Романович-Ткаченко Наталя Данилівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Наталя Романович-Ткаченко
Романович Наталя.png
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах

Наталя Данилівна Романович-Ткаченко (1884, Сквира, Київщина — 1933. Київ) — українська письменниця.

Цитати[ред.]

  •  

Всі так звикли в школі до російської мови, що, почавши українською, усе збивались на російську, особливо безпомічно спинялися в дискусіях на філософські та політичні теми[1]... — зі спогадів

  •  

Давно уже прийшла Ти до мене... ще тоді пам'ятаю, як душа моя уперше заспівала; ще тоді, як я уперше почула мелодійну музику весни життя. Коли я поривалася все вище й вище, простягаючи руки до чистого, теплого неба. Ти поклала на ніжні й тонку струни душі моєї свої важкі руки з цупкими холодними пальцями, і вже тої хвилі Ти назавжди оволоділа душею моєю[2]. — з оповідання «Туга» (1909)

  •  

Звичайно, я космополітка й інтернаціоналістка; взагалі я за рівноправність націй. Не можна, щоб одна нація пригнічувала інші як Росія, щоб одна вважала себе за «über alles», як німецька скажімо [...] Українська пригнічена, тому їй треба боротися за себе, їй треба визволитися. Але я не прагну, щоб Україна душила інших, прагну, щоб стала нарівні, [...] насамперед боролася з царатом та з його прибічниками, боролася з гегемонією рос. культури[3]. — зі спогадів

  •  

Знала, що буду вчитись і вчитись і ніяких там танців, балів, кавалерів, па-де-катрів. Знала, що не вийду заміж. «Венец карьеры женщины — замужество», — філософія m-me Жофруа. Але я не піду заміж, тобто не піду до церкви вінчатися, та щоб на мене збігалися всі дивитися, та щоб під вигуки «гірко» цілуватися, як це на останньому весіллі в Гуляй-Полі бачила; не буду варити чоловікові обід. Ні, тут не в тому річ, щоб варити страву, а я про те, щоб за домашню рабиню чоловікові не бути... [...] А як покохаю, то без попів, без вінців. без публіки, без нікого... Це таємниця. Така глибока таємниця[1].

  •  

Зо мною трапилася звичайна історія, що буває з жінками. Рветься дівчина на сцену, починає працювати, вчитися в артистичному колі і раптом вийде заміж за артиста. Тут і діти, і артиста вмерла; народилася жінка й мати... Піде до науки на медицину; рік, другий учиться, далі за студента-медика вийде та вже не «жінка-лікарка» виходить, а жінка лікаря. От і мені судилося — кинувшись до революції, до боротьби, несподівано опинитися жінкою революціонера. коло колиски, що не боротьби вимагає, а затишку й спокою[4]. — зі спогадів

  •  

Ось твої мрії про суспільну працю, про пожиточне життя, про курси! Захотіла особистого щастя — то більш для тебе нічого нема, все замкнене. Живи тепер минулим, поривайся до недосяжного й мучся питанням, як би діти не лишилися без грошей [...] Невже ж надходить осінь, так раптово по весні, полишаючи літо на боці, — літо з його гарячим сонцем, яскравими барвами, надзвичайним теплом і красою[5]? — з новели «Осінь» (1904)

  •  

Тісно людям жити на світі... Кожному хочеться більше простору, хоч би й на трупах сусідів... Дикі інстинкти! І тоді до чорта летить культура, наука, артизм... Нащо лікарні, клініки? Загоювать організм, щоб готувати «гарматне м'ясо»?.. Дикуни забувають, що сонце одне — і всім світить, і всіх гріє... Ех... Мирно заснем на лоні природи поруч з зеленими в'язами, липами[6]. — з новели «Життя людське» (1915)

  •  

«Чоловік мій». Не можу цього спокійно чути, це так ображає людську гідність «чоловік мій» «моя жінка»... наче річ якась. І потім те, що він — «мій», а я «його» — це така велика таємниця, серця нашого... а то всім «мій», «мій»[1]. — з новели «Марко і Мара»

  •  

Я зробила відкриття, що люди — оруддя природи для піддержування життя... життя за будь-яку ціну. І особливо жінки. Вони сліпе, безпомічне оруддя в руках природи для продовження роду й охорони його. Нехай собі сі зарозумілі створіння думають, що вони горді, вільні істоти, які помруть, як не здобудуть собі прекрасного гармонійного життя — нехай! Се в них спить ще материнський інстинкт. Коли пробудиться він — всі сі горді мрії сховаються, і пануватиме голий інстинкт[7]. — з оповідання «Петрусь, Нінусь, Юрусь» (1912)

  •  

Я почала скидати з себе реверанси, корсети білі пелеринки, білі рукавички, святочні бантики та кучері, той коси свої заодно скинула. Товсті шовкові коси. Лишилася стрижена, засмалена від сонця, в косоворотці — без витребеньків. Літом на вакаціях — боса, голі руки на весла поклала і цілими днями — вода, сонце, гай човен. А поза цим: Толстой, Тургенєв, Гончаров, Вальтер Скотт, Віктор Гюго, Жорж Занд і Кобзар, Нечуй-Левицький, Олена Пчілка[8].

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Віра Агеєва, Ірина Борисюк, Оксана Пашко, Олена Пелешенко, Ольга Полюхович, Оксана Щур. Бунтарки: нові жінки і модерна нація. — Київ: 2020. — 368 с. — ISBN 978-617-7622-21-4


Bookmark-new.svg