Перейти до вмісту

Музей покинутих секретів

Матеріал з Вікіцитат

«Музей покинутих секретів» — роман української письменниці Оксани Забужко, вперше виданий у 2009 році. Цей роман визнано українською та зарубіжною критикою за один із найважливіших у літературі Східної Європи після падіння комунізму.[1][2]

Цитати

[ред.]
  •  

Хоч знати, що з нами? Чекай на нас.[3]
Напис 1952 р. На стіні камери у Львівській в'язниці КҐБ (з 2009 р. — музейний комплекс «Тюрма на Лонцького»

  •  

...в глибині душі мій батько завжди знав за собою, наче потаємну стидку недугу, оцю саму хай їй абищо, «гамлетівську-нездатність-до-рішучих-дій-при-виді-торжествуючого-зла», — і вона-то й штовхнула його, коли зло проїхалося можновладним тараном майже впритул, замість відсторонитися, — ринутися навперейми, і потім знову й знову кидатися під колеса тої самої машини, щоразу повторно відвойовуючи в себе самого право на самоповагу...[4]

  •  

...соціалізм з людським обличчям, що в перекладі на нормальну мову означає — якщо дуже хотілося жити, вибір був...[5]про вибір пристосуванців.

  •  

Звідтоді я вірю загубленим дрібничкам — далеко більше, ніж готовим історіям, які хтось для мене вже обпатрав, засмажив, заправив і подав на стіл. Я вірю зацілілим жестам і позначкам на книгах, незумисно підловленим на аматорських знімках мімічним гримаскам і неправильно надгризеним мундштукам: я — детектив Коломбо початку нового століття (не смійся, будь ласка!).[6]
«Я знаю, що ці викопні рештки загиблих цивілізацій — багатьох-багатьох загиблих цивілізацій, що колись існували під людськими іменами, — не брешуть.» (там же)

  •  

...ідея <...> вона, наче дріжджі — піднімає лиш добре борошно...[7]

УПА, 1947р.
Оксана Забужко
  •  

Все вкупі робило враження розмови з душевнохворим, при якій не смієш викликати санітарів, бо знаєш, що головний лікар божевільний сам...[8]
про дві години спілкування з капітаном КҐБ, під час яких пропонували писати доноси

  •  

Бо в сні все так, як воно є насправді. А вдень — тільки так, як нам увижається.[9]

  •  

Натомість безтямним, ведмедячим ривком зненацька згріб їх усіх за плечі докупи, наче зібрався танцювати з ними тут у цім гробівці аркана — древнього танцю, танцю воїнів, де єдине багатоголове тіло мчить замкненим колом, і ноги з одностайною силою вдаряють у землю, швидше й швидше розганяється верва, руки на плечах, плече до плеча, вічний чоловічий танець мого народу, що від доби татарських набігів нелюдським зусиллям держить на своїй землі коло, яке йому раз у раз рвуть із муками і кров'ю, і знов треба мук і крови, щоб його відновити, щоб стягтися на силі й тупнути в землю: моя! не віддам!.. — ось наше коло, ну от ми й разом, моя дівчинко, оце він і є, наш з тобою весільний танець <...> ми знайшли свою музику...[10]

  •  

...комунізм це мобілізація заздрости.[11]
Репліка Вадима про те, що «масами управляють не ідеї, а певні комплекси почуттів» - самовдоволення, заздрість, страх, а політична ідея партії лише прикриття та несе функцію пускової кнопки, як у рекламі. (тут авторське написання «заздрости»)

  •  

Ленін зробив геніальне відкриття: не ідеологія є «матеріальною силою» — а політтехнологія! .[11]репліка Вадима

  •  

Всякий ф а х і в е ц ь і починається з моменту, коли він навчається відчувати опір матеріалу. <...> Партачі вони, Вадиме. Твої фахівці. Лялькарі, тандета.[12]
про російських політтехнологів, що підрядились вигравати вибори в Україні, проте демонструють «повний ігнор матеріалу».

  •  

Ну, здрастуй. Ти мене чуєш? Чи ти хоч здогадуєшся, там, у мені, скільком людям довелося попрацювати — і то як! — щоб викликати тебе з того кінця тунелю?..[13]
Дарина звертається до дитини.

  •  

Український характер, ми ж усі такі... Доки не перейде межа нагину. А тоді вже все — одрізано: віл став, і вже хрін нагнеш. [14]

Про книгу

[ред.]
  •  

...цілком вигаданими в романі є тільки персонажі. Все, що з ними відбувається, дійсно відбувалося в свій час із різними людьми. І може відбутися ще. Власне, це й зветься реальністю[15]

  Оксана Забужко

Див. також

[ред.]

Примітки

[ред.]

Джерела

[ред.]
Вікіпедія
Вікіпедія