Ніцой Лариса Миколаївна

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Лариса Ніцой)
Ніцой Лариса Миколаївна
Стаття у Вікіпедії

Ніцой Лариса Миколаївна (1969) — українська письменниця, педагог, громадська діячка.

Цитати[ред.]

  •  

Я написала книжку у якій є хлопчик у візку, але він не зажурений і не засмучений. В нього не: біда-біда-біда, а він живе щасливим, повноцінним життям, не зважаючи на те, що він на колесах. Наше суспільство не готове спокійно сприймати біля себе таких людей. Вони хочуть, але їм не зручно. Вони не знають, як про це говорити, як поводитися. Їм незручно, що у них такого візка немає, а поруч людина у візку. Тому така адаптація потрібна всім і людям з інвалідністю, і звичайним людям. Такі книжки допомагають зрозуміти, що все добре, що ми можемо дружити один з одним[1]. — про книжку «Дві бабуськи в незвичній школі, або скарб у візку»

  •  

У нас інколи говорять, що треба "полюбити українську мову" і зробити все, щоб її полюбили. Мені стало цікаво, чи говорять в інших країнах про любов до мови. Я засумнівалася, що французам зранку до ночі говорять, що треба любити французьку мову, або німцям – що треба любити німецьку.[2].

  •  

мова – це засіб побудови міцної країни, як лопата – це засіб скопати город. Адже для того, щоб вам лопатою скопати город, не треба любити цю лопату – її треба взяти і піти копати. Так само і мова: якщо хтось із українців її любить – молодці, вони відчувають смак мови, тішаться нею, а хто не любить – насильно милим не будеш. Можна не любити мову і не варто примушувати нікого любити її, але виконувати норми закону, бо мова є засобом побудови цієї країни, є обов’язком для всіх. = [2].

  •  

Можу з цього приводу сказати тільки одне – цим двом державним структурам, які повинні слідкувати за дотриманням закону обом просто сцикотно оштрафувати канали! Ці торги дійшли вже до абсурду, і така яловість просто дивує.[2].

  •  

я ж нічого не казала про патріотизм – не обговорювала патріотизм Довбика, як і не обговорювала його спортивну гру. Я говорила лише про те, що такі амбасадори України, які є публічними людьми, виїжджають за кордон і говорять від імені нашої країни, не мають права говорити від імені України не українською мовою. Тим більше, якщо це мова ворога, який нас убиває і наполягає на тому, що ми "один народ". Ці публічні люди, вирушаючи за кордон і представляючи нашу країну мовою ворога, тим самим підкреслюють на весь світ, що ми й справді "один народ" і розмовляємо однією мовою.[2].

  •  

Публічні люди, говорячи російською мовою, дуже шкодять Україні, бо це впливає на світову політику, політиків та інші народи. Інші народи не розуміють, що за конфлікт в Україні, чому йде брат на брата, чому розмовляють одною мовою, чого вони там не поділили. Вони не розуміють, що в Україну прийшла інша країна, вони думають, що ми одне ціле. [2].

  •  

Ми вже 30 років акцентуємо увагу на економіці, вирішивши, що культура і мова підтягнуться. Але ми вже мали змогу переконатися, що так не працює. Ми сидимо на дні.[2].

  •  

ми в Україні, будуючи економіку, лишили гуманітарні та мовні питання на потім і не сформували в країни спільного бачення. В результаті в нашому суспільстві домінують протилежні світогляди, і тому ми цю країну тягаємо туди-сюди. І тому ми ніколи не впораємося з економікою, не маючи спільного уявлення про те, куди ми йдемо. Щоб мати це спільне уявлення, треба утвердити мову, а також утвердити своєю мовою культуру, історію і героїв. [2].

  •  

Я є свого роду "лакмусовим папірцем": людина в моїй присутності просто проявляється – вона або стає нарешті справжнім українцем, або прихований сєпар одразу стає яскраво вираженим сєпаром.[2].

  •  

Навіть ті українці, які нормально говорять українською мовою, інколи вибачаються за суржик. Та припиніть ви вибачатися! Це нав’язаний нам комплекс – мовляв, тільки російська мова є мовою культури та вищого світу. І коли ти нарешті розумієш, що це не так і починаєш нарешті помаленьку говорити українською мовою, на тебе чекає інша пастка – якщо ти говориш українською, то це все одно суржик, і це ганьба. Припиніть думати, що ви розмовляєте суржиком – ви розмовляєте живою українською мовою.[2].

  •  

Він – молодець, бо намагався говорити українською. Так, це виходило смішно. Але це було проявом певної мужності. Народ із нього ржав, його слова виходили смішними, але він намагався. Я навіть Азарова ставила в приклад Авакову, який довгий час опирався і не хотів говорити українською мовою, і лише останні його виступи, коли він читав із листочка, все-таки були українською. Але всі роки його перебування при владі він опирався українській. Виходить, Азаров був сміливіший за Авакова.[2]. — про Миколу Азарова

  •  

людина, яка читає Лермонтова, Пушкіна, Акуніна, Пелевіна, буде мати інший світогляд, ніж той, хто читає Кобилянську, Нечуя-Левицького, Жадана, Андруховича, Забужко. Тому це російськомовні поглиблюють розкол в Україні, тому що Нечуй-Левицький, Леся Українка, Забужко та інші – це логічні письменники для цієї землі. Вони несуть наративи цього народу, цієї землі, наш символізм, наш погляд на життя... Завжди у московських письменників є щось привабливе. Читайте, не потрібно відмовлятися від них. Але більшою мірою потрібно читати українських авторів, слухати українську музику, дивитися українські фільми[2].

  •  

Наша мова – природна. Це – прамова, а діалекти є багатством нашої мови. І в Україні буде панувати мова того народу, який тут жив споконвіку. Ми ще й досі не осягнули своїм усвідомленням, наскільки наша нація і мова давні, не зазирнули в ті віки, звідки ми прийшли… [2].

  •  

Кидання копійок у бік продавця, а точніше змітання їх зі столу, було жестом відчаю і захисту від нападок на мене змосковщеної продавщиці, яка не хотіла мене в моїй країні обслуговувати українською мовою. І це вона вчиняла наді мною акт дискримінації, а я у відчаї таким чином захищалася, "відбивалася" від неї і її насильства наді мною. Вона наді мною робила мовне, культурне та ментальне насильство.[2].

  •  

українці почуватимуться у безпеці в Україні тоді, коли чутимуть всюди свою мову.[2].

  •  

Нема чого московитським естрадним зіркам робити в Україні, тому що вони завдають нам шкоди. Молодь, яка слухає російські гурти, починає думати в одному руслі разом із московитами. Вона починає сприймати цю музику, слова і пісні як своє, рідне. [2].

  •  

Спочатку ти думаєш, що нормально слухати російською пісні, потім ти думаєш, що нормально думати, як росіяни, потім ти думаєш, що нормально голосувати за них, потім ти думаєш, що їхня присутність в Україні – це нормально. А це все далеко не нормально.[2].

  •  

Моргенштерн співає про аморальність і бездуховність, про всі ті речі, які цнотливі люди не вивертають публічно, а лишають їх, наприклад, у спальнях. Моргенштерн усю цю аморальність, любов до грошей і збочення зводить до культу та робить із цього дорогі кліпи. У його кліпах дорогі костюми, дорогі зйомки – це виглядає красиво і стильно. Але в цю красу і стиль він вдягає аморальність, а це неприпустимо... Можливо, спочатку Моргенштерн намагався епатувати публіку, але тепер він уже настільки вжився в роль, що його альтер-его стало його егом.[2].

  •  

Мовна стійкість у народів, які були імперією, проводили колонізаторську політику, винищували інші народи та насаджували свою мову, аби формувати у підневільних народів свою свідомість – сильна. Мовна стійкість у народів, які пережили геноцид, були колоніями – слабка. У повсякденному житті це проявляється наступним чином. Коли українець, що пережив часи, коли знищувалося все українське і насаджувалося все московитське, потрапляючи в московитське середовище, починає автоматично переходити на московську мову. Здавалося б, уже давно у школах і дитячих садочках викладання – українською мовою, але московська мова все одно все шириться й шириться, бо вона має сильнішу мовну стійкість.[2].

  •  

Мовні питання в добу Порошенка ним же самим дуже гальмувалися. Мовний закон не розглядався саме за розпорядженням Порошенка. Була неписана домовленість між усіма фракціями не піднімати мовні питання.[2].

  •  

Путін побудував промову, з якої взята фраза про "один народ", на московитських міфах, на їхній сфабрикованій історії. Адже московити сфабрикували історію, нав'язали нам її і далі продовжують будувати свою політику на цих міфах. Проте ми вже знаємо, що українці і росіяни – це різні народи, їхнє походження – різне. Але росіяни не можуть будувати свою політику без міфу про "один народ", бо тоді виходить, що вони – порожнє місце. [3].

  •  

Коли хрестили Русь, Московії ще й близько не було, Земля навіть вагітною нею не була[3].

  •  

Московитський народ просто породить нового карлика. Цей уже хоча б вивчений, і можна хоч трохи спрогнозувати його поведінку. А якщо з’явиться новий, доведеться все вивчати заново. Путін – це породження і продовження російського народу. [3].

  •  

Росія боротиметься до кінця: допоки в Україні є російська мова, тут є й Росія. Саме тому росіяни зі своєю мовою намагаються залізти в будь-яку шпарину нашого простору.[3].

  •  

Як відрізнити українців від росіян, зокрема, росіян – від мене? Здавалася б, така сама голова, такі самі дві руки, такі самі дві ноги, так само сиджу на стільці, як вони... А відрізнити нас можна лише за одним – за мовою. [3].

  •  

Росію обов'язково варто називати Московією, тому що це ще один шлях до нашої самоідентифікації, до розуміння, ким є ми, а ким є вони.[3].

  •  

У нас часто кажуть, що слід відмовитися від певних слів, бо вони є калькою з російської мови. Не згодна, бо це – наші слова: у нас цілий ряд спільнокореневих слів, а у них тільки одне слово, тобто це слово московити у нас стирили, вкрали. Наприклад, слово "двигати" – вважають, що це російське слово, а не українське, але у нас є річка Здвиж і слово "двигун", тобто чималий ряд спільнокореневих слів із коренем "двиг". Це – наше слово, і таких багато. [3].

  •  

Тож і ми з білорусами – сусіди. З одних питань у нас є порозуміння, з інших ми сперечаємося. Ми повинні чітко бачити межі і не переступати їх. Якщо сусіди просять підтримки, потрібно підтримувати їх, якщо просять допомоги – допомагати, якщо просять не втручатися – значить, не втручатися і не лізти зі своєю допомогою.[3].

  •  

Ми й досі не складемо собі ціни, що ми за народ, звідки походимо, що ми світу дали.[3].

  •  

Завдання гуманітарної політики країни – виховати повагу до себе, повернути собі свою історію та пам'ять. Адже нам спеціально стирали пам'ять.[3].

  •  

Можливо, інші країни від націоналізму і приходять до нацизму, але українці, люблячи своє, ніколи не вивищувалися над іншими. [3].

  •  

Колись я зробила для себе шалене відкриття: московити хочуть бути нами, тому вони знищують нас і кажуть нам, що ми – ніхто. Вони хочуть бути спадкоємцями нашої історії, нашої землі, нашого культурного спадку. Вони хочуть бути спадкоємцями тої праісторії, про яку ми не пам’ятаємо. А вони знають, і їхні вчені над цим працюють. Це українська наука не фінансується, це наші вчені не їздять по світу, не збирають першоджерела. Ми отримуємо щось тільки тоді, коли іноземці мимохідь щось відкриють і скажуть: "О, українці, то це ж ви! Нате подивіться". [3].

Примітки[ред.]