Перейти до вмісту

Джонатан Літтель

Матеріал з Вікіцитат
Джонатан Літтель
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Джонатан Літтель (англ. Jonathan Littell, нар. 10 жовтня 1967, Нью-Йорк) — французько-американський письменник єврейського походження, лауреат Гонкурівської премії (2006).

Цитати

[ред.]
  •  

Але зрозуміло, що Путін мислить уже не в чисто раціональних термінах, а в ідеологічних вимірах, чого раніше не було. І я думаю, що американці це зрозуміли, вони напевно мали якусь інсайдерську інформацію. І так, попри те, що об’єктивно й раціонально це було абсолютно нереально, я відчував, що це станеться. Так чи інакше[1]. — Про те, чи нападуть росіяни на Україну

  •  

Армія в Україні неймовірно гнучка. Менші підрозділи середнього розміру мають величезну автономію та почуття ініціативи, яку офіцери можуть взяти на себе. Перед ними поставлені цілі, але їм не кажуть, як досягти цих цілей, вони вирішують самі. Тож це зовсім інша форма суспільної організації[1].

  •  

Будь-яке політичне рішення є результатом розрахунку витрат і вигод. Коли є колективне ухвалення рішень, є розподілений аналіз витрат та вигод. Деякі люди бачать більше витрат, деякі люди бачать більше переваг, і результат буде більш середнім.
У США, очевидно, остаточне рішення ухвалює президент. Але це рішення є результатом роботи неймовірної кількості інституцій, де всі подають свої відчуття, своє лобіювання, свій аналіз. І це перетікає в збалансований розрахунок витрат і вигод. І тоді президент ухвалює остаточне рішення.
В тоталітарній системі, якою стала російська, цього процесу не існує. Люди, які розмовляють із Путіним, говорять йому лише те, що він хоче почути. Отже, це петля зворотного зв’язку. І він ухвалює рішення на основі абсолютно недостовірної, невірної інформації[1].

  •  

В американських попередженнях було щось дуже конкретне і точне, що змусило мене зрозуміти, що це не вигадка. Наприклад, те, що вони казали про Ірак у 2003 році, що у них була дуже конкретна інформація.
Це були не просто розрахунки, засновані на тому, що вони могли бачити, вони мали певну інформацію зсередини. Була впевненість у тому, що говорили американці, в що я, з якоїсь причини, вірив. Очевидно, якщо дивитися на це з раціональної точки зору, як робили всі інші країни, включно з Україною, це не мало сенсу[1]. — Про те чи нападуть росіяни на Україну

  •  

Війни, як ми їх уявляли з 1945-го року, були зовнішніми війнами, які вимагали, можливо, багато грошей, але не так багато крові для наших суспільств. Наші суспільства повністю втратили інстинкт насильства. Рефлекс того, як реагувати на насильство. Вони не зазнали агресії, за винятком ісламських терористів, які є епіфеноменом. Вони вбивають кілька сотень людей тут і там, але вони не загрожують нашим країнам і не загрожують нашим суспільствам жодним принциповим чином[1].

  •  

Демократія – це дуже велике слово. І тут, в Україні набагато сильніша демократична воля. Це дійсно форма соціальної організації, яка є інстинктивною. Це навіть не політична форма. Це дуже інстинктивний спосіб не чекати, поки уряд скаже вам, що робити[1].

  •  

Єдиною турботою Путіна було виживання режиму. А постійна війна лише допомагає його режиму вижити, тому що війна дає їм привід давити ще сильніше і сильніше.
Тепер, коли вони з Заходом є відкритими ворогами, їм більше не потрібно прикидатися хорошими. Вони можуть просто посадити кого завгодно до в’язниці, вони можуть вбити кого завгодно, тому що ми нічого не можемо з ними зробити[1].

  •  

Є щось таке в російському характері. Апатія і пасивність у Росії є просто неймовірною. Вони продовжують говорити про себе, як про велику націю, про великий народ, але насправді просто купа ***них овець – це те, ким вони є насправді.
І вони просто слідують за собакою, бо бояться вовка, а собака може змусити їх робити все, що захоче. І навіть їхні художники та їхні культурні діячі є так само кастрованими. Це просто дуже дивно. Є дуже нечисленні винятки. Але їх дуже мало. Ми говоримо про буквально десятки людей з нації близько ста п’ятдесяти мільйонів[1].

  •  

І інше, що явно було життєво важливим для Путіна, це цей месіанський комплекс, його власний образ… ідея, що їм потрібно відновити імперію, їм потрібно відновити, за його словами, слов’янські землі, і вони мають мати Україну. І якщо вони не будуть рішуче переможені на полі бою і не викинуті принаймні туди, де вони були до 24 лютого, то, мабуть, вони вважатимуть це якоюсь перемогою для них. Тому цьому необхідно рішуче запобігти. Заради України, але й заради всієї Європи і навіть самої Росії[1].

  •  

Путін і його уряд ніколи не дбали про людей Росії. Їм байдуже. Їх це ніколи не турбувало. Для них це просто… слуги. Люди, які потрібні, щоб підкорятися наказам влади.
Економіка завжди входила в його розрахунок лише з точки зору його власного багатства та багатства людей, які його оточують, його близьких друзів, олігархів, яких він створив[1].

  •  

Реальність полягає в тому, що нацисти в російській уяві – це будь-хто, хто проти Росії. За винятком, можливо, Сполучених Штатів, тому що вони – велика країна. Кожен, хто проти Росії, є нацистом. Отже, їхнє визначення нацистів не має нічого спільного з ідеологічним змістом, зі структурою ідеології, а просто має відношення до того, хто проти Росії[1].

  •  

Треба просто подивитися, що вони робили в Бучі, Ірпені, Бородянці, у всіх цих містах, щоб побачити, що це за «братський народ».
Звісно, так вони ставляться і до власного народу. Тож, можливо, це в їхній концепції не є несумісним – масово вбивати людей, яких вважають братським народом. Для них в цьому немає протиріччя[1].

  •  

Я впевнений, що він весь час думає про країни Балтії, але країни Балтії – в НАТО. Тому це робить ситуацію для нього складною. З огляду на те, наскільки погано його армія виступила перед українською армією, я сумніваюся, що він готовий зустрітися віч-на-віч з арміями НАТО. Якщо вся вага НАТО виступить проти нього, очевидно, РФ не воюватиме краще, ніж як вона воює проти України[1].

  •  

Я думаю, те, що Путін і КДБ повернулися до влади в 2000-му році, певною мірою випадково.
Серія прорахунків і помилок призвела до такого результату, що до влади прийшов Путін, який повернув КДБ. Це призвело до повернення КДБ спочатку колишнього статусу, а потім до захоплення всієї країни.
Такого ніколи не було за Радянського Союзу. Партія завжди була дуже обережною, тримала репресивні органи під контролем і тримала баланс. Навіть, коли Андропов був при владі, не можна сказати, що КДБ керував країною, це просто неправда[1].

  •  

Я жив у Росії в 90-х. Був момент саморефлексії, обговорення, виходу інформації. Я маю на увазі потоки інформації, яка виходила наприкінці 80-х, знаєте, радянські журнали про ГУЛАГ, про репресії. Архіви були доступні, в архівах були експонати про це, які я бачив у Москві в 90-х роках. Були експонати про репресії, про смерть Сталіна.
Весь цей культ Перемоги у Другій світовій війні дійсно з’явився лише з Путіним. За Єльцина взагалі не було такого[1].

  •  

Якщо кинути мишу в акваріум, вона буде пливти якомога сильніше, поки не втратить сили і не потоне. Але буде боротися за своє життя. Але якщо помістити мишку в порожній акваріум і наповнити його дуже повільно водою, миша цього не усвідомить і потоне, не реагуючи.
Вона взагалі не починає плавати, тобто вода її покриває і вона тоне. І ви знаєте, як весь світ реагує зараз на кліматичні зміни. Наприклад, ми – як потопаюча миша в акваріумі та в умовах кліматичної кризи: ніхто не реагує, тому що це занадто повільно. Кожен маленький крок. Це занадто поступово, щоб викликати рефлекс виживання[1].

  •  

Якщо подивитися на це об’єктивно з точки зору раціональної, ​​об’єктивної геополітики, Росія десятиліттями руйнувала свій міжнародний статус і репутацію.
Він[2] на 100% економічно віддав себе в руки Китаю, а китайці їм не друзі. Китайці повільно, але вірно збираються з’їсти їх живцем. З таким курсом вони стануть як приєднана економічна колонія Китаю через 10-15 років[1].

  •  

Я працюю в Україні три роки, почав трохи знайомитися з українцями. І, безперечно, я до абсурду дуже близько в цій війні. Головна відмінність, яку я бачу між Україною та Росією, не в мовному питанні. Це навіть не питання історичної пам’яті.
Це питання форми соціальної організації. Позиція за замовчуванням для російського суспільства завжди була в якійсь тоталітарній вертикалі. Завжди був цар, коли нема царя, то вони розгублені та дезорієнтовані й продовжують шукати царя. Ми бачили, як це працювало у 90-х.
Українці, очевидно, мають зовсім іншу форму соціальної організації, яка є набагато горизонтальнішою, більш низовою, набагато більше заснованою на місцевій ініціативі, на основі самоорганізації малих груп людей, які потім об’єднуються та з’єднуються з іншими групами по всій країні[1].

Примітки

[ред.]