Кричевський Василь Григорович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Василь Кричевський
Stamp of Ukraine s174.jpg
Марка України 1997 року
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Васи́ль Григо́рович Криче́вський (31 грудня 1872 (12 січня 1873), с. Ворожба, Лебединський повіт, Харківська губернія, Російська імперія — 15 листопада 1952, Каракас, Венесуела) — український художник, архітектор, графік, творець стильового напряму Український архітектурний модерн, засновник української професійної університетської архітектурної та художньої освіти.

Цитати[ред.]

Зі споминів «Про роботу над фільмом про Тараса Шевченка»[ред.]

  •  

Приступаючи до праці над фільмом «Життя й творчість Тараса Шевченка», постановив собі стати на рівень художньої, історичної й побутової правди. Треба було поринути в економічний і етнографічний побут України за 100 літ назад‚ з’ясувати собі ввесь соціяльно-економічний уклад життя кріпацької доби[1].

  •  

Панщина, неволя... Для кріпака – не святочний побут, а буденний, повний важкої праці. Жодних машин для помочі. Все – своїми руками: і хліб, і хата, і одежа, і посуд, і начиння... І на себе, і на пана. Спосіб сполучення – первобутній – на конях і волах. (...). Ніякої поетизації побуту, але й ніякої фальші і безграмотного нехтування подробицями. От завдання, яке я собі поставив[1].

  •  

Щоб досягти, по можливості, історичної достатности, треба було вишукати відповідний матеріял. Для цього я почав студіювати не романтично-побутову літературу українську й не кустарні склади з мереживом і густою різьбою, а історичні документи і побутові дані по архівах, бібліотеках, художньо-етнографічних музеях. (...)[1].

  •  

Щодня я обходив базари, крамниці, ятки, вишукуючи селянську одіж та матерію. Цілими днями рився по музеях, архівах, бібліотеках, книгарнях, букіністах. Оглядав приватні збірки й колекції. Крім Шевченкових малюнків етнографічного характеру, я обслідував картини, рисунки й фотографії Шевченкової доби (...)[1].

  •  

Скрізь по селах доводилось з’ясовувати мету нашої подорожі, і скрізь ми зустрічали зневір’я. Видно було, що дядьки, слухаючи нас і потакуючи, думають: «Щось тут не так! Оце нібито вам і справді потрібна ота свитка драна, що Марія під дитину стеле!», «Щось то ви друге виглядаєте, та не признаєтесь!». Не хотіли нічого показувати та продавати (...)[1].

  •  

Праця моя ускладнювалась тепер тим, що я мусив найти місцевість, подібну до Кирилівки, і обов’язково з панським палацом, близько од залізниці. Експедиція виїздила до Кирилівки і повернулась з сумним висновком: ніяк не можна знімати сцен з дитинства Шевченка на його батьківщині. Кирилівка розрослася і зіллялась з Моринцями. Могила, що біля неї заблудився малий Тарас, шукаючи залізних стовпів, опинилась тепер серед села і на ній збудовано хату. Село перетворилося в містечко, багато хат вкрито залізом. Подвір’я Шевченка змінилось. Хата нова[1].

  •  

Почалися жнива. Заснували по селі панські прикажчики в високих кашкетах і особливих жилетах кріпацького крою (за Мартиновичем), за викройкою, зробленою мені дідом-кравцем з-під Золотоноші (село Білоусівка). Піп і попадя – за музейними портретами, жінки в старосвітських очіпках і плахтах, дядьки в штанях, з широкою матнею і в сорочках. Дядькам дуже вподобалась одежа – «саме для жнив, вільно в полі робити з широкими рукавами, ніж в теперішньому вузькому»[1].

  •  

З чумацькою валкою було особливо багато мороки. Сонця не було видно. Переодягнені чумаками дядьки з волами сиділи вже другу добу й лаялись. Вдома кипіла робота, і їх пекла нетерплячка скоріше вернутися на жнива, а тут не пускають. Небо хмарилось, і Завелєв, оператор, рішуче заявляє, що знімати не можна.
Великі важкі воли, запряжені в незграбні мажі, красені дядьки в довгих чумацьких киреях – все це розташувалося на вузькій вуличці в повній «бойовій готовності». Нарешті – сонце! Дядьки підбадьорились[1].

  •  

В Києві мали пройти сцени з приїздом Шевченка на Україну, з похороном. Тепер мені уже доводилось повсякчас пильно слідкувати, щоб ні одна дрібниця з сучасного життя – ні вивіска, ні електричний ліхтар, ні проводи, ні нова будова – ніщо під час зйомки не увійшло в поле кадру і не зіпсувало картини[1].

  •  

В сцені з виносом труни Шевченка з церкви Різдва на Подолі довелось набратися немало клопоту. Сама церква лишилась без архітектурних змін. Тільки середні двері, через які треба було виносити труну, давно були забиті, закладені і зсередини заставлені іконами. Прийшлось за день до зйомки розмурувать їх. Зранку почалась зйомка. На руках студентів – Шевченкова труна. Чоловік 500 натурщиків, одягнутих в костюми 60-х років. Приятелі поета – Лазаревський, Честахівський, родичі, прихильники, діти, хор і... поліція та кінні жандарми[1]...

  •  

Для сцен з могилою Шевченка ми найшли місце біля Лаври, на одкосах. Робити зйомки на самій могилі поета під Каневом не можна було, бо могила перероблена по-новому, і замість хреста стоїть новий пам’ятник. Ми відшукали відповідне місце: той же схил, як і на могилі під Каневом, той же задніпрянський краєвид. Насипали могилу. Але по той бік Дніпра, якраз на фоні задніпрянського пейзажу, стояв док з підйомними кранами. Весь дикий, блідий пейзаж характерного Лівобережжя псувався[1].

  •  

Хату Тарасових батьків, дяківські й інші я будував за відомими мені старими зразками і матеріялами, взятими з різних музеїв. Прості хати я особливо старанно деталізував. Стіни обробляв так, щоб вони були вимащені глиною і почувався зруб, а не дикт. Дерево на лавах, дверях, миснику, вікнах я спеціяльно обробив під старе, многолітнє, а не фарбоване‚ як досі робили для кіно[1].

  •  

В добу Шевченка доживав свій вік стиль empire з його спокійними, сухуватими лініями. Його я й уживав здебільшого, надаючи йому де треба відтінків українського провінціалізму, користуючись фотографіями старих панських маєтків. Так, для спальні Енґельгардта я використав interieur в строгому empire строгановського будинку з села Хотінь Сумського повіту на Харківщині[1].

  •  

Для віденського будинку Енґельгардта, маючи на увазі, що в старому небагатому місті переважно були або безстильні, або ренесансові будинки, я вжив ренесанс і в архітектурі, і в меблях, які дістав в одеському музеї. Для кімнат старого Енґельгардта на селі я вжив змішаний стиль невловимого переходу від ренесансу до empire, пам’ятаючи, що тут і архітектура, і реквізит могли бути давнішого стилю, а не новішого. Тут я використав архітектуру козелецького будинку Розумовського (середина 18-го віку). Меблі – ранній empire. Килими справжні (музею Академії наук): один датований 1812 pоком, другий 18-го віку. Портрети, люстри, книжки, чорнильні прибори, піч в ніші кахляна і т. д. – все одповідало стилю й добі. Так робився «Тарас Шевченко»[1].

Про Василя Кричевського[ред.]

  •  

Робота таких творців, як В. Кричевський (...) свідчить за те, що інтереси кіно – суть інтереси всієї культури, що кіно не є пасербом її, а наймолодшим і чи не найулюбленішим сином... Принісши сюди свої знання, свій досвід і свій хист, він чи не перший вдарив по тій потворній марі «пейзанства», що так міцно була засіла в нашому кіно... Він почав учити абетці українознавства наших кінематографістів»[2]. — Оцінка роботи художника-постановника фільму «Тарас Шевченко»

  Микола Бажан

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg