Терлецький Валентин Миколайович

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Валентин Терлецький)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Валентин Терлецький
Валентин Терлецький 3.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Валентин Миколайович Терлецький (нар. 1975) — український письменник, поет, журналіст, музикант, літературний критик.

Цитати[ред.]

  • Потрібно вірити у себе. Довіряти собі у будь-яких ситуаціях, слухатися своєї інтуїції. Віра у себе — шлях до успіху.
  • Потрібно пам'ятати: якщо ти не зробиш цього, то ніхто цього не зробить замість тебе.
  • Не відмовляйся від будь-якої допомоги, але і сам допомогай іншим.
  • Не існує таких дверей, які не можливо відкрити. Головне — це пошуки ключів.
  • Дослухайся до порад, але найбільше — до свого серця. Воно ніколи не зрадить тебе.
  • Мистецтво схоже на кохання, секс, любов. Воно, як кохання, і секс, і любов, не терпить неправди. У мистецтві потрібно бути чесним, відвертим, щирим.
  • Не продавай і не продавайся. Але знай собі ціну. Вона — найвища.
  • Люди поділяються лише на добрих і злих. Потім — все інше. Якби я був злою людиною, я б невідкладно взяв до рук зброю і почав убивати інших злих. Аби хоч таким чином трішки очистити простір довкола і дати добру шанс. Але я не злий, тому можу лише вказати дорогу словами.
  • Вся історія людства, весь досвід, все говорить нам про одне — ЇХ треба остерігатися, бо нічого доброго ми від них в результаті не отримаємо. Ідеальне, ласкаве, що збуджує ЗЛО — це і є жінка.[джерело?]

Збірка віршів «Ключи от сумерек» (2003)[ред.]

  • І тепер коли ніч — я чую твій ритм
Місто янголів, місто потвор
Вибухаєш в мені як пульсуючий грім
Місто янголів, місто потвор
  • Сімейне щастя дешевим портвейном
залило очі чудовим принцам
Раніше вони мандрували по зорях
Тепер продають надію всім самогубцям
лик святого Луки
В кожнім тілі моїм
ані миті душі
  • І відкривши темні льохи
випущу зорю
Хай побешкетує трохи — я її присплю
І здивуються повстанці
тихо крадучись
Як я стану рано вранці на межі очниць
  • Щось тоскно так
у цьому гаремі
без повій
без геїв
без курв
Ніхто не тейк за мій хенд
Похмуро

Збірка віршів «Небесний оркестр» (2006)[ред.]

  • Відтепер ти будеш знати
що жінка зростає жінкою
всотуючи повітря кінчиками грудей
  • Я тебе знайду
Я тебе врятую
Я тебе зроблю
доброю святою
  • Ти причаїлася в моїй душі
як сонечка остання ласка
як мерехтіння тіл вночі
що повертає нас в ту казку
  • бути самим собою
важко…
а бути іншим?
страшно платити любов'ю -
жити в порожнім ліжку
  • ти вмієш молитися поглядом
самим лише подихом
свічкою
я бачив тебе на іконах
веселкою бачив над річкою
Життя — це сон
без права вороття
А смерть? — як віскі
наче ром
Реальність? — це сміття
Я терпіти не можу попсу
Я жінок взагалі не люблю
Я обожнюю їх і терплю

Роман «Рок-н-ролл, стакан, кохання» (2008)[ред.]

  • Час має дивну особливість — він то йде настільки повільно, що ти готовий трохи не гроші платити, аби хтось купив цей зайвий час, то минає настільки швидко, що ти тепер готовий платити, аби повернути втрачені дорогоцінні миттєвості. Та немає таких грошей, аби виміряти ними ціну часу.
  • Щастя — воно як сміх дитини, виникає тоді, коли зовсім не очікуєш. А нещастя — як сльози. Із в'язкої, як кисіль, нудотної маси втрачених днів і ночей у пам'яті назавжди лишаються тільки яскраві спалахи дитячого сміху і сліз. Коли це відчуття підкочує під горло, десь у глибині душі прокидається твій невтомний ілюзіоніст — кіномеханік, що наперекір тобі з мазохістською впертістю продовжує крутити потерту кіноплівку спогадів.
  • Любов — це вампір, що п'є твоє життя по краплині, доки не викине на смітник суху і непотрібну оболонку — тіло. Бог нагородив людей любов'ю, але забрав навзаєм інше — життя. Бо вони несумісні. Насправді, живуть лише ті, хто ніколи не любив по-справжньому. Ті, хто любив, знають, що таке смерть.
  • Любов — це наркотик, сильніший за життя. Бо життя іноді набридає, а любов — ніколи.
  • Туга, щастя — все воно поруч, переплетено, перемелено. І ти не помічаєш, як постарів за цю одну ніч пораненого щастя.
  • Перший день осені бовтається жовтком у величезній склянці духмяного коньяку, він тягнеться повільно, ніби спеціально для того, щоби ти запам'ятав його якнайдовше. Він всотується в тебе разом з п'янким напоєм, живе в тобі, звучить нескінченним журливим блюзом. Щастя поруч, поруч… Воно ніколи не полишало тебе, лише засинало іноді, аби прокинутись в перший день осені.
  • Самотність ніколи тебе не зрадить. Вона завжди з тобою, навіть коли ти посміхаєшся, розповідаєш друзям смішний анекдот, чи намагаєшся завести знайомство з привабливою дівчиною, котра виразно хоче цієї близькості. Самотність не відпускає ні в хмелю, ні «по трєзвяні».
  • Жінки мають одну суттєву слабкість — вони жорстокі. Але найгірше для них самих те, що вони не відчувають цієї жорстокості, бо вона настільки природна, як і їх краса. Вони можуть нею милуватися, наче відображенням у дзеркалі, вони пестять її, викохують і хизуються нею, часом гублячись у нескінченних лабіринтах її відтінків.
  • Жорстокість зробила жінку жінкою, і саме за це її кохають чоловіки, знаходячи у тому неабияку втіху і свій кінець. Але вона потрібна чоловікам як повітря, без якого не можна жити, і яким не можна дихати.
  • Жінка створена для кохання, але з нею не можна втрачати пильність, інакше станеш черговою жертвою ніжного хижака.
  • Залишитись у звуках — це щастя! Спливе багато часу, сміття, радостей, печалей, тривог, закоханостей, хвороб, зим і літ, і якщо хоч одна людина колись послухає твою мелодію, значить, ти прожив своє життя не дарма.

Роман «Хроніки міських божевільних» (2009)[ред.]

  • За дивацтва часто потім доводиться розплачуватися найвищою ціною. Бо це є і нашим слабким місцем, нашою вразливою точкою, куди багатьом кортить не просто плюнути, а встромити отруйне жало. За свободу бути дивакуватим доводиться чи не щодня платити — благополуччям, кар'єрою, друзями, зв'язками, коханням, перспективами, і, врешті, тією ж свободою. Але тільки дивацтва роблять нас по-справжньому вільними.
  • Секрет один: треба завжди і за будь-яких обставин вірити у себе, вірити у свою справу, любити те, чим займаєшся. І постійно дослухатися до себе, відверто розмовляти з самим собою, аби ніколи не лишалося нерозв'язаних вузлів і невирішених питань.
  • Потрібно довіряти своїм передчуттям і першим поривам, вміти розпізнавати знаки, і завжди пам'ятати, що замість тебе ніхто не понесе твою ношу. Ця віра дає сили і впевненість, від неї народжується натхнення, вона може запалювати інших, вона робить тебе спокійним і міцним. А, значить, твоя вершина колись таки покориться тобі.
  • Ви не помітили, як з часом, повільно, поступово, втратили потяг до добра, і навіть саму здатність його відчувати. Тотальне черствіння ухопило за комір і вас, обволокло непроникною коричневою кіркою байдужості, і тепер ви не в змозі відрізнити погане від гарного, світле від темного, плямисте від кольорового.
  • З роками, з плином часу, поступово і непомітно для самих себе люди перестають бути цікавими. Якось повільно вони перетворюються на сірих, звичайних, нічим не примітних середнячків, миттєво втрачаючи здатність подобатися й зацікавлювати інших, а, найстрашніше, навіть самих себе.
  • Найнебезпечніші перетворення сталися глибоко всередині кожного з них. У душі. Це очевидно навіть по посмішці, яку їм тепер доводиться трохи не вичавлювати з себе щоразу, коли потрібно посміхатися. Саме так — потрібно. Бо тепер проста посмішка — то нечувана розкіш, зайве витрачання душевної енергії, атавізм з тих химерних і напівзабутих часів, які звалися юністю.
  • Мрії? Хто сказав? Які мрії і навіщо? Кому це потрібно? Ні, нам цього зовсім не треба, бо ми не можемо собі це дозволити — мріяти. Це можуть оті, як їх — «митці, художники, йопт». Чи божевільні. Бо мріяти шкідливо для здоров'я, життя, і взагалі — ця справа небезпечна та ненадійна.

Роман «Хмарочос» (2012)[ред.]

  • До півночі залишалося ще чотири години. Митці притихли. Здавалося, разом з ними навкруги затих цілий світ. Їхні серця калатали в такт одне одному, але, насправді, це стукотіло одне на всіх велике світове серце. І світ був ними, а вони — цілим світом. І вони відчували це, як і світ відчував їх — на дотик, на смак, на слух, на запах. Вони злилися, і стали одним цілим, і, здавалося, вже ніщо не зможе їх роз'єднати, розлучити, позбавити одне одного.
  • Я все життя мріяв бути справжньою рок-зіркою. І ось тепер я впевнено кажу — я зірка! Це і є справжній рок-н-рол. І він піде разом зі мною і, водночас, залишиться після мене — мій рок-н-рол! Хай живе музика!
  • Справа не в тому, хто звідси йде, а хто залишається. Справа у внутрішньому виборі, який робить кожен із нас.
  •  — Наша сила — у знесиленні інших! Наші імена — як стіна! Хай не минуть даремно всі наші діла. Хай пам'яттю стануть і наші тіла. Ми разом — і це головна мета!
  • Людина є той вибір, який вона робить. Людина є та свобода, яку вона собі дозволяє.

Збірка поезії «П'ята пора року» (2014)[ред.]

  • Стою на сцені перед мікрофоном
Жбурляю в зал вітрильники з душі
Читаю вірші наче перед Богом
Немов псалми оті мої вірші…
  • Присяду в парку і зі мною поряд -
усі кого люблю і жду у снах
хто увійшов у тихе тепле море
поплив і розчинився в небесах
  • Я не хочу цю осінь лишати
у заручниках літ і зим
Досить з них моїх днів кошлатих
Вже попереду осінь змін
  • Поети завжди без даху
усюди без меж
  • І сніжку кине хтось мені в плече
Я обернусь — мале дівча сміється
Якщо ти першою лишиш мене
у цього світу раптом стане серце
  • Псам зрозуміла оця самотність -
інколи їжі цінніше доторк руки
Між небуттям і вічністю певна схожість
як у коханих очей і ріки
  • Ти залишив без уваги кілька викликів з неба
і без підпису з десяток прощальних листів
Ти приносив без вагання стільки років у жертву
Хто тепер тобі позичить жалюгідну жменьку днів?

Роман «Кілька років зими» (2016)[ред.]

  • Любов - як вапно, як сипучі піски, як неосяжна океанська глибина. Засмоктує безповоротно і згубно, якщо вона справжня. От звідти вже немає вороття, на відміну від трясовини надії чи віри.
  • І надія, і віра, і любов існують, аби ми не втрачали людське обличчя, аби щомиті пам’ятали про своє призначення, аби були людьми, врешті решт!»
  • Надія і віра – це руйнівники нашого єства, якщо воно взагалі є. Людина повинна стати обезнадієною, обезвіреною - лише так вона зможе вижити, якщо це їй потрібно, звичайно. А віра, надія – всі ці туманні й розпливчасті поняття – лише даремно роз’ятрюють душу, роблять її м’якою, незахищеною, вразливою. Це підкошує людину, повільно вбиває, зживає зі світу, хоча вона ще довго могла б триматися, якщо б не ці оманливі дурниці. Віра! Надія! Хто цей жорстокий кат, котрий їх вигадав? Навіщо давати людині те, чого, насправді, ніколи не буде? Хіба це не знущання, не тортури?»
  • Боротьба – це рух, рух – це життя. Якщо вам немає, заради кого або заради чого боротися, тоді у вашого існування немає й сенсу.
  • Любов – це коли ти раптом побачиш світло на старому покинутому вітряку, куди інші люди воліють ніколи не навідуватися, бо бояться лиха. І ось коли ти перебореш всі свої страхи і сумніви, і підійдеш роздивитися, хто насмілився розпалити вогонь у такому місці, і коли ти побачиш її, і коли відчуєш дивовижний аромат квітів, назви котрих ніколи не знав, і коли не зможеш більше існувати окремо від цієї людини, і коли кожна мить без неї здаватиметься мукою, а кожна мить з нею – найвищим щастям, ось це і буде називатися любов’ю. І у неї може бути багато імен, але для кожного з нас воно, насправді, лише одне.
  • Якщо жінка по-справжньому любить, вона здатна і не на таке. Вона може тоді позмагатися з цілим світом.
  • Справжня любов упізнається лише тоді, коли ви маєте з чим порівнювати, коли спокійно і виважено оцінюєте минуле і теперішнє, та водночас з надією дивитеся у майбутнє.
  • Любов – це, перш за все, бажання жити. Творити, мріяти, допомагати іншим, радіти, робити корисні справи, і, зрештою, ніколи не вмирати. Любов робить сильними слабких, великими - малих, багатими - бідних, здоровими - хворих, живими - тих, хто намагається вмерти. Любов – це сила. Це жадоба жити. Це дар.
  • Дитинство, дорослішання, поступове пізнавання життя - це довгий, важкий, складний і небезпечний шлях до правди, це вистраждане пізнання себе і навколишнього світу, це болісні пошуки істини, це емоції, переживання, почуття. Дорослішання, правда, боротьба, дружба, страждання, взаємодопомога, надія, любов, мрії – все це виявляється зайвим, коли прагнеш абсолютної влади, коли хочеш стати всесильним. Якщо ти мрієш, значить, віриш у казку, а, отже, можеш бути потенційно слабким. Коли ти маєш казку в душі, ти приречений все життя відчувати радість і мріяти, ти вмієш любити, вмієш прощати, вмієш довіряти і довірятись. Ти володієш небаченою силою! Але це сила добра. А добро не може бути абсолютною владою. Добро і влада взагалі несумісні. Хто прагне влади, змушений назавжди попрощатися з добром. Там, де є влада, казка неприпустима.

Джерела[ред.]


Bookmark-new.svg