Перейти до вмісту

Берестечко (роман)

Матеріал з Вікіцитат
(Перенаправлено з Берестечко (поема))
Ця стаття належить до вибраних цитат україномовного розділу Вікіцитат
Вікіпедія
Вікіпедія
Ліна Костенко у 2006 році

«Берестечко» — історичний роман української письменниці Ліни Костенко, вперше опублікований у 1999 році.

Цитати про героїв

[ред.]
  •  

Один в біді... Один - як на воді[1].

  •  

Хіба я гетьман? Всипище глупот. Так дався оморочити оманам![1].

  •  

Лежу розп'ятий, та вже раз п'ятий![1].

  •  

Я воскресаю і знову гину. Несу свій хрест на свої Голгочі[1].

  •  

Ти ж, Богдане, із того дерева, з якого ріжуться королі![1].

  •  

Всього в житті траплялося мені. Був у тюрмі. В турецькому полоні. Але в такій безвиході ще ні[1].

  •  

Все лають Хмеля, лають Хмеля — за москалів, за татарву. За цю мокву непроторенну. За Берестечко, за вола і навіть лають… за Гелену! За те, що ляшкою була[1].

  •  

Чорний, худий, у брудній сорочці, — ось ваш гетьман, лляні Сорочинці![1].

  •  

А люди кажуть: — Це Хмельницький винен. До чого Україну він призвів?![1].

  •  

Я, гетьман Богдан Хмельницький, розбитий під Берестечком, сиджу у старій фортеці і долю свою кляну[1].

  •  

Це мій кінець. Душа у потолоччі. Вже хоч співай Давидові псалми[1].

  •  

Я ж коли у гніві, то уже не я[1].

  •  

ГРІШНИК Я, НІДЕ ПРАВДИ ДІТИ[1].

  •  

Я кохав не одну А щасливий був тільки з нею[1]Хмельницький про Гелену.

  •  

Бо я стояв до ворога обличчям, а жінка в спину застромила ніж[1]Хмельницький про Гелену.

  •  

ТАК І ЖИВУ. ЗАБУТИЙ, ЗБУТИЙ[1].

  •  

Я пережив усе — полон, поразку, відчай. Приниження — це те, від чого я вмирав[1].

  •  

Сказати правду, Польщу я любив. Сам їй ніколи б зла не заподіяв[1].

  •  

...мене ж Мойсеєм називав народ![1].

  •  

.І силу ж мав, і славен був спочатку. Перемагав у кожному бою[1].

  •  

Але ж, на лихо, я не прагнув трону. Свободи прагнув, честі і ума[1].

  •  

А з мене й справді тато був незлий[1].

  •  

Самотній чоловік, я дуже безпораден[1].

  •  

ЯК Я ВТОМИВСЯ БУТИ ВСЕ НА ЛЮДЯХ! Важке це діло — влада, булава. То вони люблять, то вони не люблять. Та всяк тебе ще й брудом облива[1].

  •  

Так, я програв. Я не потрібен їм. Я їм приніс поразку непрощенну. Руїна сам. Живу серед руїн. А товариство — відьма і священик[1].

  •  

Що я тут стережу, коли я не встеріг свободи?! Коли власної жінки, коли жінки — і то не встеріг![1].

  •  

Ти маєш чар. Тобі дано від Бога. Ти маєш дивну владу над людьми[1].

  •  

Збери себе докупи, тоді і військо, гетьмане, збереш[1]. — Ганна Хмельницькому

  •  

Бо не з того заліза мене лито і не в тому гартовано вогні, щоб їм вдалося на своє копито переробити душу у мені![1]. — Ганна Хмельницькому

Іслам-Гірей (Іслям III Ґерай)

[ред.]
  •  

Це хитрий хан, він знає, що він робить, — якщо побіг, то він уже біжить[1].

  •  

Я був щасливий, дякуючи долі. Могутній був і вільний від пихи. Я Україну визволяв із пут. Я мав з людьми велике суголосся. Зробив я діла, може, і не гурт. А щось та щось мені таки вдалося[1].

  •  

Я скорше дуба вріжу, ніж мене поставлять на коліна[1].

  •  

Якщо й лукавив — не з добра[1].

  •  

Та найстрашніше — очі, очі! — скажені очі Богуна[1].

  •  

Бо він — Іван. Іван — то є син Грому. Він брат всього святого у мені[1].

  •  

ТАК ОСЬ ХТО БУВ ТАМ ГЕТЬМАНОМ НА ДІЛІ! Бо поки я від горя соловів, він тридцять тисяч війська у неділю вночі через болото перевів[1]про Івана Богуна.

  •  

Не старчить сталі — викує з думок[1]про Івана Богуна.

  •  

Стояв Богун, як лицар із казок[1]

Шрамко

[ред.]
  •  

ШРАМКО — ЦЕ ЧОЛОВІК НЕПОКАЗНИЙ НА ВРОДУ. Худий і хоровитий, і не мужицька кість. Цей був би нездолящий для битви, для походу. А щось та щось нам прийде з містечка розповість[1]про Івана Богуна.

  •  

Народе вільний, аж тепер ти - віл[1].

  •  

Берестечко моє, дощами і кров'ю залите…[1].

  •  

Куди не поткнешся — один ярем. І кожен тягне тебе, душогуб, — за руки — Річ Посполита з царем, азіяти — за п'яти. Литва — за чуб[1].

  •  

Шукати Україну в Україні[1].

  •  

Але ж яка біда цьому народу! Що він біду міняє на біду. Бо хтозна, чи він знайде там свободу, чи ще одну збудує слободу[1].

  •  

А стольний Київ стогне від литвина. І шляхта знову шастає проз Львів[1].

  •  

Вся Україна хвора від чуток[1].

  •  

Усі держави б'ються між собою. Ми ж за державу билися свою[1].

  •  

...бува народ маленький, а - великий. А ми давно розбовтані багном[1].

  •  

От ми такі і є в очах всії Європи — козакко, чернь, поспільство для ярма. Ізгої, бидло, мужики і хлопи, в яких для світу речників нема[1].

  •  

Всі люблять Польщу в гонорі і в славі. Всяк московит Московію трубить. Лиш нам чомусь відмовлено у праві свою вітчизну над усе любить[1].

  •  

А ми ще є. І то найбільше диво, що цей народ іще раз воскреса[1].

  •  

Не пощастило нашому народу. Дав Бог сусідів, ласих до нашесть. Забрали все — і землю, і свободу. Тепер забрати хочуть вже і честь[1].

  •  

То їхня слава приросла Сибіром, а це вже нами хоче прирости[1].

  •  

Умієм добре шаблею махати, червоні ружі сіять біля хати. Вмирати вмієм, по степах гасати. Але себе не вмієм написати. У цій страшній великій боротьбі не вмієм так сказати о собі, щоб світ здригнувся і на всі віки були преславні наші козаки — як ті Ахілли і як ті Ґеракли. На це у нас щось розуму забракло. Бо поки ми тут про свободу мимрили, то інші вже свободу й здобули. А ми усе співаєм, як ми вимерли або як нас в неволю продали. І де той геній, до народу дбалий, щоб розбудив наш умисел оспалий?! І не нікчемним словом, що як нежить, а як народу гідному належить![1].

  •  

МИ ВОЇНИ. НЕ ЛЕДАРІ. НЕ ЛЕЖНІ. І наше діло праведне й святе. Бо хто за що, а ми за незалежність. Отож нам так і важко через те[1].

  •  

У нас баби — і ті стріляють дулями[1].

  •  

ЧУЖИНЦІ СКРІЗЬ ПОСІЛИ НАШІ ГРАДИ. Ім'я дали нам — хлопи, мужики. На нас лежить тавро тієї зради, якою нас вже зраджено віки[1].

  •  

Я знаю свій народ. Кляну його пороки. Але за нього Господа молю![1].

  •  

А в нас яке тут золото? Жінки[1].

  •  

Чужі та прийшлі, вже тут укорінені, та ще й своїх причаєне кубло так вирипали двері України — аж холодом з Європи потягло[1].

  •  

Цьому народу світ уже немилий від зайшлих вбивць і від своїх нікчем[1].

  •  

Аби лиш не з Москвою. Хай Україну чаша ця мине. Вже краще з турком, ляхом, із Литвою, бо ті сплюндрують, а вона ковтне[1].

  •  

Орел - двоглавий. Юрій - довгорукий. Хай Україну чаша ця мине![1].

Цитати про татар

[ред.]
  •  

Татарин змерз, то спробуй його вкоськай[1].

  •  

Татари — ні. Народ не зрадить зроду[1].

Цитати про поразку та перемогу

[ред.]
  •  

Одна така поразка закреслює стонадцять перемог![1].

  •  

Поразка — це поразка. Вона нас істребля[1].

  •  

Поразка - це наука. Ніяка перемога так не вчить[1].

  •  

Життя людського строки стислі. Немає часу на поразку[1]

Цитати про свободу

[ред.]
  •  

Боровся за свободу, не виборов свободи, тепер плати за право ходить по цій землі[1].

  •  

Та й чорт із нею, із свободою, щоб я за неї так терпів![1]. — Хмельницький про свободу

Цитати про душу

[ред.]
  •  

Душа ж і так стоїть на перехресті усіх обманів, підступів і зрад[1].

  •  

Поки віриш, поти й душа не піде в жебри до тривог[1].

  •  

Високу душу теж стрясає дріж[1].

  •  

І де притулок для душі? Нема. Ані на цьому, ні на тому світі[1].

Інші цитати

[ред.]
  •  

Гусар крилатий — то така споруда, що тільки шаблю вищербиш об ню[1].

  •  

Найгірше коням — коні під сідлом[1].

  •  

Хоч би в невір-землі, а то у тебе ж дома тобі ще й руки скручує чужак![1].

  •  

Горе на нашу голову зайди ці прителепані![1].

  •  

Ба, може, часом гетьману потрібно пройтися пішки по своїй землі?[1].

  •  

Але ж чутки — то потеруха правди[1].

  •  

Таж зрадник власного народу — хто вірний ворогу його![1].

  •  

Змиритись треба. Все у Божій волі[1].

  •  

Вибираєм ми дорогу. І вона нас вибира[1].

  •  

А в нас що не сусід — братання. Так і дивися, що вковтне[1].

  •  

Чоло і вічі — справи чоловічі[1].

  •  

Ти йому шануваннячко, він тобі пануваннячко[1]Хмельницький про Чаплинського.

  •  

Оддав смерті свою косу, а вона й скосила…[1]

  •  

Десь має ж бути в світі пристановище, де в серце жодне стерво не вджиґне![1]

  •  

...як до меча нездатне, то певно ж і нездольне до гріха[1].

  •  

Після неї кожна — як прісна вода після оковитої[1]Хмельницький про Гелену

  •  

Щоб ти так знала букву й число, як знала жіноцьке своє ремесло![1]

  •  

Недоголублю, лиш кров тобі збурю. Прийду до жінки — залишу бурю[1].

  •  

Он чоловіки, так ті — в бурдей. А жінці варто лиш оступитись, то гріх від Бога і від людей[1].

  •  

А жінка ж так — не живе, говіє[1].

  •  

Але якщо вже стрибати в гречку, то хай би в гречці хоч добрий грек![1]

  •  

Яка єси — така тобі й шана[1].

  •  

«Vae vicitis!» — горе переможеним! — як той заброда римлянам сказав[1].

  •  

Найперше вірив — Богу. І вірив людям. Людям і собі[1].

  •  

А ЩО МОСКВА? МОСКВІ НЕМАЄ ДІЛА. Ми — щит Європи і свій хрест несем[1].

  •  

...де двоє б'ються, третьому хосен[1].

  •  

Лиця ніхто не пригадає. Очей ніхто не забува[1].

  •  

Ненавиджу перевертнів. Це кодло, мабуть, не менш, ніж вороги, нашкодило[1].

  •  

Такі свої чужіші чужини[1].

  •  

Як страшно знати правду без прикрас! Де воля спить, її ще й приколишуть[1].

  •  

Моя погибель - мій же оберіг[1].

  •  

Держава - держить, бо вона - держава[1].

  •  

Та й хто гризеться за корону, у тому величі нема[1].

  •  

Піїти всіх земель говорять всі до світу. А наші все до себе гомонять[1].

  •  

МИ — ЛІРНИКИ. МИ ЛЮБИМО ВЕРТЕП. Нам головне — співати про калину[1].

  •  

І що не шлях, то вічний манівець[1].

  •  

Ох, у житті свобода лиш єдина, одна свобода — та, що у мені![1].

  •  

І доки править панство з холуями, добра не буде людям і з людьми[1].

  •  

То добрий вишкіл іноді — тюрма[1].

  •  

Так нам судилось. В пеклі наших доль не знаєш сам — ти бранець чи обранець[1].

  •  

МОЛЮСЯ НАШІЙ ПРЕСВЯТІЙ ПОКРОВІ - благослови і пера, і шаблі! Бо лиш народи, явлені у Слові, достойно жити можуть на землі[1].

  •  

У тому ж і біда вся — при владі чоловік належить не собі[1].

  •  

Але ж, диви, найпершу в світі Біблію — слов'янську — миру появили ми![1]

  •  

Всі хочуть булави, всі борються за власть. Та й буде булава — як макова голівка[1].

  •  

Є боротьба за долю України. Все інше — то велике мискоборство[1].

  •  

…НЕМАЄ ВЛАДИ — І НЕМА ТУРБОТ[1].

  •  

Хоч би й від турка чи від москаля, хоч би там що, — посли недоторканні[1].

  •  

А в світі ж є народи, своїм великим знаючі ціну[1].

  •  

СТРАШНА ЦІНА ВОРОЖОЇ НАВАЛИ[1].

  •  

ЖИТТЯ — ТО Є ЖИТТЯ, ТЯГНУТИ МУСИШ ЛЯМКУ[1].

  •  

Бувають королі, більш вдатні до розпусти, ніж до звитяг. І кожне слово — лож[1].

  •  

Взаємна кривда — то взаємний гріх[1].

  •  

У всеправуючого Бога усе записано як є[1].

  •  

А як пильніше глянуть навкруги — все хтось комусь на світі вороги[1].

  •  

Добром ніде на світі не завізно. Закон війни, тяжка його хода[1].

  •  

Чи ця поразка — це уже кінець? Чи лиш початок іншої поразки?[1]

  •  

НЕМА ЖИТТЯ В ТАКОМУ ЖИВОТІННІ[1].

  •  

...Людина пропадає. Як пив, то було краще. Хоч видно, що живий[1].

  •  

Найзліші з нас літають на лопаті[1].

  •  

Не тая відьма гарна, що вдень, а що вночі[1].

Цитати про роман

[ред.]
  •  

Діалектика поразки й перемоги, котра є осереддям філософії національної історії, втілена у творі Ліни Костенко не лише у формі ритмізованих міркувань, що мають свої вершинні точки, загострення у влучних афоризмах. Подібні афористичні вислови здатні безпосередньо впливати на розумову та емоційну сфери адресата поетичного тексту й виконують насамперед виховну функцію[2].

  Олег Семенець
  •  

Свобода, поряд з поразкою та перемогою, виступає ключовим словом твору. Це взагалі центральне поняття ідіостилю поетеси[2].

  — Олег Семенець
  •  

Мова роману «Берестечко» — особлива матерія: вона «пахне» ХVІІ століттям, гетьманськими універсалами, легким народно-пісенним вітерцем, побутом і війною, книжною «мудрацією» з її історичними й біблійними відгомонами; у ній легко уживаються, переплітаючись, різні стилі і «партії». Слова розкриваються авторці, виграючи своєю доладністю, нюансами значень, «запахами». Сумлінний словолюбець-лінвіст знайде в «Берестечку» лексичні золоті розсипи; він неодмінно помітить слова-раритети й слова-новотвори; зауважить любов авторки до внутрішніх співзвуч (на зразок: «стогін на сто гін», чи «коси наші неклепані, діти наші неплекані…»); і, звичайно ж, мимоволі усміхнеться, зустрівшись із дивовижною поезією українських топонімів та антропонімів, що їх Ліна Костенко щедро, наче з рукава, «висипала» перед читачем[3].

  Володимир Панченко
  •  

А є ж іще й ритм, музика, дихання цієї мови! Зміна ритмів знаменує зміну оповідних планів, переходи від одного спогаду до іншого і від спогаду — до реальності, емоційні переключення. Роман «Берестечко» змушує згадати Шевченкові емоційні амплітуди: для переходу, скажімо, від гніву до ніжності поетові вистачало зовсім короткої дистанції. Так і в Ліни Костенко: душа її Хмельницького нагадує кратер вулкана, де все кипить, де «колір» почуттів — надзвичайно виразний у своїх переливах. Від трагічних інтонацій — до тихої лірики, від лайки — до схлипу, від гніву — до елегії, від сарказму — до майже дитячого зачудування, — усе це ріка Богданого внутрішнього мовлення[3].

  — Володимир Панченко
  •  

Роман «Берестечко» (як і роман «Маруся Чурай», що завершується «світлим воскресінням» героїні й Полтави) написано в тій же традиції «зміцнення сердець»: герой проходить через очищення трагедією, поразку — подолано, і хоч тріумфу в Ліни Костенко немає, проте є світло надії, без якого життя взагалі не мало б жодного сенсу. Це — світло катарсису, що має відроджувальну силу[3].

  — Володимир Панченко
  •  

«Берестечко» постає виразним зразком класичного якісного регулярного вірша епічного розливу.
Чіткий і пружний ритм, зміни розміру і мовні ігри зі співзвуччями, неоднозначними сенсами, стилістичними регістрами й іншими подібними речами (що зовсім не завжди вдається „ввіпхнути” до епічної поезії) роблять «Берестечко» справді міцним шедевром.
Однак, як на мене, попри всі ці об’єктивні переваги й актуальності, епіка Ліни Костенко слабша за її лірику[4].

  Олег Коцарев
  •  

Не досягнувши того сюжетного динамізму (або, наприклад, його формалістичного замінника), котрого хочеться побачити в історичному творі, ця поезія втрачає таку просту і досконалу витонченість, котра була притаманна віршам про осінній день та дівчину «в сімнадцять неповторних літ».
І при цьому «Берестечко» все одно Еверестом вивищується над більшістю інших спроб українських авторів літературно використати сумні події вітчизняної історії, з їхньою нестерпною шароварщиною[4].

  — Олег Коцарев

Примітки

[ред.]