Стріха Максим Віталійович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Максим Стріха
Максим Стріха — Вікізустріч-35.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах

Макси́м Віта́лійович Стрі́ха (нар. 24 червня 1961, Київ) — український науковець, громадський та політичний діяч, перекладач, письменник; доктор фізико-математичних наук (1997), професор (2018). Заступник Міністра освіти і науки України у 2008—2010 рр. та з вересня 2014 р. по вересень 2019 р.

Цитати[ред.]

  •  

Безумовно, нині є багато текстів з літератури XX століття, які треба перекласти, а деякі старі переклади — осучаснити. Скажімо, більшість перекладів Івана Франка мають вже хіба що історичне значення. Але найголовніші тексти світового письменства маємо в дуже добрих перекладах. Так можемо сказати, зокрема, і тому, що був Микола Лукаш. Він, попри дуже несприятливі умови, створив шалено багато — приблизно три з половиною тисячі текстів майже 200 письменників, які писали сімнадцятьма мовами. І, певно, зробив би ще більше, якби умови були хоча би трішки стерпніші і сприятливіші для нього[1].

  •  

Історія українського перекладу — це історія нагінок і переслідувань, а часто — й мартиролог. І тому наддніпрянці аж до 1905 року могли друкувати переклади тільки на Галичині... У 1930-х роках українських перекладачів просто постріляли. А в 1970-ті були кампанії арештів, заборон на друк тощо. Микола Лукаш через це пройшов і тому важливих речей не встиг закінчити; «Дон Кіхота» мусив закінчувати Анатоль Перепадя. Але, на щастя, головні тексти Лукаша вціліли[1].

  •  

Микола Лукаш мав багато шансів загинути під час війни. Також було не мало шансів згинути і в його текстів. Але весь час траплялися люди, які його відстоювали. І це справді була боротьба. Наприклад, переклад «Фауста» Лукаш закінчив 1948-го, але книга вийшла аж 1955 року. Власне всі ті сім років Лукаш відстоював право на свою тональність у перекладі цього великого твору[1].

  •  

Наш переклад виконував не так інформативну функцію — просто дати почитати людям тексти тими мовами, яких вони не знають, як це було в щасливіших країнах, а радше виконував функцію зробити з цього народу націю. І це добре, до речі, розуміла імперська влада. Тому Емський акт 1876 року, дозволяючи оригінальні тексти «на малоросійському наріччі» на селянську тематику, цілком забороняв переклад українською. Бо оригінальні тексти можна друкувати на наріччі. Але коли на наріччя перекладають Байрона, Шекспіра, Біблію, то це вже не наріччя, а мова[1]!

  •  

Фатальними були 1950-ті роки. Бо у 1930-ті викосили покоління українських перекладачів — і натомість прийшли «комсомольці», неосвічені люди без знання іноземних мов. Тож часто перекладати просто не було кому. Тоді і стало нормою перекладати з російських перекладів. От 1955-го, того ж року, що і Лукашів «Фауст», вийшов «Дон Кіхот» у перекладі Козаченка і Кротевича, де на титульній сторінці так і писали: «Перекладено з російського перекладу Любимова»[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg