Куліш Пантелеймон Олександрович
Куліш Пантелеймон Олександрович | |
Стаття у Вікіпедії | |
Роботи у Вікіджерелах | |
Медіафайли у Вікісховищі |
Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) — український письменник і громадський діяч. Автор історичного роману «Чорна рада» (1846).
Цитати
[ред.]- Відродження духу народного в діяльності невеликої верхньої верстви залежить від близькості цієї верстви до маси й любові до неї[1].
- «Малоросійські простолюдини на питання „звідки ви?“ будуть відповідати „з такої-то губернії“; але на питання „Хто ви? Який народ?“ не знайдуть іншої відповіді, як тільки: „Люде, так собі народ та й годі“. „Ви русскіє? — Ні. — Хохли? — Якії ж ми хохли? (Хохол — слово лайливе, і вони його відкидають). — Малоросіяни? — Що то за маросияне? Нам його й вимовить трудно“ (Малоросіянин — слово книжне і вони його не знають). Словом, земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами, чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені…»[2][3]
Простолюдин наш, за всієї байдужості до того, що нині перед ним діється, надзвичайно схильний мріяти й часто з нічев'я добуває дивовижні надії: новий доказ юности племені, яке передчуває краще життя попереду[4]. |
- - Скажи менi , як же ти можеш глядячи смертi в очi ще й жартувати ?
- - Та хiба все наше життя не жарти ?
- А дівочому серцю що і молоденька краса, що і козацька слава, коли до неї козак не горнеться?
- А собi думав що я смичок , а всi люди то скрипка , як смикну а вони й заграють ! Як наче не живу , а весiлля справляю !
- А тим часом дбаймо про свою словесну автономію, творімо свою автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі.
- Адам був чоловік не нашого брата, та й той спіткнувсь на Єву!
- Адже пристрасть засліплює зір, А бажання - се ж чари, Плодить оку і світ, і богів, Як пустиннії мари.
- В нас над усе - честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!
- Вам жизнь іздається казнає-чим. Хата, піч, подушки - ото вам і все щастя. А козакові поле не поле, море не море, щоб ізнайти долю. Козацька доля в Бога на колінах. Туди і рветься наша душа...
- Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались ... Скілько-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх вулицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської! Уже про тих Олегів, про тих Святославів, про тії ясири половецькії нічого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну.
- Відродження духу народного в діяльності невеликої верхньої верстви залежить від близькості цієї верстви до маси й любові до неї.
- Віщуванням новим Серце моє б'ється, — Через край із серця Рідне слово ллється...
- Воскреснеш, нене, встанеш з домовини... Тебе я словом правди привітаю, І розіллється слава України По всій вселенній, од краю до краю.
- Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться.
- Два коти в одному мішку не помиряться...
- Дивляться на Божий мир із бочки, тільки не з порожньої, як той Діоген, а по шию в горілці.
- Дівка, кажуть, як верба: де посади, там і прийметься.
- Дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу, щоб під каламутний час людським добром наживатись.
- Доля звичайно тих найвище підносить, кого думає найнижче зіпхнути. Не гордуй бідними, не гордуй низькими, не гордуй робучими, боярине, бо хто ще знає, до котрої хто криниці прийде воду пити!
- Душа в чоловіка одна, що в козака, що в жінки: занапастивши її, другої не добудеш.
- Жіноча річ коло печі, а нам, козакам, чарка та шабля.
- І то ж бо правда, що коли будеш укупі з тим, кого любиш, то день так швидко пробіжить, як часиночка.
- Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче.
- Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака!
- Колико-то гробів, а всі ж то тії люде жили на світі, і всі пішли на суд перед бога! Скоро й ми підем, де батьки і діди наші.
- Мабуть, вас няньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб і з сивим волосом не перестав чоловік липнути до баб!
- Мало чого не буває, що п'яний співає!
- Малоросійські простолюдини на питання „звідки ви?“ будуть відповідати „з такої-то губернії“; але на питання „Хто ви? Який народ?“ не знайдуть іншої відповіді, як тільки: „Люде, так собі народ та й годі“. „Ви русскіє? — Ні. — Хохли? — Якії ж ми хохли? (Хохол — слово лайливе, і вони його відкидають). — Малоросіяни? — Що то за маросияне? Нам його й вимовить трудно“ (Малоросіянин — слово книжне і вони його не знають). Словом, земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами, чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені…
- Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
- Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму.
- Нерівними на світ народжаємося, а рівними вмираємо!
- Ні, вже, мабуть, шкода перемішувати тісто, вийнявши з печі! Яке посадили, так і спечеться.
- Отак-то завсегда доводиться нам там честь да слава! Збоку дивляться люде, дивуються, що блищить, сіяє, а в серце ніхто не загляне. Тут день і ніч мізкуєш розумом, не знаючи спочинку, а тут під боком гадюки сичать і на твою душу чигають.
- Перевелись тепер лицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.
- Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою голову!
- Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер хто йде на Запорожже? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там окаяннії в Січі да тілько п'янствують, а очортіє горілку пити, так і їде в городи да тут і величається, як порося на орчику.
- Простолюдин наш, за всієї байдужості до того, що нині перед ним діється, надзвичайно схильний мріяти й часто з нічев'я добуває дивовижні надії: новий доказ юности племені, яке передчуває краще життя попереду.
- Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві.
- Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить.
- Се вже так завсегда буває, що скоро чоловік зробить добре діло, то сатана, не за хлібом його згадуючи, і підсуне іскушеніє...
- Сі баби ніяк не збагнуть, шо сьогодні можна з чоловіком рубатись на всі застави, а завтра гуляти в купі по-батерськи. Не знать як дивляться на божий світ. Сказано — баби.
- Сказано - козаки: байдуже їм про жінок, як заходяться з військовими речами.
- Слави треба мирові, а не тому, хто славен? Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!
- Сьогодні пан, а завтра пропав.
- Так нема ніде правди? Ні в своїх, ні в чужих?
- Так-то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке-то воно страшне усякому здавалось! А от же, як не божа воля, то їх і не зачепило. Се так, як от інколи схопиться заверюха — громом гримить, вітром бурхає, світу божого не видно; поламле старе дерево, пови-ворочує з коріннєм дуби й берези; а чому указав господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело да пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило.
- Тіло потішається, як чоловік зап`є, а душа погибає; от і все.
- Тяжко жить на світі, а хочеться жить.
- Уже коли рвати, то рви, не дьоргавши!
- Уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди.
- Усяке багатство, усяка слава - усе воно суєта суєт; і шабля, й булава з бунчуком, і горностайова кирея поляжуть колись поруч із мертвими кістками.
- Хіба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш - усе одна омана!
- Хоч греблі гати, хоч мости мости, вода прорветься: ні порадою, ні силою не переможеш нашого товариства. Лучче пливи, куди вода несе...
- Чи все ж те розумом збагнути, Що дасться серцеві відчути?
- Як споглянеш на дівоцьку вроду, то здасться тобі, що вже ні на землі, ні на небі нема нікого кращого[5].
Цитати з творів
[ред.]
# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я |
А
[ред.]- А тим часом дбаймо про свою словесну автономію, творімо свою автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі. («Листи»)
- А то горе, що душа — наче птиця без крил хоче піднятися над землею, а туча до землі й пригнітає.
- («Листи»)
Б
[ред.]- Бистра річка — життя моє,
Широка-глибока…
Плавле-тоне на тій річці
Душа одинока.
- («Люлі-люлі»)
- Блаженніший той, хто світ розсудком возлюбив,
Хто в серці почуття героївські голубить
І розумом своїм увесь оддався їм.
- Блакитне небо, мов дугасте море,
Безоднею самітною стоїть.
Під сонцем степ, козацьке Дике Поле,
Огнем переливається-жахтить.
- («Степ опівдні»)
- Брехнею світ пройдеш, та назад не вернеш
- («Чорна рада»)
В
[ред.]- В затишному раю я води Лети п'ю,
Та тихострунную настроюю мою.
- («Рай»)
- Віщуванням новим
Серце моє б'ється, —
Через край із серця
Рідне слово ллється…
- («Заспів»)
- Воскреснеш, нене, встанеш з домовини…
Тебе я словом правди привітаю,
І розіллється слава України
По всій вселенній, од краю до краю.
- («Слово правди»)
Д
[ред.]- Дівчино-горлице! Шкода твого кохання,
Шкода ночей без сну, зітхання, сумовання,
Живу я розумом, а серце тихо спить.
Минули любощі; душа моя жадає
Кохання іншого… Глянь, крале, на орла,
Як вітром на його від півночі бурхає,
А він дзвенить пером, Зевесова стріла.
- («Шуканне-викликанне»)
Є
[ред.]- Єсть нерушимий закон правди в душі у всякого поета; не здолає поет самохіть підняться вгору душею: підіймає його дух його плем'я.
- («Листи»)
- Єсть у світі правда чиста,
І добро, і воля —
Іззивай їх, моя думо,
На ріднеє поле.
- («Сам собі»)
Ж
[ред.]- Живу я розумом, а серце тихо спить.
- («Шуканне-викликанне»)
З
[ред.]- З кривавого багна багно літературне
Зробили ви собі, о кодло некультурне!
- («Сліпченкові»)
- Згине срібло, згине злото,
Занедбаються клейноди,
Тільки правда на Вкраїні
По вік вічний не загине,
Тільки правда, права-воля
Буде всім жадана доля…
- Змовчана правда краща од голосної брехні.
- («Хата»)
- Знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі.
І
[ред.]- І чужі ми чужениці
В рідній Україні,
Як пташина без гніздечка
На німій руїні.
- («Ключ розуміння»)
- …Із того часу всі в нас поділились на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться.
- («Промова на похороні Шевченка»)
Ї
[ред.]- Їсте, п'єте, спите і любите Вкраїну… Як не любить її, безсудницю, коли за те, за те одно, що вміли гнути спину перед ледачими людьми, як і самі, діди, батьки та й ви з синками та дочками постали значними людьми або й панками!
- («Вельможній Покозаччині»)
К
[ред.]- Кобзарю! Не дивись ні на хвалу темноти,
Ні на письменницьку огуду за пісні,
І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти:
Дзвони собі, співай в святій самотині.
- («Поетові»)
- Кобзо, моя непорочна утіхо!
Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха,
Голосом правди святої дзвони,
Нашу тісноту гірку спом'яни.
- («До кобзи»)
Л
[ред.]- Лучче… проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!
М
[ред.]- Моя хата скраю, я нічого не знаю
- («Чорна рада»)
Н
[ред.]- На добраніч, усім на ніч!
Дайте одпочити…
Хто кохає мене щиро —
Не буде будити.
- («На добраніч»)
- Над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала.
- Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п'яниць та розбишак великих!
- («До рідного народу»)
- Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
- («Листи»)
- Настане час колись, ясний, благословенний,
Що наші зіроньки все небо осіяють,
І жизні ідеал, свободи дар спасенний,
Умом поезії і серцем привітають.
- («Маруся Богуславка»)
- Не може древо ледаче давати плоду доброго.
- («Листи»)
- Не можна, мабуть, інакше, як тілько горем та бідою довести людей до розуму.
- Не плюй у воду, може згодиться напиться
- («Півпівника»)
- Не славте кобзаря піснями голосними:
Дзвенить йому хвалу його тридцятиструнна.
Колись він заблищить між душами ясними,
І зникне вся хула ворожа, нерозумна.
І буде дух його із віку в вік сіяти,
Серця зцілющою водою покропляти,
І рани гоїти, і сльози обтирати.
- («Покобзарщина»)
- Не хвались, та Богу молись!
- («Чорна рада»)
- Нема в мене роду,
Немає дружини,
Ані брата-товариша
На всій Україні.
- («Маруся Богуславка»)
- Нема ліпшого на небі
Над зорю в погоду, —
Нема кращого на світі
Над дівочу вроду.
- («Настуся»)
- Нема в світі кращої одежини, як наша проста свита.
- («Листи з хутора»)
- Нема там добра, де нема правди.
- Несказане, невимовне
Кобза промовляє
І святими почуттями
Серце надихає.
- («Маруся Богуславка»)
- Нехай мовлять живе слово
На всю Україну —
І ззовуть усю родину
У сем'ю єдину.
- («Настуся»)
- Ні, темряво густа! Тобі нас не окрити…
Не вічно буде лжа в'язати людям руки:
Почезнуть, яко дим, дияволові діти,
Воскресне правди Бог у сяєві науки.
- («До пекельного наплоду»)
О
[ред.]- Обняти світ залізними руками
Силкуєшся, щоб людському уму
Спорудити з продажними попами
Вселенськую безвиходну тюрму.
- («Слов'янська ода»)
- Ой зроди ж, велика туго,
Ярую пшеницю,
Збагати насущним хлібом
Убогу Вдовицю.
- («Сам собі»)
- Ой співав би на ввесь голос —
Нікому співати!
- («Старець»)
- Ой співав я: «Буде жити
Наше слово, буде!»
Чи живе ж воно у тебе,
Безталанний люде?
- («Старець»)
- Оживить живеє слово
Рідну Україну.
- («Старець»)
П
[ред.]- Поки Рось зоветься Россю,
Дніпро в море ллється,
Поти серце українське
З панським не зживеться.
- («Кумейки»)
- Порадьмося вічем, як правда, свободним,
Руїнні гріхи з себе змиймо,
І духом незлобним, умом благородним
Культурі спасенній служімо.
- («Заспів»)
- Посіє пахар зерно, та й те не погибає безплодно.
- («Листи»)
- Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах.
- Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.
Р
[ред.]Рідне слово, божа правдо! |
С
[ред.]- Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить.
- («Листи з хутора»)
- Святе слово — рідна мати;
Єсть іще святиня Вища,
Богові миліша -
Рідная Вкраїна.
- («Святиня»)
- Слави треба мирові, а не тому, хто славен.
- Смерте, бабо-сповитухо,
Лікарю людський останній,
Ти одна нам гоїш духа
В нашій долі безталанній.
- («Маруся Богуславка»)
Старий лїтами, та не млявий, |
Т
[ред.]- Тарасе! попроси там Аполлона,
Хай зупинить він легкий каюк Харона,
Щоб довго не возив на той бік Ахерона
Народу без пуття, без честі і закона,
Що з вовчого на світ приходить лона.
- («Гульвіса»)
- Твої чари, дівчинонько,
Я по людях знаю;
Тому щастю, тому раю
Віри не діймаю.
- («Гульвіса»)
- Темнота печерна розум
Хмарами вкривала
І про щось невідоме
Серцю промовляла.
- («Маруся Богуславка»)
- Тихо Дунай, тихо
Жовті піски миє.
Як згадаю Україну,
Серденько заниє.
- («Дунайська дума»)
У
[ред.]- У нас, панове, наука своя, тисячолітня: вона навчила нас більше слухати праведного Слова Божого, аніж лукавої панської мови.
- («Листи з хутора»)
- Удосвіта встав я… темно ще надворі…
Де-не-де по хатах ясне світло сяє,
Сяє ясне світло, як на небі зорі…
Дивуюсь, радію, у серця питаю:
«Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?»
- («Заспів»)
Х
[ред.]- Ходжу берегами,
Та й не находжуся;
Дивлюсь на сади зелені,
Та й не надивлюся.
- («Lago Маggirе»)
- Ходжу-блуджу по городу
Великому, великому.
Одкрив би я своє серце,
Та нікому, та нікому.
- («Люлі-люлі»)
Ч
[ред.]- Чи довіку ж, браття,
Будемо мовчати?
Благословіть мені кобзу
Німую узяти!
- («До братів на Вкраїну»)
Ш
[ред.]- Шекспіре, батьку наш, усім народам рідний!
Чи чуєш, як зове тебе народ незгідний,
Приблуда степовий, наслідник розбишацький,
Що й досі чествує свій путь і дух козацький?
- («До Шекспіра»)
Щ
[ред.]- Що наша Вкраїна
Стала шляхті раєм,
А ми, її рідні діти,
По степах блукаєм.
- («Дунайська дума»)
Я
[ред.]- Я атеїст, що знає тілько Бога,
А чорта і святих не признає…
- («На сповіді»)
- Я знав тебе маленькою, різвою
І буде вже тому з півсотні літ.
Ми бачили багацько див з тобою,
Ми бачили і взнали добре світ,
Боролись ми не раз, не два з судьбою,
І в боротьбі осипався наш цвіт.
Од світу ми прегордого відбились,
Та в старощах ще краще полюбились.
- («Чолом доземний моїй же таки знаній»)
- Я не поет і не історик, ні!
Я — піонер з сокирою важкою:
Терен колючий в рідній стороні
Вирубую трудящою рукою.
- («Чолом доземний моїй же таки знаній»)
- Як споглянеш на дівоцьку вроду, то здасться тобі, що вже ні на землі, ні на небі нема нікого кращого.
- («Орися»)
Європейський Бог перебував на землі, в особі папи римського, й пригинав голови додолу; наш був на небесах і підносив голови й серця вгору. То був той Єгова, той Вічний, той самий.[9] — «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія», розділ IV. |
Хто в нас Бог, опріч Єгови? |
Ой блажен той рід, що́ вибрав |
Хвалїте Господа, хвалїте, |
Про Куліша
[ред.]Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу «Записки о Южной Руси», писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ся дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то випиши, не будеш каяться. Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана. Куліш тут нічого не додав, а тілько записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла добра, щира і розумна. |
|||||
— Лист Т. Шевченка до Я. Г. Кухаренка; 22. IV 1857, Новопетровське укріплення[14] |
[…] а Куліша як побачиш, то поцілуй його за мене і скажи йому, що такої книги, як «Записки о Южной Руси» я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській литературе. Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими, сліпими товаришами-кобзарями. Живо й просто вилита стареча мова. А може воно тим і живо, що просто. |
|||||
— Лист Т. Шевченка до А. М. Маркевича; 22. IV 1857, Новопетровське укріплення[14] |
Причина цієї непопулярности складна, очевидно. В її основі лежить мабуть особиста вдача автора «Чорної Ради» — горда, аристократична, яка при всій любови до людини неприхильна юрбі і її норовам. Винний цьому, здається, його пристрастний й амбітний темперамент, який легко зражував людей і сам зражував себе до них. Далі й суперничення з поодинокими сучасниками, не вільне від людського почування заздрости (Єгова також заздрий!), доводило до конфліктів із особами, ґрупами, течіями й пануючими поглядами. Коли до всього додати, що в Куліша була розвита одна дорогоцінна прикмета, яка дуже рідко стрічається між Українцями, себ-то сміливість висловити щиро свою думку, постояти за неї, хоч би вона й як не подобалась загалові.[15] — «Куліш і національна ідея». |
|||||
— Степан Томашівський |
Див. також
[ред.]- Цитати з роману Чорна рада
Примітки
[ред.]- ↑ Мова - це теж батьківщина / Упорядн.: Н. Николин. — Львів: Видавництво "Свічадо", 2008. — С. 39
- ↑ http://www.imath.kiev.ua/~golub/gadyach/media2005.htm
- ↑ П. Кулиш. Записки о южной Руси. Том 1. – С-Петербург: тип. А. Якобсона, 1856. – С. 235.
- ↑ Кравченко В. Україна, імперія, Росія. Вибрані статті з модерної історії та історіографії / Український науковий інститут Гарвардського університету; Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці; Східний Інститут українознавства ім. Ковальських; Інститут Критики, Серія "Критичні студії". – К.: Вид-во Часопис "Критика", 2011. – С. 275
- ↑ https://takequotes.com/ua/author/panteleimonkulish
- ↑ Мова - це теж батьківщина / Упорядн.: Н. Николин. — Львів: Видавництво "Свічадо", 2008. — С. 48
- ↑ Мова - це теж батьківщина / Упорядн.: Н. Николин. — Львів: Видавництво "Свічадо", 2008. — С. 35
- ↑ Кулїш П. Грицько Сковорода // Твори Пантелеймона Кулїша. — Львів: Виданє товариства «Просьвіта», 1909. — Том 2. — С. 352-353
- ↑ Куліш П. Хутірська філософія і віддалена од світу поезія // Науково-педагогічна спадщина: вибрані твори / упоряд. О. О. Кравченко; рец.: Н. С. Побірченко, Н. М. Коляда. — Умань: РВЦ «Софія», 2008. — С. 145
- ↑ Кулїш П. Мусїєві піснї // Твори Пантелеймона Кулїша. — Львів: Виданє товариства «Просьвіта», 1909. — Том 3. — С. 5
- ↑ Кулїш П. Псалтир або Книга хвали Божої // Твори Пантелеймона Кулїша. — Львів: Виданє товариства «Просьвіта», 1909. — Том 3. — С. 134
- ↑ Кулїш П. Псалтир або Книга хвали Божої // Твори Пантелеймона Кулїша. — Львів: Виданє товариства «Просьвіта», 1909. — Том 3. — С. 158
- ↑ Кулїш П. Псалтир або Книга хвали Божої // Твори Пантелеймона Кулїша. — Львів: Виданє товариства «Просьвіта», 1909. — Том 3. — С. 293
- ↑ а б Збірник афоризмів із творів Тараса Шевченка — Упорядн. В. Дорошенко, Т. В. Майданович. — К.: Криниця, 2003.— 228; 288 с.
- ↑ Томашівський С. Куліш і національна ідея // Під колесами історії. Нариси і статті. — Берлін: Українське слово, 1922. — С. 96