Перейти до вмісту

Острозький Клірик

Матеріал з Вікіцитат
Вікіпедія
Вікіпедія

Остро́зький Клірик (рр. н. і см. невід.) — нерозгаданий псевдонім українського письменника-полеміста др. пол. XVI ст. — поч. XVII ст. У своїх писаннях вказував на те, що був кліриком, і що твори написано в Острозі, тому сучасники називали його Кліриком Острозьким. Існують гіпотези, що ототожнюють його з М. Смотрицьким, Й. БорецькимГ. Дорофейовичем. На думку І. Мицька, К. О. — острозький протопоп Ігнатій Наливайко[1].

Цитати

[ред.]
  •  

Велика небезпека: будову закладати на чужому фундаменті. Не менша трудність: не рядити своїм домом. Тим більша сміливість: важитися знати і потрапити в чийсь умисел[2].

  •  

Де утіха майбутньої заплати переважає обмови й насміхи, там полегшеним всіх труднощів[3].

  •  

Хто яке начиння кожен із нас віддає Богові, у те Бог вкладає таланти[4] ласки своєї. Коли мале начиння подаємо йому, малий талант приймемо[3].

  •  

Хоча й хочемо щось правити силою умислу свого, а не за волею Божою, ховаємо і закопуємо світлість душі своєї[3].

  •  

Як око в тілі, так розум у душі є світлістю. Коли розум світлий і чистий, освітлює душу, а коли розум потемниться, потемнює й душу[3].

  •  

Мудрування знесене — те ж, що перескакувати межі батьківські[3].

  •  

Малий хмари оболочок, коли під найсвітліше сонце підступить, мало не весь світ потемнює. І найменше зло, прилучившись до доброго, все добро псує[3].

  •  

Де насіння побожності сіється, там посеред пшениці ворог розсіяв свій кукіль. Насіння доброти, насіння людині — подружжя для потомства, а кукіль свій ворог розсіяв — розпусту.
Насіння доброти посіяне людині — прагнути слави, але тієї, вишньої. А ворог свого куколю насіяв — марнославство, порожню хвалу[3].

  •  

Пильний господар стереже, на якій землі котре насіння ліпше родить, там його й розсіває[3].

  •  

Жоден із людей у підсонні не може бути вільний від сатанинських наїздів[3].

  •  

Не в кожній згоді кохається Бог[5].

  •  

Господь Бог на жодну річ так не гнівався, як на злучення або згоду вірних із чужими народами[5].

  •  

Яке насіння розсіяв у серцях вірних Христос, такого й плоду потребує[5].

  •  

Любов згоду сіє, й кохати її хочеш. Любов відтак покриває безліч гріхів, любов пророків народжує, любов — витік або джерело вогню, любов посилює серце й душу людині, любов підносить упалих, любов чинить мужніми страшливих, любов огріває змерзлих, любов побуджує ледачих, любов умудрює невмілих[5].

Із «Відповіді на другого листа велебного отця Іпатія, Володимирського та Берестейського єпископа», 1598 р.

[ред.]
  •  

Хоча й найбільше живописців, бува, малює, дивлячись на одну особу, всі образи схожі поміж себе виходять[5].

  •  

Як вапняне тинькування кам’яної стіни, як в’язання і балки в будівлі міцно з’єднані, осібно не розторгнуться, так і серце, уміцнене розмисельною радою, ніколи не злякається[5].

  •  

Сталість віри є ґрунтом тих речей, яких сподіваємося[5].

  •  

Яку славу преподоб’я матимуть з нас батьки наші, коли їхньої безподібної сталості марно позбудемося, оголюючись, як своїми поганими смілостями станемо ніби хмара безводна, що вітром переноситься[5]?

  •  

Коли вітром слабких наших учинків по стихіях світу цього водимося, то від племені й слухняності синів Божих відпливаємо[6].

  •  

Світло-бо до світла приєднується: і справедливе до справедливого, і добре до доброго, до нетлінного нетлінне[6].

  •  

Як маємо стежками від своїх не відходити, коли не хочемо придивитися до їхньої сталості, до їхніх великих розмислів і неквапливих учинків[6]!

  •  

Німа річ — вода морська, яка в природі своїй така непостійна, що стало на одному місці встояти не може, але й вона покладених своїх од Бога меж не перескакує[6].

  •  

Де лінія вчинків та законів батьківських від синів не загладжується, а від врожаю врожай ціло заховується, там є рід безсмертний[6].

  •  

Добра є річ Бога просити, але зле, коли не за волею його просять[6].

  •  

Той, котрий падає або грішить, не тільки на свій занепад приймає суд, але й за те, що й іншим щось приносить чи погіршує[6].

  •  

Часом хворостяна будка стає над мури содомські і пустиня Іванова[7] над мармурові палаци Іродові[6].

  •  

Чи може одне джерело гірку та солодку воду точити, а чи збирають із будяччя фіги або із стерні винні грона[6]?

  •  

Зважте: чи добро є золото, зі ржею змішане, чи ж не шкідливий є марципан, приправлений трутою, чи добра милостиня від руки грабіжника[8]?

  •  

Одягнені правдивим золотом, відмінилися ви у начиння глиняне[8].

Примітки

[ред.]
  1. Клірик Острозький. Філософська думка в Україні. Біобібліографічний словник.. Процитовано 2017-04-02.
  2. Мудрість, 2019, с. 128
  3. а б в г д е ж и к Мудрість, 2019, с. 129
  4. Таланти — тут моменти
  5. а б в г д е ж и Мудрість, 2019, с. 130
  6. а б в г д е ж и к Мудрість, 2019, с. 131
  7. Ідеться про ізраїльське місто, яке славилося розпустою. Пустиня Іванова — тобто місце відлюднення Івана Хрестителя
  8. а б Мудрість, 2019, с. 132

Джерела

[ред.]
  • Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7