Іпатій (Потій)

Матеріал з Вікіцитат
Іпатій Потій
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Іпа́тій По́тій (у миру Адам Львович Потій гербу Вага (відмінний), пол. Hipacy (Adam) Pociej, інколи пол. Pociey) (12 серпня 1541, Рожанка, Берестейський повіт — 18 липня 1613, Володимир-Волинський) — державний та релігійний діяч Речі Посполитої, клірик православної (до 1596) та греко-католицької церков (з 1596). Один із засновників Української греко-католицької церкви, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі[1] (26 вересня 1599 — 18 липня 1613).

Цитати[ред.]

Із книги «Унія греків з костьолом римським», 1595[ред.]

  •  

Виведуть тебе з того блуду, якщо ти сам того захочеш[2].

  •  

Не суди, аж поки сам не переконаєшся і не пересвідчишся. Все випробовуйте, що є краще, і того дотримуйтеся[2].

  •  

Більшу злість на того мають, хто не дасть собі кривду чинити і хто проти недруга міцніше стоїть і переступи його краще знає і відверто всьому світу відкриває[2].

  •  

Антихрист не дбає про Бога своїх батьків[2].

  •  

Антихрист має знищити всі знаки і пам'ятки християнської віри[2].

  •  

Антихрист названий людиною гріха тому, що має помножувати всі гріхи і несправедливості, а все, що є добрим, має псувати і знищувати. Отже, ті, хто рятує і розширює царство гріховне, певно є слугами антихристовими[3].

  •  

Цe є вроджена риса кожного, що в собі ніхто злого нічого не бачить, швидше побачить це в комусь іншому[3].

  •  

Не для того маємо сповідатися з гріхів, щоб Бог не міг про них знати, а для того, щоб самі себе засудили і засоромилися своїх злочинів[3].

З «Листа до князя Костянтина Острозького», 1598 р.[ред.]

  •  

Кожному талант певний дано, аби ним, якнайбільше працюючи, примножував його[3].

  •  

Не є річ справедлива, аби через людину відкидали Божу справу, а Богом самим гордили[3].

  •  

Світлий ти знатністю, багатством, величністю, достойністю та поважністю, все те добре відаю, бачу й величаю тебе над багатьма, однак загальна є вся суть твоя з численними смертними[4].

  •  

Як же довго заживатимемо тієї неприязні, яка в короткому часі може до смерті довести! І як довго спільним незичливцям даватимемо привід, аби могли щодо нас щось супротивного мовити і сверготаги? Чи не ліпше поєднатися і руки собі подати[4]!

  •  

Хто ж не відає, які є великі грубіянства й забобони в московському народі[4]!

  •  

Ці волять радше життя розпусне провадити в суворій неволі» ніж бажати чесної смерті зі своєю славою[4].

  •  

Так їхні звичаї зіпсовані, що самі собі і своїм нітрохи не хочуть вірити[4]!

  •  

Смерть страх народжує, а страх відтак нікчемних, порожніх, лінивих та бридких[4].

  •  

Страшлива річ є з Богом жартувати[4].

Із «Відповіді клирику Острозькому», 1598 р.[ред.]

  •  

Не мов пишно, аби на зло не вийшло[4].

  •  

Багато говориш, але мало пробуєш[4].

  •  

Чи ж бо ти радником у Бога був, що хочеш знати розума Господнього? Ліпше є найгірша згода, аніж найліпша незгода[4].

  •  

Тільки того ще не достає, щоб відчайно нарікав з великого запалу на землю і небо[5].

  •  

А то ж чи сміху не варте: намислювати якогось змія багатоголового й нам його приписувати[5]?

  •  

Яке ім'я, така й філософія[5].

  •  

І ліки менше діють, де сама натура природної сили не має: отож і мертвих ніякі ліки оздоровити не можуть, бо в такому тілі немає ніякої сили[5].

  •  

Як би ви не таїли, не утаїться шило в мішку, але швидко наскочить на брагу[6][5].

  •  

Як того не прагну, так і щодо того нікому докучати не буду[5].

  •  

Я ж нікого не обмовляю, себе тільки самого доглядаю[5].

  •  

Коли нас до себе для розмови припустити не хочете, ми також, бачачи вашу ворожнечу, не можемо піти[5].

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7