Всі думають, що останній матч подібний смерті гравця, закінчення одного і початку іншого, нового життя, відмінного від колишнього, менш насиченого і менш яскравого. Багато з нас насилу звикають до думки, що вони будуть вже не так популярні, що більше їм не будуть аплодувати, поклонятися, і багато хто з нас бояться нормального життя. Я — ні[1].
Я думаю, що моє життя було нормальним, і в той же час незвичайним, саме тому, що я вирішив прожити його, не відволікаючись від своєї мети, не шкодуючи себе, віддаватися повністю, бігти завжди. Не здаватися[1].
Я думаю, що старанність — вельми важливо, можливо, навіть важливіше таланту. З талантом ти народжуєшся, і це вже є певною перевагою, але якщо не докладати зусиль і цілеспрямованість, нічого не доб'єшся[1].
Я вибрав найважчий шлях, але це був усвідомлений ризик, так як вважав, що кращий спосіб прогресувати — завжди грати і тренуватися з кращими, у кого можна багато чому навчитися[1].
Я не вірю в історію про Давида і Голіафа, в тому сенсі, що знаю, в абсолютній більшості випадків перемагає той, хто сильніший, швидший, більший, розумніший. Кращий, одним словом. Єдине «але», це те, що найкращим потрібно бути на полі, а не на папері[1].
Гімни — це завжди немов удар в серце, ти стоїш там, в центрі поля і співаєш з товаришами по команді, надриваючи горлянку, або ж зосереджено і мовчки[1].
Навіть зараз я намагаюся дати автографи всім, хто мене про це попросить, дозволяю себе фотографувати — я вважаю це формою вираження поваги з боку тих, хто мене любить і бажає мені добра; таким способом я намагаюся віддячити їм за все, що мені дано і в чому мені пощастило[1].
Коли я їду за кордон, в країни, де футбол не такий популярний (такі, як США, наприклад), я можу вільно зітхнути, посміхнутися і поклеїти дурня, як робив це в шість років, на своєму стадіоні з утоптаної землі, цілими днями граючи дербі зі своїм другом[1].
Прага чудесна, там унікальна атмосфера, якої немає ніде в світі, безліч прекрасних місць і красивих жінок. Але я був сором'язливим сільським хлопцем, може я ним залишився і до цього дня, тому що замість міської суєти і шуму я вибираю тишу природи і прості речі[1].
Я глибоко вірю у важливість сім'ї. Змалку це була моя єдина віра, тому мені було легко і природно побудувати міцну і спокійну сім'ю[1].
Моя дружина Івана і я — одне ціле, і так було завжди, з тих пір, як ми познайомилися підлітками, коли народилося наше почуття, щоб з часом змінитися і зміцніти. Разом ми зустрічали всі труднощі і поділяли всі радощі і переваги насиченого, рухомого життя, завжди в роз'їздах, знаючи, що завжди можемо розраховувати один на одного[1].
Дибала стане найбільшим з «людей» у футболі, адже Лео Мессі — не «людина», а «інопланетянин»[2].
В кінцевому підсумку гравець сам повинен прийняти рішення: якщо у нього є яйця, то він залишиться в «Ювентусі». Якщо ж футболіст думає тільки про гроші, він безумовно зробить невірний крок[2]. — Про Пауло Дибалу.
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
