Коли ми зустрілись з Яшиним в Лондоні, він подарував мені в день мого п'ятдесятиріччя тульський самовар, який стоїть тепер в гостинній мого дому на самому видному місці, нагадуючи про найбільш святі цінності нашого життя. Самовар випромінює тепло спогадів. Я знову бачу заповнений повністю стадіон, бачу лють атак, бачу Яшина у воротах. І тоді я думаю, що прожив життя не даремно. Я впевнений в безсмертя футболу — найпрекраснішої гри на землі[1].
Він був моїм героєм. Він до цих пір мій герой. Ні один інший футболіст не доставляв мені стільки ж задоволення своєю грою; його незрівнянна техніка, витончена гнучкість, невловимість привида. В кожному матчі на полі була фігура, якій хотілось щиросердно співчувати — це був захисник, що змушений грати проти нього. На протязі 15 років люди йшли на стадіон, щоб, як вони припускали, побачити цього генія «в останній раз». Але він грав і грав, і було непросто повірити, коли день прощання дійсно настав[1].
Коли зліва летить «ядро», що посилається Фінні, я йду на м'яч зі спотвореним від жаху обличчям, з закритими від страху очима. Але коли справа подає Метьюз, я приймаю його подачу з посмішкою подяки: він намагався, щоб шнурівка м'яча не торкнулася лиця. І це завжди йому вдавалося[2].
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
.jpg)
.jpg,_Stanley_Matthews_statue1.jpg){kind=link}