Марчук Іван Степанович

Марчук Іван Степанович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Іван Степанович Марчук (нар. 1936) — український художник.

Цитати

Бути художником — це значить бути людиною. Вона, людина, є для того, щоб залишити слід за собою. Якщо ти справді обдарований художник, то залишаєш дуже багато. Бо життя коротке, а мистецтво вічне, кажуть.

• Гидко-бридко! Ще гірше стало, ніж за радянських часів. Це радянська система, радянські порядки, і я більше ніколи не буду сюди виходити! Охорона дурнувата… Люди для них — це стадо вівців, бидло. І це ще називають незалежною Україною! (про сходження на Чернечу гору 2010 року)
• [Жінка має] не прийти, а явитися. Знаєте картину? — Яку? — Іванова «Явлення Христа народу». Так само і жінка має явитися. З неба впасти, звідкись із-під землі виринути. Тому я не шукаю жінку. У мене на це немає часу. (про пошуки жінки)

Кожен хоче нового меню, щось побачити, чого ще не бачив. Ну, я дав можливість людству подивитися, полюбуватися. Тайланд не бачив, Турція не бачила снігу. У Йорданію я привіз стільки снігу, що на виставках любувалися.

Там де була хата, коли була родина, оце й був дім. Моє село, — то була найближча моя маленька батьківщина. Потім, коли я розширював свої горизонти, то оця земля ставала моєю батьківщиною, — не держава, а земля.

У хаті в мене нема картин, жодної, тому що там я відпочиваю, а майстерня — то є особливе місце. Хто не прийде сюди, каже: «Аура, яка дивовижна аура!». В хаті я рідко їм, навіть снідаю тут завжди. З 1982-го року ця майстерня в мене.

Чим би я не займався, яким «модерном», як-от зараз той останній погляд без меж і субабстрактний, сюрреалізм буквально, але коли десь виїжджаю на землю тиху українську — ну на кожному кавальчику бачу чудо. Ну, от що значить: люди дивляться, а художник бачить.

Я з дитинства дуже бунтарна людина, дуже. Я люблю понад усе свободу, волю.

Я хотів колись Сковородою бути, як вчився. Я кажу: «Піду з паличкою, як Сковорода, буду по світу от вчити, навчати людей добру». Слава богу, відмовили, відмовився так від того. Потім думаю: «Ага, може, поїду після училища вчитися в Ленінград на мистецтвознавця», ну, слава богу, і по цій лінії не пішов. Якась доля вела мене. Бо я кажу, хто кого веде: я долю свою чи вона мене. Та, думаю, що вона мене веде.

Я, як писали, «вічний мандрівник, прикутий до мольберта», ото я такий. Так все життя прожив. Я не міг відпочивати, направду, не міг. Поки ще є очі, є руки, в тілі — бачиш — малюють. Така звичка, такий режим, і тому я багато зробив. Я ж не жив, я ще не жив, я працював.

Я 17 чи 18 років був за бортом. Із 75-го року я вже мріяв, як з того пекла вирватися. Це було пекло. Шо я, розумієте, із-за того, що я приїхав зі Львова, це вже націоналіст. А саме страшне, що я втрутився в святая святих — в соцреалізм — і почав його руйнувати. У всій своїй творчості.

Про Марчука

• І скажіть тепер, хто і що може завадити в цьому світі Іванові Марчуку писати картини? (співачка Марія Бурмака після потрапляння художника до до рейтингу 100 найвизначніших геніїв сучасності)

• Взагалі мистецтво зробило величезний крок уперед. Що там ті китайці з їхніми пензликами, японські мініатюри і весь цей Іван Марчук з його космічно-капілярною технікою, всі ті голоси його душі і «Нові експресії»? Вчорашній день. Нафталін. Сучасне мистецтво не визнає канонів. …На фіг талант, натхнення, якісь там ідеї. Головне, щоб було стьобно. (Ліна Костенко, «Записки українського самашедшого», 2010)