Перейти до вмісту

Кендзьор Ярослав Михайлович

Матеріал з Вікіцитат
Ярослав Кендзьор
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Яросла́в Миха́йлович Ке́ндзьор (нар. 12 липня 1941, Солонка, Пустомитівський район, Львівська область) — український політик правого спрямування. Народний депутат України шести скликань. Учасник дисидентського руху в УРСР.

Цитати[ред.]

  •  

Верховна Рада ІІ скликання, яку обирали в березні 1994 року, оговтавшись від ГКЧПістського страху, що їй уже нічого не загрожує, 18 жовтня 1994 року скасувала всі ці три ухвали Президії Верховної Ради від серпня 1991 року. І партія знову отримала друге дихання. Новий голова фракції КПУ, генеральний секретар компартії України Петро Симоненко торжествував.
Президентом став Леонід Данилович Кучма, навколо якого опинилися значні постаті з промислового середовища, так звані «червоні барони», «червоні директори». Він сам спочатку був парторгом, а потім керівником дніпропетровського заводу, військово-промислового комплексу[1].

  •  

Визріло багато питань, і Конституційній комісії треба серйозно попрацювати. Я ввійшов у політику в далекі 1960-ті, відбув шість каденцій у Верховній Раді. Таких депутатів є кілька, і мені соромно читати 10 статтю, де є потурання російській мові. Треба негайно це змінити. Я сумніваюся, що ця Верховна Рада може це зробити, але загалом це можна змінити за дві сесії.
Що стосується Криму, то варто було записати в Конституцію національну автономію кримськотатарського народу. Про це вже були розмови, але чомусь депутати досі вагаються. Не може бути територіальної автономії. Автономію може мати корінний народ Криму – кримські татари. Ще світлої пам’яті В’ячеслав Чорновіл казав, що ми будемо ініціювати національну автономію кримських татар, коли в нас, у рухівців, зав’язалися контакти з Меджлісом, з Мустафою Джемілєвим і Рефатом Чубаровим. Я свідок того, це мої близькі друзі. Це буде логічно і виправдано[1].

  •  

Виник серйозний конфлікт між президентом і головою Верховної Ради – Леонідом Кучмою та Олександром Морозом. Стара Конституція УРСР була розбалансована, всі функції гілок влади чітко не виписані. В країні вирувала економічна криза. Державі доконечно потрібна була нова Конституція. Але вийти на її ухвалення в 1994 і 1995 роках ніяк не виходило, бо в кожного було своє розуміння, через персональний склад Верховної Ради. Ліву частину парламенту влаштовувала Конституція УРСР з мінімальними правками.
Держава, по суті, увійшла в цейтнот[2]. Конфлікт між гілками влади, влада не функціонує як належить, фінансова, економічна, соціальна кризи, інфляція… В державі була біда[1].

  •  

Війна мусила бути. Мені здається, що дуже влучно про це сказав Чорновіл. Коли ми покинули сесійну залу, то зайшли в ресторан, що поруч із ВР. Кожен вставав і проголошував тост. Усі щасливі, говорили, що ми молодці, що без жодної краплини крові здобули незалежність, відновили її. І от уже близько опівночі встав Чорновіл і сказав, що поділяє нашу радість і теж тішиться, що ми зробили велику справу, але є історична практика, яка проявляється в абсолютній більшості випадків, стає аксіомою – що свобода, незалежність, здобута без жодного пострілу, в такий спосіб не цінується і є дуже вразливою.
Ми ще за свою незалежність мусимо заплатити великою кров’ю, великими жертвами, бо росія, московія, ніколи не погодиться з тим, щоби Україна стала воістину незалежною державою[1].

  •  

Держава була просто паралізована. Щоб хоч якось виписати функції та повноваження гілок влади і запустити державний механізм, президент Кучма вніс у грудні 1994 року на голосування Верховної Ради проєкт закону «Про владу», щоби Кабінет міністрів, Верховна Рада, президент знали свої функції, обов’язки і відповідальність. Цей закон мав працювати до ухвалення нової Конституції.
І близько 226 голосів ми не могли набрати: ті, що розуміли, що Україні потрібен такий закон, який би хоч якось впорядкував українську владу, визначив її повноваження і відповідальність до ухвалення нової Конституції[1].

  •  

Доконечно потрібно було ухвалити нову Конституцію. В той час було багато турбулентностей, які відволікали від серйозної планомірної роботи Конституційної комісії. Економічна криза, вимога зміни уряду Фокіна, вимога дострокових виборів Верховної Ради і президента.
Зрештою, на тлі економічної кризи в 1994 році Верховна Рада ухвалила рішення про дострокові парламентські вибори. Кравчук теж на них погодився. За результатами дострокових парламентських і президентських виборів у новий парламент ІІ скликання 1994 року знову пройшла комуністична більшість
Президентом також став виходець із цієї когорти технократів-комуністів, партійний активіст, парторг Дніпропетровського заводу «Південмаш» Леонід Данилович Кучма[1].

  •  

За оцінками західних політологів і аналітиків, українська Конституція була дуже прогресивним документом на той час. Такі оцінки були від усіх європейських інституцій.
Звичайно, тепер ця Конституція вимагає певної корекції, тому що минуло вже 26 років, змінилося дуже багато всіляких обставин у світі, а Конституція мусить бути в гармонії з сьогоднішніми завданнями та перспективами. Це добре, що з ініціативи Петра Порошенка внесли положення про рух України до повноправного членства в Європейському Союзі і в НАТО.

  •  

Зміни потрібні і в державному устрої, бо відбулася територіальна реформа місцевого самоврядування, перейменування областей. Особливо варто підсилити європейські напрямки розвитку України, що ми закладаємо в Основному Законі.
«Топчуться» по Конституції всі кому не ліньки. Коли згадую, як президент після свого обрання прийшов у Верховну Раду і, поклавши руку на Пересопницьке Євангеліє і на Конституцію, клянучись дотримуватися букви і духу найвищого Закону країни, яку він очолює, бо він, за законом, є гарантом дотримання Конституції, тут же в 2019 році з покладеною рукою на Конституцію її порушує – оголошує розпуск Верховної Ради, не зазначивши жодного пункту з 90 статті Конституції. Якби він читав її перед тим, як клястися, то запам’ятав би, що там є три обставини, наявність однієї з яких дозволяє йому як президентові розпустити парламент[1].

  •  

Ми врятували символіку, але ввели троянського коня, визнавши і узаконивши конституційно Автономну Республіку Крим, яка в проєкті була просто Кримською автономією. В підсумку отримали 321 голос.
Вийшло половинчасто, щоби не затягувати, адже дискусії обірвали. Ми погодилися, що герб – Тризуб, малий, великий, казали, що ухвалимо колись конституційним законом гімн «Ще не вмерла України», бо так воно десь історично склалося. Була пропозиція «Ой у лузі червона калина», але текст надто поетичний. «Ще не вмерла України» більш наближений до пісні, яка возвеличує Україну, показує її драматичний шлях.
Якби не депутати від Галичини та рухівці, то Україна пропала б – такими затятими були комуністи[1].

  •  

Моє покоління, переважна більшість, і ті люди, які добре знають історію московії та взаємини московії зі своїм сусідом – Україною, були переконані, що війна буде. Був переконаний у цьому і В’ячеслав Чорновіл.
Принагідно нагадаю: коли ми ухвалили Акт незалежності 24 серпня 1991 року і о 21:30 вийшли з сесійної зали втомлені, невиспані та голодні, бо з 19 числа тривали перипетії, то перебували у великій тривозі: незрозуміло було, чим закінчиться ГКЧП[1].

  •  

Після всіх зусиль, дискусій, сварок і важелів впливу, які мав Кучма як глава держави, мав впливи на промислову сферу, аж 18 травня 1995 року Верховна Рада з проблемами, але знайшла 226 голосів і ухвалила цей закон. Однак цей закон не міг набути чинності, тому що йому треба було «розчистити дорогу» для реалізації, змінити кільканадцять статей старої радянської Конституції. А для цього потрібно було 300 голосів.
Кучма перебував у цілковитій безнадії. Проте треба було щось робити. Отож він у кінці травня 1995 року вийшов зі зверненням до українського народу, констатуючи, що в Україні криза, що Україна котиться від безвладдя у прірву через позицію лівих, та ініціював плебісцит – консультативний референдум. І призначив його на 28 червня 1995 року з одним питанням – «Кому ви довіряєте – президентові чи Верховній Раді?»[1].

  •  

По суті, за те, що ми маємо саме цей герб, гімн і прапор, ми заплатили Кримом. Ми заклали «бомбу», хоча розуміли, що колись вона неодмінно вибухне. Перша сепаратистська «пожежа» сталася там уже в 1992 році під час розділення Чорноморського флоту. Друга «пожежа» виникла в 1995 році, коли президентом АРК був Мєшков, який намагався організувати псевдореферендум для проголошення відділення від України. У 2003 році був конфлікт із росіянами через острів Тузла. Ну і в 2014 році відбулася анексія півострова[1].

  •  

Пригадую, як ми сушили мізки, скільки розмов було про те, як вийти на ухвалення нової Конституції. Радикальна група комуністів на чолі з Віктором Мойсеєнком зареєструвала свій проєкт Конституції, яка підкреслено російською мовою називалася Конституция Украинской Советской Социалистической Республики. Він, по суті, переписав усю колишню конституцію – радянської України, і все.
В Леоніда Кучми був свій варіант, де, звісна річ, йому, як президентові, хотілося мати Конституцію, яка передбачала як форму правління президентсько-парламентську республіку.
Конституційна комісія, яка напрацьовувала текст Конституції, розглядала як варіант парламентсько-президентську республіку. Тобто ми мали десь чотири варіанти проєктів Конституції, і кожна група робила все можливе, щоби протягнути свій варіант[1].

  •  

Прийняття Конституції було завершальним етапом проголошення незалежності, їх неможливо розглядати окремо. Конституція – це продовження формування держави.
Лише о 7:02 ми набрали 302 голоси, щоби прийняти 20 статтю про державні символи. І тоді ж у пакеті прийняли про статус Криму. Працювали до 9:30. Я як журналіст весь цей процес фільмував на камеру, тому в мене дуже багато кадрів усього конституційного процесу.
Євген Марчук зіграв колосальну роль, висловлював дуже натхненні промови[1].

  •  

Процес роботи Конституційної комісії затягували з різних причин. Ми дійшли до дуже неприємного стану: минав рік за роком, уже всі практично колишні радянські республіки, які відновили свої держави, спромоглися ухвалити нові конституції, лише ми, українська Верховна Рада, затягнули цей процес завершення українського державотворення.
«Бабралися» навколо Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки, змінювали статтю про провідну роль комуністичної партії Радянського Союзу, з проблемами вилучали її з тексту Конституції.
Проте нова держава, чи відновлена Українська держава, вимагала цілком нової Конституції.
Коли ми щось вилучали з Конституції УРСР, то, звичайно, щось доповнювали, але її гармонія порушувалася. Одні статті суперечили іншим[1].

  •  

Щоби зрозуміти, в яких умовах ухвалювали нову Конституцію України, варто знати передісторію. На початку 1992 року була створена Конституційна комісія, тому що є незалежна держава і, ясна річ, їй потрібен «паспорт», тобто Конституція. Її створили після президентських виборів і референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності.
До Конституційної комісії тоді ввійшли президент Леонід Кравчук, голова Верховної Ради, група депутатів, поважні юристи та вчені. Це була така комплексна комісія, якій доручили готувати проєкт нової Конституції для нової Української держави і щонайшвидше вийти на її ухвалення Верховною Радою[1].

  •  

30 травня від імені восьми фракцій Віктор Омеліч виступив з трибуни Верховної Ради з узгодженою заявою про готовність восьми фракцій підтримати проєкт закону «Про владу», який вніс Кучма, щоб обійти зміни до старої Конституції, бо 300 голосів ми все одно не набирали.
Ми запропонували таку форму, як конституційна угода. Тобто малу Конституцію, яка діє тимчасово, один рік, але дуже спрощено і конкретно розписує функції української влади. В цій конституційній угоді, так ми її називали, було розписане все: зобов’язання президента, Верховної Ради, судової гілки влади і Конституційної комісії впродовж одного року, до червня 1996 року, щоби закінчити опрацювання проєкту Конституції і вийти в сесійній залі на її ухвалення.
7 червня 1995 року Леонід Кучма у Верховній Раді підтримав нашу ініціативу, і таким чином ми мали б вирішити наші проблеми на рік[1].

Примітки[ред.]