Жарікова Єлизавета Володимирівна

Ліза Жарікова

Стаття у Вікіпедії

Єлизавета Володимирівна Жарікова (9 січня 1989, Новопсков, Луганська область, Україна) — українська поетка, співачка, авторка пісень.

Цитати

Війна не несе нічого доброго — іноді підкреслює наші сильні сторони, часом на поверхню виповзає негатив. Вона розкриває людей, вивертає їх. Так, війна дарує нам нові зустрічі, але відбирає неспівмірно більше. Тому я не хочу навіть думати про ще 6-7-8 років війни. Але якщо іншого виходу у нас немає, ми мусимо захищатися. Маємо розуміти, що поступитися росії дорівнює знищенню. Як нації, як народу, як держави. Це вже було в 30-ті роки, потім в 70-ті, й зараз це намагаються зробити знову. Тільки наразі не репресіями, а зброєю — фізично і буквально.

Буває така ангедонія, коли взагалі нічого не радує. Вийшло сонечко? Ну, і плюси. Це пов’язано з депресивними станами через події, які ми всі переживаємо, і я не боюсь про це говорити, звертатися по допомогу до фахівців. Якщо наш підрозділ зазнає втрат, коли я за кимось горюю, то кілька місяців можу не хотіти читати. Тоді будь-яка історія про втрату одразу в мені відгукується, а книжок, в яких ніхто не помирає, ніхто не страждає, в літературі, мабуть, дуже мало.

Від початку повномасштабного вторгнення я читаю більше поезії, бо її публікують в соціальних мережах, її легше знайти, прочитати, відрефлексувати. Вірш – це як фотографія зі спалахом — найкраще фіксує події в моменті. З прозою періоду повномасштабного вторгнення я поки що навіть не знайома, нових книжок майже не читала. Можливо, це пов’язано з тим, що вони виходять переважно в паперовій формі, а я не можу возити за собою стоси книжок.

До того я писала вірші. Звісно, російською мовою. У мене було чотири товстих зошити списаних російськомовними віршами. І от з цим багажем я вступила на українську філологію, звідки й почався довгий шлях трансформації. Я отримала доступ до величезної бібліотеки, до інтернету і точно зрозуміла, що з моєю картиною світу щось не так.

Зараз зі мною їздить складане піаніно. Я на ньому можу грати майже весь репертуар, який хочу. І воно не займає багато місця, ще й може без електрики працювати чотири години. Десь, наприклад, є сталий графік чергувань і відпочинку, тоді в пункті тимчасової дислокації я можу собі поставити десь в куточку електронне піаніно і тихенько собі грати. А в деяких умовах треба мати мінімум речей для швидких переміщень, тоді все зайве й необов’язкове відправляється додому. За таких обставин мене рятує калімба — це маленький інструмент африканського походження, на якому можна грати великими пальцями.

Значний вплив мала також зустріч з композитором Левком Колодубом в Київській музичній академії. Коли я приїжджала до нього на консультацію, він мене запитав, чи відчуваю я себе росіянкою чи українкою (мої батьки — росіяни, але я народилася вже в Україні). І я почала думати, багато читала, намагалася зрозуміти, хто я і де. Це був 2008 рік, а остаточно перейшла на українську у 2011.

Коли повертаєшся з виїзду, то перебуваєш «на стрьомі». Не можеш спати, не можеш розслабитись, а робота з дрібною моторикою і зі звуком фокусує в моменті та допомагає оговтатись — не зриватись, не кричати на людей. Бо ж коли агресія хоче з тебе вийти, то починаєш всім виносити мозок, і це недоречно, бо всі такі самі — знервовані, невиспані й напружені. В такі моменти треба знаходити точки порозуміння, а не конфлікту. І от я сиджу, граю, заспокоююсь, і на інших це впливає — люди довкола стають трохи лагіднішими.

Коли я читаю інтерв’ю людей, які вже загинули, то думаю про те, що я могла б з ними перетнутись. В іншій реальності ми б могли познайомитись і багато про що поговорити, попрацювати над новими книжками, піснями, виставами, фільмами. Дуже багато зараз того, чого вже не станеться. росія вбила багатьох наших митців. Наприклад, «Рута» — Алла Пушкарчук. Я її не знала, просто була підписана на неї в соцмережах, але яка ж це була глибока людина! Росіяни вбили письменника Володимира Вакуленка, вбили письменницю і журналістку Вікторію Амеліну. Вбили автора чудових поезій, бойового медика Ігоря Мисяка, про якого варто знати набагато ширшим колам — його перший роман вийшов незадовго до того, як він поліг за Україну. Максим Кривцов, про якого всі почали говорити вже після того, як сталося непоправне. Ілля Чернілевський, збірка віршів якого вийшла посмертно. Цей перелік можна продовжувати, дехто ще навіть не встиг розкритися вповні, а злет вже був обірваний і ніколи не здійсниться.

Люди в Новопскові говорили переважно українською, а коли я приїхала в Сєвєродонецьк у 2004 році вчитися в музичному училищі — це була зовсім інша картина. Зрусифіковане місто, де повністю домінують російські наративи, а щось про українську культуру можна було почути лише на заняттях з української мови та літератури, і то з акцентом, що все російське — більш величне, значуще. У нас був культ Фьодора Достоєвського, Льва Толстого, ми обговорювали пригоди Наташі Ростової.

Ми у війську знаємо, хто, як і де воював. І серед своїх людина, яка не виходила на бойові — як же ж це культурно сказати — сильно не хизується, я хотіла вжити інше слово, а серед цивільних починає всім розказувати: «Ви мене не розумієте, я воював, я за вас кров проливав, а ви тут живете своє найкраще життя». У будь-якому разі військовим теж зі свого боку не варто намагатися на кожному кроці викликати почуття провини.

Мова — наче щось живе, щось таке, що виверталося від мене. Автопереклад звучав дещо напружено, неприродно. Я не викладала свої вірші навіть в мережі, поки не позбулась цього відчуття, поки вони не почали відповідати моїм естетичним критеріям. І це теж зайняло кілька років. Тому я так пізно прийшла в професійне літературне середовище, в тому віці, коли деякі молоді поети вже видають по третій книжці, я тільки вперше подалася на «Смолоскип».

На жаль, кожна людина має свій вичерпний ресурс сил. Думаю, що моя психіка остаточно не зазнала краху завдяки тому, що в нас є тривалі ротації в тил. Якби я весь час перебувала в зоні бойових дій, щодня стикалася б зі смертю людей, з якими я вчора пила каву, то моє вигоряння, апатія і депресія сталися б набагато швидше. Я знаю людей, які продовжують виконувати роботу на межі своїх сил, з повністю згаслими очима. Я розумію їхній настрій, безнадію, відчай. Можливо, на мою долю ще просто не випало стільки випробувань, щоб остаточно втратити сили продовжувати.

На жаль, поки ракети не стали летіти на всю територію України, багато хто вважав, що війною цікавляться лише маргінали, які не знайшли себе в цивільному житті. А саме завдяки цим «маргіналам», які готувалися всі 10 років, ми, мабуть, і встояли в перші дні великого вторгнення. Зараз шкодую, що мало уваги приділяла своїй підготовці й популяризації цієї теми, і до останнього не вірила в реальність ситуації, коли доведеться особисто включатися у війну не як волонтерка, а як військовослужбовиця.

Олена Герасим’юк та Євген Лір створили проєкт «Недописані», зібрали список імен митців, чиї життя забрала росія. Якщо кожен день брати з переліку ім’я і знайомитись з їхньою творчістю, то стає зрозуміло, що загинув цілий світ — ненаписаних, непроявлених, незнятих, незіграних мистецьких речей. І нас продовжують вбивати, а зупинити це ми можемо тільки стріляючи у відповідь.

Останні два з половиною роки часто чую питання: про що твоя поезія? Особливо від побратимів. Коли вони дізналися, що я пишу вірші, то зацікавилися. Кажуть: прочитай щось — і я читаю. А це про що? І намагаюся пояснити, і вони такі: а, круто, прикольно. Якось у мене була суперечка з побратимом про те, чи верлібр взагалі можна вважати віршем.

Оцю прірву між цивільними й військовими, про яку зараз всі говорять, не варто робити глибшою, шукати приводу для нескінченних «срачів». Хоча свобода думки — це одна з базових для України речей і я воюю, мабуть, ще й за майбутні «срачі», зокрема на культурні та соціальні теми. Та зараз краще зосередитись на пошуку точок порозуміння. І однією з таких точок має стати особисте усвідомлення, що росія хоче знищити нас, а ми маємо цього не допустити.

У період Майдану я ще вірила в хороших росіян. В те, що можна вести діалог з їхньою опозицією і разом руйнувати злочинний режим Путіна і Януковича. Тоді я ще не розірвала контакти з російськими поетками і поетами, читала їхні мистецькі сайти, слухала російську музику — нішеву, андеграундну, але слухала. Я й не уявляла, що з нами вестиме війну не путінський режим, а весь російський народ або його більшість.

Щодо спеціальності, то ключову роль зіграло те, що я до того проходила курси з домедичної допомоги і вже мала певну базу. Знала, що таке турнікет, гемостатичний бинт й ізраїльський бандаж, могла навчити азів зупинки кровотечі інших новобранців.

Я виросла у Новопскові і Сєверодонецьку на Луганщині. Обидва ці населені пункти окуповані після повномасштабного вторгнення. Колись мої зацікавлення, освіта, культурне середовище були дуже еклектичні. Я навчалася чи не в єдиній на весь район україномовній школі, де були й викладачі-патріоти, і викладачі-прихильники «руського міра». Загалом це були добрі дорослі, які ставилися до дітей з любов’ю, виховували в повазі до людини і в певних загальнолюдських цінностях. Але на одному уроці я могла послухати щось проукраїнське, а, зайшовши в інший кабінет, почути, що Мазепа — зрадник, а історія України й Росії має бути як історія двох найближчих, братніх народів. І взагалі — на кордоні треба поставити стіл, за яким будуть сидіти люди, пити горілку і розказувати анекдоти.

Я могла брати участь в конкурсі україномовної поезії в гуртку плекання української мови в Луганську, а після того поїхати на конкурс хорів, де співали пісні радянського періоду, несумісні з українським дискурсом. І от, я хапала ці суперечності і розуміла, що картинка в цілість не складається.

Я почала писати українською досить пізно і серйозно до себе як до авторки поезії почала ставитися десь років у 25, коли вже вчилася в Києві. До того я сприймала себе більше як викладачку музики, як авторку пісень, а свої поетичні спроби не вважала вартими серйозної уваги. Те, що я переходила з російської на українську, це теж зіграло свою роль. Разом з російською я багато чого витіснила зі свого травматичного дитинства, воно якось пішло від мене. Але у творчості цей перехід мені давався досить важко.