Богдан Хмельницький (1596–1657) — український військовий і політичний діяч, з 1648 року — гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти шляхти в Україні, яке переросло у національно-визвольну війну українського народу (1648–1657) проти Речі Посполитої.
Виб'ю з лядської неволі руський нарід увесь! Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру! Поможе мені в тому чернь уся — по Люблін, по Краків, і я її не відступлю, бо це права рука наша, щоб ви (польські пани), знищивши хлопів, і на козаків не ударили. Буду мати тисяч двісті, триста своїх, орду всю при тім… За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і Волині тепер, — досить вчасу, достатку і пожитку тепер у землі і князівстві моїм — по Львів, по Холм і Галич. А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи! І дуків і князів туди зажену, а як будуть і за Віслою брикати, знайду я їх там певно. (з промови до польських послів у Переяславі)[1]
Все те, що буде зроблене проти, на твою ж таки голову і впаде.
«…Всім відома моя вірна служба разом з батьком моїм світла пам'ять Михайлом Хмельницьким, Підстаростою Чигиринським, який служив вірно всій Республіці та славному пам'яті батькови Вашому, Королю Сигізмундови, поляг в битві під Цецорою. А я, відведений в полон, два роки утримувався в заточенні і, милістю Божою отримав свободу, назавжди залишився в рядах війська Республіки…» [2] З листа Хмельницького до короля Владиславa IV Вази
Для того щоб приязнь могла зміцнюватися і перетворитись у тривалі зв’язки, немає кращого способу, аніж той, щоб з обох боків визначалась її безсумнівна вірність і непорушна сталість[3]. — З «Листів до шведського короля Кароля Густава», 1656-1657 рр.
Звичайний і поширений спосіб піклування про дружбу полягає в тому, щоб іти назустріч із любов’ю і для справжнього успіху в належній справі, щоб уникнути невдячності[3]. — З «Листів до шведського короля Кароля Густава», 1656-1657 рр.
Кривда, гніт та неволя накликають сувору помсту з боку справедливості, щоб Божі постанови проявлялись у всьому на очах живих людей[3]. — Із «Листа до турецького султана Мухамеда», 1648
Нас, чутливих і живих, вважають дикими й неспокійними, а відважних і добре заслужених назвали нас бунтівниками[4]. — З Універсалів, 1648
Нащо говорити там, де треба діяти.
Немає більшої турботи й інших справ, як тільки якнастаранніше піклуватися про дружбу з усіма сусідами[3]. — З «Листів до шведського короля Кароля Густава», 1656-1657 рр.
Неможливо всебічно і ґрунтовно визначити людські вчинки, не враховуючи їхніх закономірностей та одвічної волі неба[3]. — Із «Листа до турецького султана Мухамеда», 1648
Пери́на, лати́на, дити́на (так Хмельницький і козаки глузливо називали трьох керівників польського війська у битві під Пилявцями. «Перина» — князь Владислав Домінік Заславський, коронний конюший, за великопанські манери. «Латина» — Миколай Остророг, коронний підчаший, за його академічну вченість. «Дитина» — Олександр Конєцпольський, коронний хорунжий, за його молодий вік)
Побійтеся Бога милосердного, знищіть ворожнечу і відкиньте злобу її, пагубну власному своєму народові, відновіте в ньому мир і тишу, хай поживе і вас прославить[4]. — З Універсалів, 1648
Поки ми живі, хіба що смерть наша може наблизити нашу неволю.
При сухих дровах і сировим дісталося.
Передвічна мудрість, роздаючи сама дороги загального пожиття, заказала заподіювати лихо тим, що чинять добре, і установила приймати приязних приятельським серцем, давши до того належне порівняння, що неслушно, аби хтось мав би віддавати за рибу вужем, а за хліб каменем чи іншими злими речами за добрі учинки[4]. — З «Універсалу про підтвердження прав Пінської шляхти», 1657 р.
Правила взаємної щирості та приязні: добрим віддавати за добре, тому ніколи не годиться інакше поводитися із своїм ближнім[5]. — З «Універсалу про підтвердження прав Пінської шляхти», 1657 р.
Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорозьких, пострах і викорінювач польського дворянства, скоритель фортець, винищувач римського священства, гонитель язичників і антихриста.[9]
Здається, ніби в ньому міститься два єства — одно діяльне, тверде, віддане правлінню, друге сонне, стомлене, мрійливе.[10]
— Віміна, венеційський посол
Фігура, без сумніву, дуже складна — бо і визволитель з-під Польщі, і той, що піддав Україну Росії, бо і обраний народом демократичний вождь, і представник авторитарної, деколи дуже жорстокої влади, і захисник народу та одночасно згубця, який розплачувався ясиром за татарську допомогу. Носій паралельно республіканських і монархічних принципів і т. д., і т. д.[11] — «Клан Хмельницького — легенда чи дійсність?».
Це була людина воістину варта звання гетьмана. Він не боявся біди, у найтяжчому становищі не втрачав голови, не боявся найтяжчої роботи, був міцний духом; з однаковою мужністю зносив мороз і спеку, їв і пив не скільки хотів, а скільки можна було, ні вдень ні вночі не знемагав від безсоння, а коли справи і труд воїна зморювали його, то він спав невеличку крихту часу і спав не на коштовних ліжках, а в постелі, що до лиця воїну. Лягаючи спати, не думав, як би знайти тихий куточок, а вкладався посеред військового гамору; одягався він так, як і всі інші, мав коней та зброю не набагато кращу, ніж в інших. Не раз його бачили, як, укрившись військовим плащем, знеможений, він спав посеред сторожі. Він завжди першим кидався в бій і останнім повертався з битви. Маючи ці та до цих подібні достоїнства, зовсім не дивно, що він став переможцем та пострахом для ляхів, а мирянам припав до душі, бо, відійшовши від військових справ та ученій, повністю зайнявся собою. У його воїнства все так було злагоджено, що коли б він не пощадив (про це мовилось уже), то зовсім міг би знищити Польщу.[12] — «Літопис Григорія Грабянки» («Про похід Хмельницького у польські землі навесні 1655 року»).
— Григорій Грабянка
Під той час поз'їздилась до гетьмана сила послів: від шведів і Ракоці (Семигород) по двічі. Від Турків двічі, від Татар двічі, з Молдавії тричі, з Валахії тричі, від польської королеви один...[13].
— Христофор Маріянович, секретар архієпископа Петро Парчевича, що був послом австрійського цісаря до гетьмана Богдана Хмельницького
↑Крип'якевич І. П.Історія України. — Львів: Світ, 1990. — С. 171
↑Дашкевич Я. Клан Хмельницького — легенда чи дійсність? // Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / 2-е вид., виправл. й доповн. — Львів: Львівське відділення ІУАД ім. М. С. Грушевського НАНУ / Літературна агенція «Піраміда», 2007. — С. 100. — ISBN 978-966-441-031-8
↑Літопис Григорія Грабянки // ЗБІРНИК КОЗАЦЬКИХ ЛІТОПИСІВ: Густинський, Самійла Величка, Грабянки. — Київ: Дніпро, 2006. — С. 921. — ISBN 966-578-147-2
Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7
Стаття у Вікіпедії
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі
