Хоч Божою волею український нарід обох сторін Дніпра роздвоєний і видаємося собі ворогами, одначе ніхто чужий не є нам такий прихильний, як ми самі собі є приятелями.[1]
Наш нарід подібний до тростини: під більшою силою подається без ніякого опору. У цього легкодушного народу більше зможе ласкавість, як суворість.[2]
Король дав козакам привілеї, а згодом присилає поляків, і вони всі зольності від них віднімають і православних християн, не тільки козаків, але й полковників та старшину, б'ють, мучать, беруть усякі побори, а в багатьох містах Божі церкви збезчестили і попалили, а інші обернули на костели.[3]
Не зрікаюся я ще моєю шаблею Крим догори ногам обернути. (про те, що не повністю довіряє татарам)[4]
Коли Божою волею був я примушений взяти цей печальний уряд і держав його близько десяти років, не в чому іншому був мій замір, а тільки в тому, щоб помножити вольності Запорізького Війська та заховати безпеченство і цілість отчизни, щоб процвітанням благочестивих церков нарід християнства українського міг утішатися. Тому не тільки з християнами, але і з бусурменськими народами я завсіди намагався поводитися прихильно та згідно, щоб Україну бачити в бажаному мирі.[5]