Перейти до вмісту

Гонгадзе Мирослава Володимирівна

Матеріал з Вікіцитат
Гонгадзе Мирослава Володимирівна
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Гонгадзе Миросла́ва Володи́мирівна (до шлюбу Петришин; нар. 19 червня 1972, м. Бережани, Тернопільська область) — українська телеведуча, журналістка, юристка; вдова українського журналіста Георгія Гонгадзе. Після загибелі чоловіка отримала політичний притулок у США і від 2001 року з дітьми оселилася в передмісті Вашингтона.

Цитати

[ред.]

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


  •  

Без розуміння і висновків з кроків, які суспільство чи кожна людина зробила в минулому, немає майбутнього. Без знання своєї історії немає майбутнього. І якщо суспільство не вивчить ці уроки минулого, і в Україні далі не буде встановлене верховенство права, якщо не буде справедливості, то це суспільство буде крутитися по колу, так як воно крутиться вже останніх понад 20 років[1].

  •  

Виборовши і відвоювавши право жити у своїй державі, це покоління вже не віддасть свою Свободу. Саме тому я вірю у процвітання України як міцної європейської держави[2].

  •  

Все змінилося в результаті інформаційної революції. Репортери більше не мають монополії ні на новини, ні на їхнє розповсюдження. Вертикальний світ помер назавжди. Журналісти більше не займають позиції над своїми глядачами чи читачами[3].

  •  

Всі ці роки Україна робить один крок вперед, а два кроки назад. Але поступ на видноті. Це все історія, це все психологія, це все складнощі нашого територіального розташування[4].

  •  

В Україні журналісти часто роблять висновки не з фактів, а з власних уявлень про ці факти. Я нерідко стикаюся з тим, що не можу знайти суті події в інформаціях українських медій. Поки докопаєшся до змісту проблеми, витрачаєш купу часу[2].

  •  

Гія завжди казав, ніколи не відступай назад, не оглядайся, навіть маленький крок вперед — це перемога[2].

  •  

Головна проблема — у тотальній і системній корупції. Багато разів казала, що Україна воює на двох фронтах — зовнішньому з Росією і внутрішньому з корупцією. Але, думаю, це одна війна. Український суверенітет залежить від подолання корупції та оновлення політичної еліти. Слабкою країною легко маніпулювати[5].

  •  

Досягти свого, своєї мети, стати успішним можна, якщо існує чітка і зрозуміла система координат і система відповідальності. Це те, чого дуже сильно не вистачає в Україні. Бо ти весь час будуєш замки на піску, і врешті-решт хтось може прийти і цей замок зруйнувати. У Сполучених Штатах, якщо ти будуєш цей замок, то фундамент закладається на багато поколінь уперед[4].

  •  

Думаю, сьогодні Україна та українці, будучи незалежною країною і нацією, номінально нарешті народжуються як свідома і сильна держава. Я переконана, що з цієї кризи ми вийдемо у сотні разів сильнішою нацією. Боляче, що доводиться платити таку страшну ціну, але я знаю — ми вистоїмо[2].

  •  

Екосистема новин у світі змінилася за останнє десятиліття поза межами всякої уяви. І зміни в медійних інформаційних моделях та шляхах поширення інформації творять так звані інформаційні тунелі: коли ви отримуєте інформацію, яка відповідає лише вашим інтересам, вашим переконанням, і навіть ці новини відбирають для вас математичні формули. Все ґрунтується на ваших попередніх вподобаннях чи інтересах[3].

  •  

Інформація має бути чіткою, зрозумілою і спонукати глядача чи читача думати та робити власні висновки[2].

  •  

Мені дуже подобається одна фраза, яку сказав Тімоті Снайдер у своїй книзі «Дорога до несвободи»: «Фінальна правда, можливо, є недоступною, але вже її пошук веде нас від несвободи». І саме це я роблю щодня[3].

  •  

Ми були молоді. Нам було все цікаво. Ми хотіли бути причетними до всього процесу. І насправді ми були причетними до всього цього процесу. До народження нових ЗМІ, до народження нової української музики, до народження нової політики української[1].

  •  

Ми живемо в час, коли неправда чи напівправда часто перемагає правду. Зараз запитання, чи ми знаємо, що два помножити на два справді чотири, знову стає актуальним[3].

  •  

Ми знаємо, що вся медійна сфера в Україні належить олігархам. Просто можна на пальцях однієї руки перерахувати кількість медіа, які є справді незалежними. Вони маленькі, часто маргінальні. Вони виживають в умовах відсутності конкуренції через олігархічні ЗМІ. І от у цьому вся проблема[1].

  •  

Нам потрібно більше діалогу. Потрібно працювати над своїми емоціями. Потрібно навчитися не плювати одне в одного, а більше розуміти. Приймати одне одного[4].

  •  

Не бійтеся ризикувати заради переконань чи мрій. Ідіть вперед, не оглядайтесь — не заради грошей чи пустих розваг, а заради самореалізації і загального блага[2].

  •  

Немає сенсу ні за чим шкодувати. Минуле неможливо змінити, майбутнє важко спрогнозувати, ми контролюємо лише сьогодення, момент, у якому перебуваємо саме зараз, у цю хвилину[2].

  •  

Останні кілька років світ переживає найбільшу інформаційну революцію з часу, коли Ґутенберґ придумав друкарський верстат. Нові економічні й технічні інформаційні моделі знищують стару інформаційну систему подачі новин[3].

  •  

Питання зміни суспільства, зміни системи – це не вина журналістів, це вина владоможців. І, знову ж таки, люди неосвічені чи люди, які не роблять висновків з минулого, обирають собі нових лідерів, які, знову ж таки, також неосвічені і не роблять висновків з минулого. І саме тому ми бачимо цей цикл безкінечний[1].

  •  

Понад п'ять десятиліть після Другої світової війни журналістика на Заході була інструментом неідеологічного фактичного інформування про факти, події, політику, економіку, бізнес, довкілля. Люди мали обмежений доступ до джерел інформації. І медіа слугували таким собі фільтром для суспільства[3].

  •  

Поява і ріст соціальних мереж змінюють журналістику, водночас створюючи серйозні виклики та підриваючи основи традиційних гравців на медійному ринку. Те, що мільярди людей у світі сьогодні можуть створювати і поширювати інформацію, створило велику кількість неточної, сумнівної, непідтвердженої, а то й відверто неправдивої інформації, яка циркулює в просторі. Вона часто конкурує з фактами, не підтвердженими і підтвердженими новинами, які творять традиційні журналісти[3].

  •  

Правда, довіра і факти в сьогоднішньому світі стають на вагу золота. І я вважаю, що в журналістиці виживуть саме ті, які зможуть зберегти цю довіру і давати людям як факти, так і контексти. Тому що сьогодні люди потребують не лише фактів, а й контекстів[3].

  •  

Президент Обама на початку своєї каденції заявив, що буде президентом миру. Він вивів війська з Іраку, зменшив військову присутність США в Афганістані, не застосовує наземної військової сили в Сирії, хоча там точиться жорстока війна вже багато років. Отже, питання не лише в Україні, такою є політика Обами, і він, думаю, до останнього буде утримуватись від прямого протистояння з Росією[5].

  •  

Проблема не лише в конкретних медіа. Проблема в системі і в нездатності створити справедливу систему, вільну для розвитку ринку, для розвитку медіа, для розвитку особистості як такої[1].

  •  

Сучасні глядачі і читачі живуть в інформаційних тунелях або інформаційній какофонії, і їм важко розібратися насправді, що відбувається. І будь-хто — чи то впливові олігархи з серйозними фінансовими впливами, чи державні машини, як, наприклад, Росія — за допомогою наповнення інфопростору неправдивою, напівправдивою а то й відвертою брехнею може легко вплинути на прошарки суспільства, які не володіють фактами і без критичного мислення сприймають усю інформацію як достовірну. Такий світ є світом напівправди. Громадяни в результаті не можуть ухвалювати добрих рішень[3].

  •  

Сьогодні триває справді титанічна праця (я була частиною цієї роботи в Гарварді) науковців, юристів, направлена на те, щоби розбити монополію інформаційних гравців на ринку і запровадити певну регуляцію їхньої діяльності. Але в результаті дуже довгих дискусій багато хто (і я в тому числі) погодилися, що завданням регуляторів має бути не так обмеження впливу на суспільство (бо, боюся, це вже неможливо) — нам треба допомогти цим монополістам стати соціально відповідальними і соціально корисними[3].

  •  

Травма впливає на наші рішення, на нашу свідомість. Впливає на те, які ми суспільні рішення приймаємо. [...] Дуже важливо це усвідомити. Коли люди будуть критично дивитися на своїх лідерів, вимагати від них відповідальності, тоді все налагодиться. Але це не відбудеться швидко. Можливо, за одне-два покоління дітей[4].

  •  

Травма поколінь, яку українці пережили, так просто нікуди не зникає. Люди досі бояться брати на себе відповідальність і обережні в своїх кроках. Покоління, яке боялося. Покоління, батьки, діди яких загинули чи яких знищили, виховують нове покоління, яке так само боїться[4].

  •  

Треба боятись не вчинків, а бездіяльності. Краще робити помилки, ніж не робити нічого[2].

  •  

Україні просто необхідна елементарна річ — будування системи координат. Коли оця система координат буде чіткішою, Україна зможе швидко «вистрілити» як успішна країна[4].

  •  

Українське суспільство мені нагадує бабака, коли воно повторює щодня одне і те ж. [...] Коли ми нібито кожен день проживаємо один і той самий день. От в мене таке відчуття. Я все ж таки стала дорослою людиною, коли Україна стала незалежною. З того часу у мене таке враження, що ми знову повертаємося і повертаємося на круги своя безкінечно[1].

  •  

Усіх нас, українців, Бог особливо нагородив талантами, і гріх їх не реалізувати. Дивіться на світ, як на поле нескінченних можливостей, де для всіх є місце для успіху і щастя. Віддавайте позитивну енергію, і вона повернеться до вас сторицею. І врешті-решт любіть себе[2].

  •  

У нас досі в Україні вчать запам’ятовувати. Запам’ятовувати і повторювати. Так лідерів не виховують. Лідерів виховують в дискусіях, в суперечках, в навчанні критичного мислення. Нам треба починати як мінімум покращувати цей сегмент освіти — і тоді це покоління буде швидше ставати на ноги[4].

  •  

Хочеться дати людям знання, інформацію, підбадьорити, навчити, надихнути. Хочеться, щоб українці повірили в себе, у свої таланти та силу, хочеться, щоб поважали себе. Лише тоді нас будуть поважати у світі[2].

  •  

Цукерберґ заявляє, що хоче, аби фейсбук став силою добра. На жаль, на цьому етапі він стає силою зла. Поширення популізму, яке ми бачимо у світі, насправді є результатом існування саме соціальних мереж[3].

  •  

Через усе ХХ століття для людей у традиційних демократіях пошук і знання фактів було ключовим. Без фактів суспільство заплутується, не може ухвалювати правильних рішень. А ухвалення рішень, базованих на фактах, є принциповим для демократії. Факти ключові для дебатів, для прогресу, для примирення, для компромісів, для правосуддя і верховенства права[3].

  •  

Чесність має бути людським буттям. Я розумію, що це, можливо, ілюзії, але якби чесність, співчуття та співучасть (а не боротьба людського еґо!) були б основними принципами людського буття, то земля була б раєм[2].

  •  

Щоб уникнути виникнення інформаційних пустель, ми маємо шукати шляхи підтримки місцевих медіа. Можливо, через зміну їхньої структури на неприбуткові і фінансову підтримку самих громадян[3].

  •  

Я вважаю, що журналістика — це не бізнес. Це суспільна робота. Від нашої життєдіяльності і професійності залежить життєдіяльність громад, країн, людства. Тому ми, журналісти, повинні, як лікарі, мати і сповідувати певну клятву Гіппократа[3].

  •  

Я дуже щаслива, що можу давати людям те, що допомагає відкрити нові можливості, нові горизонти, дати нове розуміння себе і світу[2].

  •  

Якщо хочемо бути суверенною країною, повинні створити правову державу і справедливе судочинство. В країні має відбутися щось на кшталт моральної революції — шлях, який пройшла кожна країна, якій вдалося перебороти корупцію. Все починається з людей, народ має змінити своє ставлення до корупції. Якщо кожен з нас задумається над тим, які зміни можу зробити я, — то держава зміниться[5].

  •  

Я трансформувала себе і знайшла своє покликання в тому, щоб зв’язувати людей, надихати, створювати порозуміння. І стало легше. Бо я почала розуміти, що я даю людям, суспільству. По реакції я бачу, що людям це потрібно[6].

  •  

Я часто повторюю, що стою на двох берегах ріки. Але зараз у мене відчуття, і частково завдяки професії теж, що я стала містком між двома країнами. Я несу щось звідти – культуру, знання, смисли, і щось звідси[6].

Примітки

[ред.]