Популізм
Популі́зм (лат. populus — народ) — політика або риторика, яка апелює до простих народних мас, їхніх надій, страхів, незадоволення життям, і ґрунтується на протиставленні інтересів широких мас населення інтересам еліти. Популізм є поверхневою критикою «верхів», «еліти», або «влади», він характеризується демагогічними гаслами та необґрунтованими обіцянками. В англомовній літературі термін переважно вживають як відповідник українського поняття «народництво» (і англійською мовою «народництво» переважно перекладається як «populism»), і далеко не завжди має негативні конотації. Поняття може служити для опису політики влади, спрямованої на загравання з народом з метою забезпечення короткочасної популярності на шкоду майбутньому, наприклад суттєве зростання державних витрат спочатку, яке призвело до гіперінфляції.
Цитати
[ред.]Популізм, незалежно від того, лівий він чи правий, прагне усунути посередництво представницьких інституцій між народом і лідерами. Він просуває форму прямої демократії, часто через референдуми, обминаючи традиційних представників. Такий підхід підкреслює волю більшості, що може бути небезпечним у плюралістичних суспільствах, де сильні меншини потребують представництва. Прикладом є референдум щодо Брекзиту, на якому 48 % населення виступило проти [виходу з ЄС], проте більшість (52 %) ухвалила рішення без реальних переговорів. У таких складних суспільствах диктат більшості може створити додаткові виклики[1]. |
|||||
| — Кетрін Фієскі |
Популізм традиційно асоціювався з харизматичним лідером, особливо в ранніх дослідженнях, які фокусувалися на Латинській Америці, де діяли такі постаті, як Хуан та Ева Перони. Часто популізм пов’язували з лідером, який претендує на представництво «народу», або зі стилем комунікації, що орієнтується на емоційну привабливість, демагогію[2] та характерну риторику. Багато дослідників неохоче називають популізм ідеологією, оскільки він існує як на лівому, так і на правому флангах політичного спектра[1]. |
|||||
| — Кетрін Фієскі |
Популісти нерідко стверджують, що демократію захопили технократи, надто занурені у складні політичні процеси, щоб зрозуміти «справжні» цінності демократії. Вони критикують технократів за те, що ті використовують цю складність, щоб звичайні люди були змушені сліпо довіряти ухваленим рішенням. Популісти протиставляють цьому «здоровий глузд» як потужний інструмент, який вони використовують проти раціональної технократії. «Здоровий глузд» розглядається як інтуїтивна, емоційна реакція, а не результат детального аналізу[1]. |
|||||
| — Кетрін Фієскі |
Популісти часто використовують концепцію «здорового глузду», щоб створити ілюзію підтримки більшості. Подаючи певне питання як очевидне і зрозуміле для кожного, вони заохочують людей прийняти їхні погляди без глибоких роздумів. Наприклад, у грудні 2023 року Франція запропонувала новий імміграційний закон, який дозволив би узаконити нелегальних іммігрантів, зайнятих у секторах з дефіцитом робочої сили. Неочікувано більша частина прихильників «Національного об’єднання» підтримала цю пропозицію, навіть попри традиційно антиімміграційні погляди партії. Спочатку партія виступала проти, але, помітивши підтримку виборців, змінила позицію. Це продемонструвало, що популістське використання «здорового глузду» іноді може бути в конфлікті з реальними настроями громадськості[1]. |
|||||
| — Кетрін Фієскі |
Також «здоровий глузд» служить популістам для визначення, кого вони вважають частиною «справжнього народу». Вони припускають, що справжні представники суспільства, наприклад, пересічні французи, нідерландці чи угорці, володіють природним розумінням проблем, яке не потребує глибокого аналізу. Концепція «здорового глузду» стає не лише критикою технократичної складності, а й способом відмежувати своїх прихильників від інших[1]. |
|||||
| — Кетрін Фієскі |
Примітки
[ред.]
