Синтія Озік

Синтія Озік

Медіафайли у Вікісховищі

Синтія Озік (англ. Cynthia Ozick, нар. 17 квітня 1928 року) — американська письменниця та есеїстка.

Про Синтію Озік

	«Однак будь-які спроби уявити Анну Франк як нашу сучасницю хибні: вони ідуть проти історії, реальності, смертоносносної істини». У художній прозі Озік то там, то тут промайне привид цієї єврейської дівчинки. Річ, либонь, не тільки в єврейському походженні самої Озік. Із Анною Франк у неї один рік різниці. Озік вижила в Голокості, бо була в цей час не в Європі. І допоки триває її біологічне й літературне життя, вона намагається осмислити чому, за рахунок кого і нащо вціліла. Озік мислить дива й випадковості, що можуть заперечувати реальності й істини… — З есею «Сінтія Озік»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»
	— Ганна Улюра

	Щодо «Шалі» Озік часто потім згадувала про лист психіатра, якого отримала після публікації твору. Той писав, що прочитав текст як відбиток безпосередньо прожитого досвіду й мав справу з такими розповідями, коли спілкувався з очевидцями Трагедії. «Твір просто вразив мене, – писав лікар, – я не побачив дистанції між сконструйованим досвідом і пережитим». Відчуття, яке викликало це послання, авторка назвала презумпцією присутності: «Все, що я пишу, – відтак наполягала вона, – це презумпція моєї присутності у досвіді Іншого, адже сам акт письма дає спроможність знання (саме так – знання, а не безпосереднього переживання) того, що значить бути іншою людиною». — З есею «Сінтія Озік»
	— Ганна Улюра

	Людина, несвідома пережитого досвіду страждання, здатна відтворити його в «історіях пам’яті». Саме ця здатність задає шкалу, за якою Озік вимірює свій внутрішній світ і світ подій навколо. «Література прокрадається в чужі тіла», так вона це визначала. «Присвоєння (Історії інших людей)», так вона назвала одну зі своїх новел. Різниця між чужим і іншим, отже, якраз у ступені присутності упередженого Спостерігача – бажаного чи прихованого. — З есею «Сінтія Озік»
	— Ганна Улюра

	«Емілі Дікінсон із Бронкса» – її так колись назвали, натякаючи на те, що Озік воліє десятиліттями не виходити зі свого району, як її старша колега роками не виходила з кімнати; прижилося. Шість великих романів, десяток коротких, дев’ять потужних збірок літературних есе. Одна з найвпливовіших інтелектуалок Нового світу, остання з живих авторів «бруклінського канону». В тій її «зачиненій кімнаті» страшно людно: кроку не ступити, не перечепившись об літературного ровесника, який не вижив. — З есею «Сінтія Озік»
	— Ганна Улюра

	Якщо почитати кілька десятків її есе (а вона неймовірна есеїстка, одна з найкращих у XX столітті, яке цей жанр піднесло на верхні щаблі словесності), можна побачити тільки лінійний конфлікт, не конфлікт генерацій. Американська письменниця активно пише про європейських авторів, Стара Європа для неї – це таке собі підсвідоме культури, таїна за визначенням. Ця таїна – «справжні трагедії успадкованої нами Європи». — З есею «Сінтія Озік»
	— Ганна Улюра

	Озік порівнює неймовірний біль щоденника Анни Франк і американську мелодраму за мотивами «Сховища», високу трагедійність прози Шолом-Алейхема і попсовий ескапізм мюзиклу про Тев’є. Притулок, де було ув’язнено Анну Франк, перетворено на затишок щасливої людини – ми, котрі не пережили травму безпосередньо, вже не здатні розрізнити небезпеку та імітацію небезпеки. Ми нинішні боїмося жити чужим болем. — З есею «Сінтія Озік»
	— Ганна Улюра

	Уява помирає, наголошує Озік, бо ми відучилися бачити минуле. Вона живе серед привидів і змушує своїх героїв бути медіумами – в очікуванні моменту, коли уява остаточно помре й долучиться до сонму балакучих жупелів і смертоносних істин. Лишилося зовсім трішки. — З есею «Сінтія Озік»
	— Ганна Улюра

Джерела

• Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5