Інститутка

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку


«Інститутка»— повість української письменниці Марка Вовчка, видана у 1860 році. В основі твору — наростання соціальних суперечностей в українському селі напередодні ліквідації кріпацтва, розкриття характерів двох антагоністичних сил: панів-кріпосників і селян-кріпаків, стихійний протест проти жорстокості та сваволі панства, засудження кріпацтва як великого соціального зла. Повість має присвяту Тарасові Шевченку.


  •  

« Було, мене й б'ють — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — i смiюся ».[1]

  •  

« Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так i моє лишенько ».[1]

  •  

« Якби менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала ».[1]

  •  

«Хоч не було дiла важкого, — так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я… ».[1]

  •  

« Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще матимете час, — не зараз вам умирати ».[1]

  •  

« I морено, й мучено нас — та все дурницею ».[1]

  •  

« Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш ».[2]

  •  

« Обiйшла либонь вона їх усiх, — кого словами, а кого бровами: одного на здоров'я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, наче б свого посiм'янина ».[2]

  •  

« Чи так вона всiм до душi прийшла, чи не було їм тодi чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять i налазять. Бо, бач, чим їм у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi скрасити?.. Солодко з'їсти, п'яно спити, хороше походити, — а бiльше що? ».[2]

  •  

« Руки холоднi, як гадюки ».[3]

  •  

« Тiльки що гордий дуже, — на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь… ».[4]

  •  

« Для мене немає у свiтi кращого, — нема й не буде! ».[4]

  •  

« А менi — чужа сторона, i душi нема живої… ».[5]

  •  

« Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав ».[6]

  •  

« Та плаче ж то так, — сльоза сльозу побиває ».[6]

  •  

«Здається, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме ».[6]

  •  

« Коли вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася. ».[7]

  •  

«Та на волi i лихо i напасть — нiщо не страшне. На волi я гори потоплю! А крiпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане ».[8]

  •  

« Вiн мене з пекла, з кормиги визволив!.. ».[9]

  •  

« Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь — байдуже менi, що й є тi пани у свiтi! ».[9]


Примітки[ред.]

Джерела[ред.]


Bookmark-new.svg