Вірджинія Вулф

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вірджинія Вулф
Virginia Woolf 1927.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Вірджинія Вулф (англ. Virginia Woolf; 1882–1941) — британська письменниця, літературна критикиня, феміністка.

Цитати[ред.]

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


А[ред.]

  • Але коли немає ні думок, ні почуттів - де ти тоді?

В[ред.]

  • Великі спільноти людей — істоти несамовиті.
  •  

Він каже: тільки якшо персонаж реальний, роман має шанси вижити. Інакше мусить померти. Але, питаю я себе, що таке реальний[1]? — З есею «Містер Беннет і місіс Браун»

Г[ред.]

  • Гумор — перше, що втрачається при перекладі.

Д[ред.]

  • Дешевизною паперу, безперечно, пояснюється, чому жінки в літературі досягли успіху раніше, ніж у будь-яких інших професіях.

Ж[ред.]

  • Жінка століттями грала роль дзеркала, наділеного чарівною і оманливою властивістю: відображена в ньому фігура чоловіка була вдвічі більше натуральної величини.
  • Жінкам-письменницям заважають консервативні погляди, властиві протилежній статі. Що скажуть чоловіки про жінку, яка відкрито заговорить про свої пристрасті? Бо чоловіки самим собі дозволяють у цьому відношенні велику свободу, і правильно роблять, але несвідомо приходять у страшну лють і не можуть з собою впоратися, коли мова йде про аналогічну свободу для жінок.

І[ред.]

  • Історія чоловічого опору жіночої емансипації чи не цікавіше, ніж історія самої емансипації.

К[ред.]

  • Коли життя опадає, відкривається безмежна широчінь можливостей. І у всіх у цьому почутті - невичерпна допомога; у всіх є, напевно, це почуття - що наша видимість, ознаки, за якими нас розрізняють, - дрібниці. А під цим - тьма, що розповзається; бездонна: лиш час від часу ми спливаємо на поверхню, і тут-то нас бачать.

Н[ред.]

  • Найсильніша позиція — це позиція померлого серед живих.
  • Наше покаяння варто лише одного погляду, наші подвиги - тільки й коштують відстрочки.
  • Невже настане час, коли я зможу перечитувати свою писанину, не червоніючи, тремтячи і не бажаючи сховатися?

У[ред.]

  • У кожної жінки, якщо вона збирається писати, повинні бути кошти і своя кімната.
  • У кожної людини є своє минуле, сховане в ньому, як сторінки книги, відомої лише їй; а її друзі судять лише по заголовку.

Х[ред.]

  • Хто не говорить правду про себе, не може говорити її про інших.

Ч[ред.]

  • Чому жінки набагато більше цікавлять чоловіків, ніж чоловіки — жінок?

Я[ред.]

  • Я заробила першою рецензією один фунт десять шилінгів і шість пенсів і на ці гроші купила перського кота. А потім мене розібрало честолюбство: кіт — це, звичайно, дуже добре. Але кота мені мало. Я хочу автомобіль. Ось так я і стала романісткою.

Жінки та розповідна література (стаття) (1929)[ред.]

  •  

Історія Англії – це історія чоловічої, а не жіночої лінії. Про татів ми знаємо певні факти, щось, чим вони виділялися. Вони були солдатами або моряками; вони посідали ту чи іншу посаду, або видавали закони. Але що залишається від наших мам, бабусь, прабабусь? Нічого, крім легенд. Одна була красива, інша мала руде волосся, третю поцілувала королева. Ми нічого не знаємо про них, крім імені, дати одруження і кількости дітей[2].

  •  

Величезний вплив оточення і навіювання ми починаємо розуміти лише зараз, у наш вік психоаналізу. Так само, за допомогою мемуарів та листів ми починаємо розуміти, якого нечуваного зусилля потребує мистецький твір, і якого відмежування та посилення потребує душа митця. Переконливими у цьому сенсі є життєві історії та листи таких чоловіків як Кітс, Карлайл і Флобер[2].

  •  

Незаперечним є вплив на розповідну літературу досвіду. Найважливіша частина романів Конрада була б нікчемною, коли б у нього не було змоги поплавати морями. Якщо вилучити усе, що Толстой знав про війну як солдат, про життя і суспільство як багатий молодик, котрий завдяки вихованню набув найрозмаїтішого досвіду, то Війна та мир незрівнянно збідніють[2].

  •  

Внутрішня дистанція, раніше доступна лише генію, оригінальній особистості, перебуває уже в межах досяжності жінки. Тому сьогодні середньостатистичний написаний жінкою роман природніший і набагато цікавіший, аніж 100 або 50 років тому[2].

  •  

На початку XV століття жіночі романи були майже виключно автобіографічними. Одним з мотивів, який спонукав їх писати, було прагнення розповісти про свої страждання, оприлюднити власну справу. Тепер, оскільки це бажання вже не таке нагальне, жінки починають вивчати власну стать, починають писати про жінок так, як про жінок ще ніхто не писав, адже донедавна жінки в літературі зазвичай були креатурами, створеними чоловіками[2].

  •  

Стара система, яка прирікала жінок на споглядання речей крізь примружені очі або крізь призму інтересів чоловіка чи брата, поступилася місцем безпосередньому та практичному інтересу людини, котра сама мусить діяти, а не лише тому, що їй дозволено впливати на дії інших. В такий спосіб увага жінок, до того сконцентрована виключно на особистому центрі, перемикається на неособисте; тому їхні романи стають більш критичними щодо суспільства і менш аналітичними щодо окремої долі[2].

  •  

Тому, якщо б ми наважилися пророкувати, то сказали б, що в майбутньому жінки писатимуть менше романів, але кращих; вони писатимуть також ліричні, критичні та історичні книги. Але ми зазираємо в надто віддалене майбутнє, в ту золоту, казкову епоху, коли жінки матимуть те, в чому їм так довго відмовляли – вільний час, вільні гроші і власну кімнату[2].

Про Вірджинію Вулф[ред.]

  •  

Вулф грається в дотепну гру, аби змінити саме уявлення про хід подій і того, хто визначає точку події. Вона формує історію, як простір нескінченного й неконечного руху, не можливість, а потенційність. Наявне не є реальним на сто відсотків, завжди є фрагмент, що може бути втіленим, навіть якщо й ніколи не втілиться[3]. — З есею «Вірджинія Вулф»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

  Ганна Улюра
  •  

Любов у жіночій біографії за Вулф – не для насолоди, вона – оте незбагненне. Буття, яке ще не готове стати життям: життя, наразі не готове стати біографією[4]. — З есею «Вірджинія Вулф»

  — Ганна Улюра
  •  

На картині Ванесси Белл (це сестра Вулф) зображена жінка в теплих жовто-коричневих кольорах, яка мирно плете гачком. Це доста несподіваний портрет Вірджинії. З її бентежної прози, з її багатої есеїстки, з її непростої біографії – з усього, що ми знаємо про цю жінку, – заледве постане такий затишний у своїй тривіальності образ[1]. — З есею «Вірджинія Вулф»

  — Ганна Улюра
  •  

На нас природно впливає стать, вік, мовна й сексуальна ідентичність – так ми живемо, і в цьому ми переконані. Орландо більше трьохсот років. Він і жінка, і чоловік, він говорить і пише різними мовами, він любить чоловіків, і жінок, і трішки дерева – і нічого від того в ньому самому не міняється[5]. — З есею «Вірджинія Вулф»

  — Ганна Улюра
  •  

«Орландо» писався під час і після складних любовних стосунків Вулф із Вітою Саквел-Вест, багато в чому присвячений коханці (й буквально присвячений), слів для такого все не знаходиться, але ж недарма існує категорія «потенційне слово»: мусить знайтися[4]. — З есею «Вірджинія Вулф»

  — Ганна Улюра
  •  

У «Орландо» Вулф пише біографію, її протягом усього літературного життя цікавило, як можна розказати історію людського життя послідовно – щодо можливостей, а не нереалізованих потенцій (ніяк не можна, до речі). Коли герой прокидається жінкою, авторка чемно повідомляє: тут ми закінчуємо опис подій і починаємо описувати любов, бо жіночу біографію тільки так і пишуть – катма подій, багато любові[4]. — З есею «Вірджинія Вулф»

  — Ганна Улюра
  •  

У її світі між подією і любов’ю така сама різниця, як між можливістю й потенційністю, фактом і візією – і головне: як між біографічною людиною й літературним персонажем[1]. — З есею «Вірджинія Вулф»

  — Ганна Улюра

Примітки[ред.]

  1. а б в Ніч на Венері, 2020, с. 193
  2. а б в г д е ж Вірджинія Вулф Жінки та розповідна література // Ї: Незалежний культурологічний часопис. — Львів: 2000. — № 17. — С. 78-86.
  3. Ніч на Венері, 2020, с. 191
  4. а б в Ніч на Венері, 2020, с. 192
  5. Ніч на Венері, 2020, с. 1931

Джерела[ред.]


Bookmark-new.svg