Лідія Шишманова

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Лідія Драгоманів-Шишманова
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Лідія Михайлівна Шишманова (у дівоцтві Драгоманова, болг. Лидия Шишманова; 17 жовтня 1865 Київ — 7 лютого 1937, Софія, Болгарія) — українська і болгарська письменниця, журналістка, театральна і музична критикиня, перекладачка, активістка жіночого руху, громадська діячка. Племінниця Олени Пчілки та кузина Лесі Українки, Михайла Косача, Ізидори Косач.

Цитати[ред.]

  •  

Батько мій був страшенно гострий на язик, те, що зветься «esprit de reparbie» — скору відповідь. Його слова деколи кололи, як стріли, й українська іронія не покидала його ніколи, коли він був тільки в доброму настрої. Я можу сказати теж, що виросла під дощем цих його стріл та дотепів, що падали на мене від ранку до вечора. Але й я теж мала право казати, що хотіла. Сувора то була школа, але яка цікава[1]! — Зі споминів про М. Драгоманова

  •  

Історичні дати були найбільшим моїм нещастям. Наприклад, я мусила виучувати всі династії фараонів та повинна була їх йому казати згори вдолину, здолу догори, перескакуючи одну й т. д. Для нього самого це була дуже легка гра! Я виучувала не один раз, а по тижневі в голові моїй не зоставалося нічого! Батько доходив до відчаю і страшенно сердився[2]. — Зі споминів про М. Драгоманова

  •  

Мама так часто була хвора! Батько мусив бути усім в нашому емігрантському житті: навіть гувернанткою. Тому-то я можу сказати, що справді була «дідовою дочкою» (як у казках!), бо росла під щоденним впливом мого батька. Він був моїм учителем життя[1]. — Зі споминів про М. Драгоманова

  •  

Не раз говорили ми, мандруючи, про соціяльні питання та теорії. Як пригадую тепер, то бачу, що батько ніколи не викладав мені ні одної з тих систем, не вів мене на той або інший шлях. Він звав себе соціялістом у своїх писаннях. Але, як я розумію його самого (з того, що він говорив), його соціялізм — це була загальна тенденція до людської спільності та справедливості. Навпаки, все те, що він називав «догмою», було йому противне. Думати за «катезізисом» він не хотів і не примушував других. Свобода, свобода людської думки й відношень почувалася у його викладах. Він не закривав виглядів на будучність яким-небудь ключем із партійно-доктринерською етикеткою. Здавалось мені, що він думав, що соціяльна наука тільки будується[3]. — Спомини про Михайла Драгоманова (Фрагменти)//Нова Україна (Відень), 1923, № 6

  •  

Усю мою молодість він закидував мене книжками: Діккенс, Теккерей, Вальтер Скотт, Шеллі, Байрон, історики й філософи. [...] Він усе зробив, щоб дати мені те, що він називав «англійським жіночим вихованням», себто привчив мене до самостійності: самій подорожувати, орієнтуватись на пошті і т. д. (тоді серед жінок це рідко траплялось в Європі. Він говорив, сміючись: «Жінки домагаються рівноправності, а мало яка вміє здати свій багаж чи знайти дорогу в чужому місті». Я надзвичайно вдячна моєму батькові за це, хоч він мене і тресував маленькою чимало[4]. — Зі споминів про М. Драгоманова

  •  

Ще тепер, коли я йду вночі темною та високою алеєю гарним літнім вечором, я викликаю в собі (з яким гарячим почуванням!) постать свого батька, чую його голос, який повчає мене то лагідненько, то гостро (відповідно до настрою й сюжету) і, згадуючи наші мандрування та розмови, я думаю, що взагалі я була занадто маленьким об'єктом для такого вчителя[3]. — Спомини про Михайла Драгоманова (Фрагменти)//Нова Україна (Відень), 1923, № 6

  •  

Я звикла звертатися до батька завжди, коли я чого-небудь не знала. Він був справді універсальним лексиконом знання. Я завжди мала мала на устах одну фразу: «N'est-ce pas? Чи це так, батьку?» Двадцять п'ять років минуло від його смерті, але це сонце не погасло в моїм серці (як і у всіх тих, що стояли близько до Драгоманова), і воно ще нас гріє. Часто досить було себе попитати: «А що сказав би на це батько?», і я бачила очима душі своєї його ясні та щирі очі, насмішкуватий склад його уст, і часто цього було досить, щоб це мені показало дорогу в життя[1]... — Зі споминів про М. Драгоманова

  •  

Як і всі емігрантські діти, яких кілька раз пересаджують з одного довкілля у друге, я довго почувалась скрізь чужою. Але постійний моральний вплив батька, головне — сила його високочесної постаті замінили мені те, чого я не знайшла одразу в нашому мандрівному житті. Я почула, що моя душа окріпла, я зрозуміла (у 18 літ), що я можу сама шукати й находити мою дорогу в житті. Я навчилася йти за голосом свого сумління, котре я примушувала деколи працювати по кілька днів, поки не знаходила певного напряму, від якого я вже не могла відійти, «бо це була б підлість»[1]! — Зі споминів про М. Драгоманова

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • І. С. Гриценко, В. А. Короткий. Михайло Драгоманов у спогадах. — Київ: 2012. — 312 с. — ISBN 978-966-0606-29-6


Bookmark-new.svg