Драгоманов Михайло Петрович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Драгоманов Михайло Петрович
Dragomanov.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Драгоманов Михайло Петрович (1841–1895) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч.

Цитати[ред.]

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я


В[ред.]

  •  

В принципі не тільки всяка нація чи плем’я, має право на осібну державу, але навіть всяке село. Єсть ж й досі посеред Італії республіка С.-Маріно, і, певно, люди в ній мають свої рації зоставатись осібною державою. Схотіли дві часті Аппенцелю поділитись на осібні півкантони — і живуть собі так і т.д., і т.д., то чому б не то Україні, а навіть Миргородові і Сорочинцям не бути осібними державами, аби вони схотіли того і мали силу поставити на своєму[1]?! — «Листи на Наддніпрянську Україну»

  • «В усякім разі на Украйні, між найблизшими земляками Шевченка, тепер тілько сліпі не побачать, які нові пута викувано на ноги нашого народу в Галичині під фірмою украйінолюбства».[2]

К[ред.]

  • «…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно»[3].

Л[ред.]

  • «лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа»[4].

М[ред.]

  •  

Ми вже сорок разів викладали своє profession de foi в сій справі. Ми говорили, що ми признаємо національності, як очевидний факт, як результат певних природних і історичних обставин життя народного (хоч іноді ще необсліджених науково і завше перемінних)... Ми признаємо, що сей факт завше треба мати на оці при громадській праці, а надто ми признаємо важність найвиднішоі ознаки, народньої мови, як способу морального зв’язку між людьми. Ми признаємо не тільки право живих груп людей, в тім числі і національних, на автономію, а й безмірні користі, які виносять люди від такої автономії. Тільки ми не можемо шукати собі провідних думок для громадської праці, культурної, політичної і соціальної — в почуттях і інтересах національних, бо інакше ми б заплутались в усяких суб’єктивностях, в лісі історичних традицій і т.д. Ми шукаємо таких провідних і контрольних думок в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдських. Через те, кажучи коротко, ми відкидаємо не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий себе сам виразно протиставляє людськості, або космополітизму; ми не признаємо примусових думок і почуттів, котрі видаються за національні, ніяких обов’язкових історично-національних святощів, а надто ненавистів до других національностей[5]... — «Листи на Наддніпрянську Україну»

  •  

Ми раді б помилитись, але нам видиться, що слова сі треба розуміти так, що всякий, хто дасть українцеві московську і взагалі неукраїнську книжку, той робить йому шкоду.
Ми вже мали пригоду говорити про подібну думку з поводу проповіді "своєї науки" в книжці д. Чайченка про Квітку і показували, скільки лицемірства в такому націоналізмі наших народовців, котрі самі ж їздять учитись на лікарів, юристів і т.д. по чужих вищих школах. Правда одна для мужика й для пана і, ставши логічно на таку точку, перестанемо читати і московські книги Потебні й Житецького про українську мову, московські і польські книги Антоновича і Яблоновського про українську історію, перестаньмо їздити в Відень учитись у німців медицини, бо бували ж пригоди, коли, напр., який січовик віденський осідав у Відні або в якому Тиролі і німечився і т.д., і т.д. Скажуть, що я довів думку до такого кінця, де вона мусить бути абсурдна. Так вона й у початку своєму абсурд[5]! — «Листи на Наддніпрянську Україну»

Н[ред.]

  • «Наше національство зовсім уже не таке мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять іноді наші люди про Москалів, Поляків, Жидів, і подумайте, що б сталось з тими сусідами нашими на Украйіні, коли б удалось нашим національникам узяти уряд на Украйiні в своi руки. Яке б вони їм „обукрайiненє“ приписали!».[6]

О[ред.]

  •  

Огляд історії і теперішньої практики європейських народів показує, що автономія політична і національна можлива і без державної відрубності. От через те і я, не бачачи грунту для державного сепаратизму українського, бачу повну можливість політичної і національної автономії української на грунті земської автономії (selfgovernement), до котрої і в усій Росії, в тім числі і в великоруських земствах, висказувалась стільки раз явна симпатія і котра рано чи пізно мусить перейти в життя і в Росії[1]. — «Листи на Наддніпрянську Україну»

  • От через це ті люди між письменними українцями, котрі не хотять, щоб дедалі все більше Україна й її мужицтво[народ] тратило[втрачав] свої сили, мусять заректись не йти з України, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, — єсть видаток з української мужицької[народної] скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться[повернеться] в неї нізвідки.[7]

Р[ред.]

  • «Римский католіцізм і унія з Римом зоставили по собі такі спомини між Украйінцями, що коли є віра найменше йім симпатична, то справді римский католіцизм, а надто унія».[8]

С[ред.]

  •  

Сама по собі думка про національність ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба пошукати чогось іншого, такого, що б стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям[9]. — «Чудацькі думки»

Т[ред.]

  •  

Треба бути моральним нулем аби тішитися тим що якась Post напише про київське королівство, та таке пише що трохи свідомий чоловік засміється. Урядовій Європі інтересні ті, хто тепер силу — армію — має, а не ті, що за них ще треба кров лити, гроші платити...

  Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших 1887-1895 Л; 1908. — С. 128-129

Я[ред.]

  •  

Я всякий раз, коли була потреба, казав одно: космополітизм в ідеях і цілях, національність в грунті і формах культурної праці! Я полемізував 30 років проти російських псевдокосмополітів, котрі не признавали української національності, і проти українських націоналістів, котрі, виступаючи проти космополітизму, рвали єдину провідну нитку безпохибного людського поступу і саму підставу новішого возродження національностей і відкривали дорогу до себе для всякого шовінізму, виключності й реакції[5]. — «Листи на Наддніпрянську Україну»

  •  

Я такої думки що полякам та австрійцям нічого не вкашеш. Треба їх просто привчити до того що ми є на світі і живемо для себе. Най хоч потилицю собі чухають а піддадуться, як нині піддалися перед чехами та словінцями

  Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших 1887-1895 Л; 1908. — С. 128

Про Драгоманова[ред.]

  •  

В політиці — федераліст, в питаннях здійснення соціялізму — строгий еволюціоніст, — такий був, коротко формулюючи, Драгоманов. До комунізму до якого йдуть послідовники Маркса, він був більш ніж байдужий. [...] Своїм духовим складом Драгоманов наближався до анархізму, в якому людська особа, з її волею та всебічним розвитком, являє собою найвищий ідеал[10]. — «Із споминів про М. П. Драгоманова», Київ, 1927

  Володимир Дебогорій-Мокрієвич
  •  

Драгоманов був Тяжким бичем божим для рутенців - непорушних, егоїстичних, брудних і безхарактерних, слова яких — чи то про здоровий схід і гнилий захід, чи про високу цивілізацію заходу і варварство сходу — все мали вартість позолоти, зверхньої декорації і більше нічого. Оте галицьке „пустомельство“, що сьміло без вагання братися говорити про найріжніші питання, про які не мало жодного поняття і які готово було збути будь якою пустою фразою, оте „крутійство“, що йшло в парі з „тупістю“ розуму, оте лайдацтво думки заслонене вертким язиком, ота ніби „тверезість та практичність розуму“, що маскувала повну безпринциповість і цинізм, усе те до самої глибини обурювало його душу і він добирав усіляких способів: річових аргументів та їдких насьміхів і докорів, аби виганяти тих звірів з криївок і виводити на денне світло, на прилюдне позорище, присоромлювати у глибині їх власного сумління.

  Іван Франко (Франко І. «Східно-західні непорозуміння (Із приводу книжки Підеші “Восток і Запад”)» «Зібрання творів»: т. 35, К., 1982)
  •  

Драгоманову, як людині з соціялістичними переконаннями, деякі члени Громади, за словами батька, не раз закидали, що, мовляв, радикали зовсім не хочуть знати українства, — але на це він гостро відповідав, що той не радикал, хто на Україні не визнає українства, як і навпаки, кожний українофіл, що не додумався до радикалізму, є нікчемний українофіл[11]. — Спомини про М. П. Драгоманова, 1926

  — Ірина Антонович
  •  

М. П. Драгоманов і своєю вдачею, привабливістю в усіх своїх особистих стосунках, своїм широким розумовим розвитком, глибиною і сталістю переконань виступає на тлі тогочасних письменників, наукових діячів і інформаторі як політичний наш Мусій [Мойсей]. З високим гаслом «Чисте діло потрібує чистих рук» він проніс свої думки через усеньке життя своє і залишив нам як шляхетну і дорогоцінну спадщину. Такі люди з'являються оди-двоє протягом віку, їх часто довго не розуміють. Але зрозумівши — вже ніколи не розлюблять. М. П. ще довго світитиме українському народові як високий блискучий маяк, указуючи, як обходити мілини та підводні камені і привести Україну до сподіваного вільного життя[12]. — «Дещо зі спогадів за М. П. Драгоманова», Київ, 1926

  Софія Ліндфорс (Русова)
  •  

Звичайно, з того великого друкованого матеріалу, що лишив нам покійний Михайло Петрович, певне, можна насмикати деяких суперечностей, але треба пам'ятати одно — що громадський діяч не родиться готовим; погляди виробляються в нього більш чи менш спроквола і прибирають остаточну форму вже в певному періоді життя. Тут, як мені здається, існує для кожного своя кульмінаційна точка, і історикові, характеризуючи людей, що вже зійшли зі сцени, треба вміти розібратись у тій спадщині, яку лишає нам кожен діяч по собі. За таку кульмінаційну точку в Драгоманова в національному питанні, що цікавить нас, я вважаю найкращі дві праці, написані в останні роки життя і видані під назвами: «Чудацькі думки» і «Листи на Наддніпрянську Україну»[13]. — «Із споминів про М. П. Драгоманова», Київ, 1927

  — Володимир Дебогорій-Мокрієвич
  •  

У Софії Михайло Петрович до останньої хвилі, зламаний тяжкою недугою, нітрохи не жалував праці для реалізації українських змагань. І тут він був керманичем українського радикального руху. Це справді була виїмкова натура і своєю енергією, і своїми здібностями.
Незвичайна різнобічність його інтересів завжди йшла в парі з ясністю думки і вродженим критичним розумом. І ці найцінніші риси він заховав у собі аж до своєї смерті[14]. — «Спомини про М. П. Драгоманова», 1926

  — Ірина Антонович

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • І. С. Гриценко, В. А. Короткий. Михайло Драгоманов у спогадах. — Київ: 2012. — 312 с. — ISBN 978-966-0606-29-6


Bookmark-new.svg