Косач-Борисова Ізидора Петрівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ізидора Косач
Косач Ізидора.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Косач-Борисова Ізидора Петрівна ((9)21 березня 1888, с. Колодяжне, Ковельський район, Волинська область — 12 квітня 1980, Піскатавей, штат Нью-Джерсі, США) — українська мемуаристка, викладачка, перекладачка, діячка культури, агроном за фахом. Член-кореспондент УВАН, почесна членкиня Союзу Українок Америки. Наймолодша рідна сестра Лесі Українки, Михайла Косача Ольги Косач-Кривинюк, Оксани Косач-Шимановської, Миколи Косача. Жертва сталінського терору.

Цитати[ред.]

«Леся Українка в родинному колі» (промова) (1963)[ред.]

  •  

Нас батьки не віддавали рано до школи. Гімназії тоді були всі російські, а готували до середньої школи вдома, і ми вступали до четвертої або до п’ятої кляси. Тільки один брат Микола вступив до першої кляси, а то всі пізніше. А сестра Ольга до гімназії вступила аж до сьомої кляси[1].
Українська вільна академія у США (Нью-Йорк)
Урочиста пленарна конференція, присвячена 50-літтю від дня смерті Лесі Українки. 20 жовтня 1963 року

  •  

Я наймолодша в родині, отже коли старших сестер і брата мама повезла для науки в Київ, то мене залишила вдома у нашому маєтку в Колодяжному на Волині з татом і Лесею, що через хворобу зважилася тої зими не їхати до Києва[1].

  •  

Товариство літом, інколи й досить численне, складалося з людей різного віку, різних уподоблень, різних переконань. Людей з, так би мовити, трьох поколінь. Тато наш все літо не міг бути з нами, але на місяць кожного року приїздив. Перше покоління – це батьки наші та їхні друзі. Друге – старші мої сестри Леся, Ольга, Оксана, брат Михайло та їхні приятелі. І третє – ще юнаки[1].

  •  

Пам’ятаю також, як цікаво бувало вечорами: коли, траплялося, через дощ неможливо піти на прохід в ліс чи в степ або проїхати човнами по Пслу, тоді під проводом Лесі влаштовувати таку розвагу – писали на конкурс. Вибирали будь-яке слово – і то була назва твору. Твір міг бути чи то прозовий, чи поезія, з якого будь часу і побуту – давалася, словом, цілковита воля авторові. [...] Кожен присутній оцінював твір, не знаючи, хто автор того твору. І хто отримував найбільше оцінок, той одержував нагороду конкурсу[1].

  •  

Якось мама, сестра Ольга з чоловіком, тітка наша Олена Тесленко з своїм чоловіком, дядина Людмила Драгоманова і я зібралися і прочитали в цьому родинному гурті «Лісову пісню». Леся була тоді в Єгипті і прислала рукопис, щоби його віддати до друку. Ми всі були в захваті від цього Лесиного шедевра. Ольга написала про це Лесі – і Леся зараз же відповіла, яка вона рада, що її найближчі так привітали її твір. В листі вона писала «кожен "пророк" таки найбільше домагається слави в отчизні своїй і серед родини своєї, може саме тому, що цього найтрудніше досягти». І просила Олю, щоби вона докладно написала, що саме сказав кожен із нас про «Лісову пісню»[1].

  •  

Та між своєю літературною і громадською працею Леся завжди знаходила час приділити увагу нам, своїм молодшим сестрам і братам. У мене, наприклад, першою вчителькою музики, а також і французької мови була Леся. Ту науку під Лесиним керівництвом я і досі згадую з вдячністю. Так вона вміло провадила її! Така лагідна! Бадьора! Часто навіть весела. Так терпеливо ставилися, коли я чогось одразу не могла виконати[1]!

  •  

Всі ми зростали в атмосфері родинного щастя, що порушувалося лише турботами за здоров’я Лесі, яка стільки хворіла протягом такого короткого життя[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg