Брюховецька Лариса Іванівна
Лариса Брюховецька | |
Стаття у Вікіпедії |
Лари́са Іва́нівна Брюхове́цька (нар. 7 січня 1949, с. Запілля, Любомльський район, Волинська область) — український кінокритик, кіноісторик та кінознавчиня.
Цитати
[ред.]Апеляція до міфів, в тому числі й біблійних, – це ознака повноцінного етнічного мистецтва, тісно пов’язаного з власним корінням. Біблійний міф про братів Авеля і Каїна – цей міф про первісний гріх, яким є вбивство свого кровного брата, – живе у колективній свідомості. Він не те, що моделює поведінку, але є печаттю, накладеною на людський рід, і в різні історичні часи повторюється. Про це засвідчують літературні твори – зокрема, «Земля» Ольги Кобилянської[1]. — Зі статті «Іван Миколайчук і актуалізація українських етнічних кодів, символів» |
Українського кіно, яке, починаючи з 1923 року, успішно стартувало динамічним виробництвом, успішним творенням інфраструктури, цікавими і якісними в художньому й технічному планах фільмами і творчі здобутки якого, зрештою, увінчались міжнародним тріумфом «Землі» Олександра Довженка, 1930 року зазнає удару[2]. — Зі статті «Кіно як явище національне» |
З початком централізації економіки СРСР, тобто злиття економіки союзних республік в єдиний конгломерат, ліквідовувалась незалежність економіки та культури цих республік, а в Україні — заодно і результати українізації. Відтак почалась асиміляція українського кіно: було ліквідовано його керівний орган — ВУФКУ, репресовано багато діячів українського кіно, в тому числі викладачів Інституту кіно, започаткованого 1929[2]. — Зі статті «Кіно як явище національне» |
На жаль, сценарна проблема в Україні ніколи всерйоз не аналізувалась і не розв’язувалась. Адже, якщо провести аналогію з життям суспільним, то в Україні найвища верхівка влади також не мала власних «сценаристів», а «виконувала ролі» за сценаріями, які творилися в Москві. Щодо кіно, то побутувала думка про самодостатність таланту літературного[2]. — Зі статті «Кіно як явище національне» |
В 70-х — 80-х роках українські кінематографісти, в тому числі дебютанти, формувалися тоді, коли вважалося, що української культури немає, а є тільки єдина радянська. І що лише поодинокі диваки переймаються такою справою, як національний кінематограф. Формуючись в умовах русифікації, вони бачили, як багато українців пристосовується до російської мови, культури. Зрештою, на початку 90-х настав час переорієнтовуватись навпаки[2]. — Зі статті «Кіно як явище національне» |
На початку 90-х не було сумніву, що держава фінансуватиме фільми україномовні. Проте наприкінці 90-х, коли випускалося по два-три фільми в рік на державні кошти, деякі з них виходили російською[2]. — Зі статті «Кіно як явище національне» |
Примітки
[ред.]- ↑ Іван Миколайчук і актуалізація українських етнічних кодів, символів // Кіно-Театр. — Київ: 2011. — № 6.
- ↑ а б в г д Кіно як явище національне