Йосип (Сліпий)
Йосип (Сліпий) | |
Стаття у Вікіпедії | |
Медіафайли у Вікісховищі |
Верхо́вний архиєпи́скоп Йо́сиф Сліпи́й (у світі Йо́сиф Коберни́цький-Дичко́вський; 17 лютого 1892 — 7 вересня 1984) — єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал Римо-католицької церкви; з 1 листопада 1944 року Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський, з 23 грудня 1963 року Верховний Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви.
# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я |
Цитати
[ред.]Б
[ред.]Багато разів звертався я до наших українських матерів, вказуючи їм на їхнє велике завдання перед Богом і нашою історією їх велику відповідальність у вихованні молодого покоління. |
Бог є любов і хоче, щоб ми любов’ю перемагали зло і ненависть. Бо любов будує, а ненависть руйнує людські душі, затруює людські серця. Ісус казав: «Ось що вам заповідаю: щоб ви любили один одного! Ненавидить вас світ — то знайте: мене він ще перед вами зненавидів» (Йо. 15,17-18)[1]. |
В
[ред.]Вдячність — це для християн свята річ і важливий обов’язок, і треба би словам подяки надати той святий характер, який повинна мати правдива християнська вдячність, за словами св. Павла: “І все, що б ви тільки говорили й робили, — все чиніть в ім’я Господа Ісуса, дякуючи Богові Отцеві через Нього” (Кл. 3,17)[1]. |
Велике це і святе діло — бути Христовим свідком, учнем і священиком. Працею священиків Христос веде людство і народи до спасення, живе в світі як світло для світа, провадить людство і народи по історичних дорогах одним певним шляхом. Та сам Христос сказав, що люди часто більше люблять темряву, ніж світло (див. Йо. З, 19) і йдуть своїми дорогами. У такі часи історії, звичайно, буває брак священиків, бо ті, яких Христос кличе до своєї праці, відмовляються, або подобається їм більше життя в світі, життя для марнот світа, ніж життя для других, для свого народу, для Христа і блаженної вічности. Ми це звемо: «брак священичих покликань», а сам Христос із журбою казав: «Жнива великі, та робітників мало» (Мт. 9, 37)[1]. |
Великого бажайте! ...Одушевлятися великим, високим і мати перед очима гідну мету — само собою підносить людину. ...Людина росте зі своїми задумами і своїми планами. Високі пориви її підносять, а низькі і грішні похоті руйнують. Правда, не кожний вродився генієм і не кожному дав Бог довершувати спасенні діла і повертати умовинами часу, немов коловоротом, але кожному дано бажати «великого», молити Бога про те, помагати посильно у великих духовних будовах, бо з дрібних цегол виростає гігант. Кожний може чинити добре, а в кожному доброму є і велике... Держись вічного життя! (див. 1 Тм. 6,12)[1]. |
Відкуплення — то нове життя у Христі. То не звичайне природне життя, яким живемо з дня на день, але то життя, яким Бог живе в нас своєю благодаттю і яке завершується життям вічним. Пресвята Євхаристія — то завдаток того життя вже тут, на землі. Тому священик і каже, коли дає нам Святе Причастя: «Причащається раб Божий на відпущення гріхів своїх і на життя вічне»[1]. |
Всі прагнемо жити, а душа наша в окремий спосіб відчуває потребу і схильність до вічности, бо вона — дух. Але її життя вічне запевнене лише життям у Божій благодаті. Тому спішімо завжди з чистим серцем на заклик нашої Літургії: «Зі страхом Божим і вірою приступіть»[1]! |
Д
[ред.]Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори, — це віра і наука. Від початку людської історії вели вони людину впродовж віків, як два нерозлучні товариші, удосконалювали її знання, мораль і життєві вимоги. |
Для нас християн — то подія надприродного значення. Ми народились у Христі для життя вічного, ми стали членами Христового містичного Тіла тут, на землі, і спадкоємцями Його вічного Царства, ми за словами Митрополита Іларіона, вступили в Христову добу Божої благодаті. Коли ж ця надприродна подія докорінно змінила наші душі, вона внесла і новий спосіб щоденного життя, новий спосіб мислення, вона піднесла нас на нові щаблі людського життя[1]. |
Є
[ред.]Є природне право на оборону — чи то для поодинокої особи, чи для народу. Застосування цього права, на жаль, відбуватиметься, поки людство не збагне великої правди, що всі ми — Божі діти і що «тут, на землі, не маємо постійного місця, а до вічності прямуємо» (див. Євр. 13,14)[1]. |
З
[ред.]Загальновідомий благодатний вплив посту в житті кожного християнина. Його практика в Христовій Церкві була завжди одним із найважніших чинників і засобів покути та покаяння за гріхи, освячення і подвигів у змаганні до християнської досконалости. Сам Ісус Христос положив піст як наріжний камінь у будові покаяння, праведности і досконалости душі[1]. |
Згадайте своїх славних предків, що так бадьоро несли хрест церковної єдности і проливали за неї свою кров — митрополитів, архиєпископів, священиків, монахів, монахинь і непроглядну кількість вірних. Гляньте на теперішніх страждальців, що стільки перетерпіли, і їхні праведні родини (...) Вони мають совість чисту, радісно глядять в очі, а заслуга їхня перед Богом і Церквою, історією і народом — велика. |
І
[ред.]І свячене, і просфора, і коляди, і поминки, і святочні обходи зв'язують одиницю з народом, запускають у ній глибоко коріння національної свідомості, так, що важко її після того відірвати від матірного пня, від неньки України[3]. |
І Христос тоді каже: «Видите, той митар вийшов більш оправданий, ніж той фарисей». Він вийшов більш оправданий. Чому? Та покора його, те відання і визнання своєї вини — ніде він, хоч наробив стільки зла, не виносить своєї особи. Він перед Господом Богом є ніщо — старався тільки, щоб Господь простив йому всі гріхи. І тому він такий великий у своїй покорі! Покірним Господь дає благодать, а гордим противиться, як виразно сказано й у св. Петра й св. Якова. Господь не любить зарозумілих і гордих, бо вони не мають чим гордитися, бо те, що маємо, маємо від Бога[1]. |
К
[ред.]Коли хто з миром і любов’ю глядить на свою працю, на свої клопоти і труди під кутом вічности, а не матерії, що проминає, то, як каже Христос, зачинає вже тепер своє вічне життя і відчуває його благодатній вплив і полегшу: «Шукайте перш Царства Божого» (Мт. 6, 33)[1]. |
Коли глянемо на Пречисту Діву Марію, вона від свого народження була охоронена від гріха. До неї, як до нікого іншого, говорив архангел Гавриїл: радуйся благодатна, ти повна ласки Божої. Радуйся, бо в тебе найчистіша душа... І ще до неї сказав ангел: щоб ти була весела, щоб ти була рада... Те саме каже ангел нині нашій душі: радуйся! Щоб і твоя душа була чиста, несквернена, щоб вона була освячена і сповіддю, і Святим Причастям...[1]. |
Крізь терни до зірок — девіз, написаний на його єпископському гербі |
|||||
Per aspera ad astra |
Куди належить молодь — там і майбутнє. Молода душа, — це терен боротьби, де вирішується питання, чи суспільність має бути християнською, чи безбожною. Вже замолоду вирішується і стелиться дорога людини, і залежить вона від того, чи зародки доброго, а чи зла візьмуть верх. Правда, що і гарна, і добра, і чесна молодість може ще завернути до злого, але зла молодість не видасть доброго плоду[1]. |
Л
[ред.]Любіть свою Українську Католицьку Церкву і наш український народ. Любіть наш чудовий східний обряд і все, що наше рідне, українське. Не лякайтеся труднощів і перепон, бо з нами Бог. Вірте у велике і світле майбутнє Укрїнської Церкви і народу, бо після Голготи напевно прийде Воскресення[4]. — Із Промови Патріярха Йосипа (Сліпого) до українських хористів з Польщі, Рим, 15 листопада 1983 р. |
М
[ред.]Марія Богородиця неначе мандруватиме посеред вас і відвідуватиме Вас. Так часто бачив її наш нарід уявою своїх поетів і письменників. Вона мандрувала серед терплячих, мандрувала степами України і шукала там свого воскреслого Сина, вона втирала сльози гноблених і покривджених...[1]. |
Ми, українці, мали скрізь одну прикмету: де б не опинились — ми організовувались в громаду, обов’язково думали про свою власну Церкву і пильно дбали, щоб не загубитись серед чужинців. |
Митар і фарисей — два типи, що надають тон в цілому житті. З одного боку, маєте того, дещо зарозумілого, що думає високо про свою особу, що хотів би всюди світити й вибиватися наверх. А другий — митар, що побачив, скільки він зла натворив, прийшов, клякнув на порозі, а не став спереду, як фарисей, і бився в груди: «Боже, милостивий будь мені грішному»! Він бився в груди, свідомий своїх гріхів, упадків, і хотів навернутися...[1]. |
Молитва — це насамперед вислів повної довіри до Божої помочі і непохитної віри в те, що могутній Господь здійснить те, про що Його невпинно просимо. Чи не наказав нам Христос просити і молитися? Чи не обіцяв нам виконати наші довірливі прохання? Він же сказав: «Просіть — і дасться вам, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчиниться вам...» (Мт. 8, 7)[1] |
Мудрість, або Свята Софія — то великий дар Божий, який Господь нам уділяє так само, як дав нам буття-існування. Бог — то вічне Буття, Бог — то вічна Мудрість. Ви зачерпнули її тут як Божу благодать, у цім нашім університеті, — скромно, без світського шуму і галасу. Мудрість Старого Завіту каже: «Тихе слово мудрих варт більше, ніж крик ватажка дурнів. Мудрість ліпша від військової зброї» (Проп. 9, 17-18). Цініть, отже, науку, знайдіть у ній смак, полюбіть її, бо без науки будете бідні ви і наш нарід — коли не схоче розвиватися в знанні і Божій Мудрості[1]. — Із Промови Патріярха Йосифа (Сліпого) на закінченння Літнього курсу, Рим, 25 липня 1984 р. |
Н
[ред.]Наглядною нагородою для священика (чи катехита), що дуже підтримує на дусі і заохочує, є те, що він бачить, як слухачі приймають його слово без упередження і з любов’ю, без злобної критики, зі свіжою вразливістю чистої душі. З тим в’яжеться і думка, що та дитина буде колись мужем або жінкою, добре вишколеною у Христовій вірі! Яке це велике вдоволення для пароха, коли бачить, що його парохіяни провадять чесне, богобоязливе життя. Зі св. Павлом він може сказати: «Я поїв вас молоком, не стравою, бо ви ще не були в силі» (див. 1 Кр. 3,2). А тепер, брати і сестри, ви — «моя радість і вінець» (див. Флп. 4,1)[1]. |
Найчисленніші Церкви в нас — Православна й Католицька і, безсторонньо кажучи, нема між нами суттєвої догматичної відмінности, як це стверджують богословські студії і свідчить історія. Правду говорячи, розлам і поділ підтримують тільки ззовні, ті, хто знають, що тим ослаблюють український народ і Церкву. ...Треба собі здати справу з такого стану і мати на увазі свою Церкву і своє добро та не бути мотовилом у чужих, ворожих руках, що ним мотають вони й снують пряжу на свою одежу...[1]. |
Наука є «остоєю для Церкви в нашім народі», вона через її навчальні та виховні установи є «виховницею народу», бо через неї «одиниця стає тим багатіша, що сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум...» (Пор. моє «Слово на відкритті Богословської Академії» у Львові 6 жовтня 1929 р.)[1] |
Наша загальна національна хиба — роз'єднування і розбивання, свари і чвари. Ми радо схиблюємо і коримося чужим, щоби могти суперничати між собою і шкодити рідній справі. Дав би Бог, щоб опам'яталися ми всі від гори до долу і думали про майбутнє добро України і її Церкви, щоб закинули свої амбіції і самсобіпанські бажання, і користі, а Бога й Україну висунули як провідну ідею нашого життя, думок і діл[4]! |
Наша історія Церкви тісно пов’язана з іконою. Нема церкви без ікони, а з тим годі говорити про історію Церкви без церковного мистецтва. І так вони в нас, слава Богу, лучились завжди разом. Разом, де є церква, там мусить бути ікона[1]. |
Нашій Церкві на поселеннях і в Україні потрібний один провід, яким є Патріярхат. Ним радіють та його підтримують. Та й Ви працюйте дальше для тої великої ідеї, щоб у нас була одна думка, одне бажання і один дух, що має лучити нас з великою нашою традицією Патріяхату[1]. |
Нехай ця хвилина зустрічі буде благословенною на тій дорозі до нашої єдности. Ця єдність мусить прийти... Вже це одне, що ми свідомі того і йдемо в тому напрямі, — це Боже благословення... Дай Боже, щоб ці наші кроки запровадили нас до одної спільної мети і осягнення того, чого бажав Ісус Христос, основуючи свою Церкву[1]. |
Носієм своєї благовісти учинив Христос Церкву — установу справді Божу. Вона триває вже 2000 літ і має тривати до кінця віку. Коли за цей час поставали і пропадали тисячі держав і народів, союзів і товариств, то вона дивним дивом стоїть непорушна, мимо всіх хуртовин, єресей і переслідувань. Якусь Божу надлюдську залізну організованість вдунув у неї Христос, і від неї мусимо вчитися, і з неї брати собі приклад[1]. |
О
[ред.]Одне з найбільших наших сучасних завдань до проголошення блаженним Митрополита Андрея — це розбудження і плекання покликань до духовного стану серед нашої молоді. За заступництвом Слуги Божого Андрея, молоде, свіже духовенство дасть найсильніше запевнення розвою нашої Церкви і закріплення національної свідомости, зростом шкільництва і оживленням нашої славної традиції[1]. |
Одною з найкращих Христових притч є притча про милосердного самарянина. У ній є стільки науки про наше ставлення до співбратів, у ній Христос вчить, хто є нашим ближнім і каже, як нам чинити з ними. Нашими ближніми є всі, що опинилися в якійсь потребі, в якійсь біді, клопоті, терпінні чи й у небезпеці смерти. Тоді, згідно з наукою Христовою, нема для нас значення, чи то свояк, чи знайомий, чи приятель, чи чужинець, чи незнаний, чи навіть ворог; ми маємо йому поспішити з допомогою. Хоча, на перший погляд, це видається легким і милим, та коли йдеться про ворогів чи чужинців, ми можемо поступити як левіт і священик у Христовій притчі[1]. |
Основною чеснотою священика є побожність, себто особливий наклін душі до почитання Бога[1]. |
Отож, заповітую вам усім: моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду, і за весь український нарід, і просіть всемогутнього Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне з’єдинення у здвигненні Патріярхату Української Церкви[1]! |
Очевидно читання Святого Письма вимагає підготування і тому порадно читати його з добрими поясненнями[1]. |
П
[ред.]Пам’ятаймо слова св. ап. Павла, якими він піддержував постійно упокорювану християнську громаду в Римі: «Утиски приносять терпеливість, терпеливість приносить досвід, а досвід — надію» (Рм. 5, 3-4). А надією живемо всі, що над нами є милосердний Господь, який бачить наші сльози, нашу добру волю, бачить, що згідно з Його словом несемо хрест, як нарід, і що Він зглянеться над нами та подасть винагороду[1]. |
Пам’ятайте, що любов Бога і ближнього — це той наймогутніший засіб, яким Ви можете приєднати і придбати молоді покоління до Бога і до Його Церкви. Молоді покоління, що їх атеїстичний режим старається виховувати у неправді та у ненависті, знайдуть Христа Бога і Божу правду у Христовій Церкві, у прикладі і теплі Вашої любови до ближнього[1]. |
Після молитви і святости заохочую Вас, Дорогі Браття, усильно і щиро працювати. Пам’ятайте, що монастир є місцем не відпочинку, а подвигу і праці. Майте завжди на увазі, що мусите так працювати, щоб удержати не лишень самого себе, але бодай ще одного з ваших братів. Ваша праця — різноманітна: наукова, мистецька, господарська чи реміснича має бути совісно сповнена і скерована на славу Божу і святої Церкви. Вона має бути продовженням вашої молитви і скріпленням вашої святости[1]. |
Прощаючись зі своїми учнями перед вознесенням, наш Господь ще раз пригадав їм, яке велике і широке їхнє завдання, до якого Він їх закликав: «І будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді. 1, 8). Христос приніс цілому людству науку-свідчення про Отця, у Христі ми побачили Отця-Бога, Його славу, ми побачили, якими ми, люди, повинні бути за нашою гідністю і досконалістю, Він приніс нам своїм словом, своїм життям і смертю з воскресенням повернення до Отця і життя вічне[1]. |
Р
[ред.]Рідна мова — це нетлінний скарб, що його наші предки зберегли, незважаючи на всілякі заборони і переслідування, і передали нам у спадщину, і ми повинні йти їхніми слідами[1]. |
Розум не є свобідний, коли наглядно бачить правду предмету. З тієї хвилини, як пізнає, що річ мається (два рази два є чотири), конечно видає осуд і дає свою згоду на правду[5]. |
С
[ред.]Саме ствердження й описання факту не є ще науковим знанням. Щойно прослідження зв'язків, причин і наслідків діяння є науковим пізнанням[5]. |
|||||
Ця цитата була обрана цитатою дня 17 лютого 2016 року.
|
Спільним моментом у нашій історії було порозуміння на тлі Патріярхату між обидвома Церквами за Митрополитів Петра Могили і Йосифа Велямина- Рутського. На жаль, їхня висока ідея згоди не здійснилася. Такі великі кроки зближення й порозуміння в новіші часи вже зроблені за Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького. |
Сьогодні я дякую Господу Богу, що дав мені ласку бути свідком і сповідником Христа так, як це велять Його заповітні слова! |
Т
[ред.]Треба нам завжди пам’ятати, навіть серед найбільших переслідувань і терпінь, про найбільшу заповідь, яку лишив своїм послідовникам наш божественний Спаситель, а саме — про заповідь любови Бога і ближнього, не виключаючи тих, що нас переслідують[1]. |
Тому заповідаю Вам: моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще не відомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві й оголосить його ім’я! |
У
[ред.]Українське жіноцтво мурашиною працею в своїй християнській родині, в громаді, в Церкві і над усе на виховному полі доказує, що українська жінка вміє бачити своє велике місце в християнському суспільстві. Наше жіноцтво може так багато добра зробити для своєї Церкви: плекання духовних покликань, молитвами і старанням про потрібну нам єдність і єдиномисліє. |
Усвідомлення, що я християнин-католик, мусить проникати всю душу до її глибин і супроводжати все думання і діяння від ранку до вечора, а не обмежуватися тільки короткою молитвою й участю у богослуженнях в неділі і свята. Старання про туземні матеріальні добра і маєтки занадто абсорбує і вичерпує енергію сучасної людини не раз так, що не стає вже сил, щоб молитвою і свідомою думкою раз-у-раз відривати себе від туземних турбот і линути в духовний світ за духовними благами і скарбами[1]. |
Український народе, як я сказав, будь собою! Не підлещуйся, другим у ласки не заходь, але сам власною працею здобудь своє майбутнє! Будь свідомим того, що ти є українським народом! |
Українська жінка в історії завжди була глибоко віруючою і богобоязливою, і тому наше родинне життя було завжди здорове і сильне, а зі здорового родиною був здоровий нарід. Значною мірою завдяки цьому чинникові ми існуємо серед тяжких часів нашої історії[1]. |
Уся наша надія на Христа — миротворця, що поставив своїм завданням утвердити мир на землі і зробив гаслом свого народження ангельську пісню: «Слава на висотах Богу, на землі — мир, в людях — уподобання» (див. Лк. 2,14). Оце і наш обов’язок і наша мета[1]. |
Х
[ред.]Христос бо єдиний Визволитель, Він — єдина Путь, єдина Істина, єдине Життя (див. Йо. 14, 6). Він є суттю людського життя, Він є основою людської гідности. Христос є «світлом світу» (див. Йо. 8, 12), справжнім світлом, що у «темряві світить» і «просвітлює кожну людину» (див. Йо. 1, 5-9) в лютому бремені непевности, несправедливости і безнадійности. Немає іншого світла! Єдине наше Світло — Христос[1]! |
Христос вчить нас своєю притчею (про милосердного самарянина — ред.) практичної любови до ближнього і милосердя. Вчить також, як маємо наслідувати нашого небесного Отця: «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5.48), а Він «велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих, і посилає дощ на праведних і неправедних» (Мт. 5,45). |
Христос радо йде кожному каянникові назустріч, Він же — Бог покаяння, що прийшов на землю якраз тому, щоб дати можливість скрухи серця, візвати до покути й поправи. Якій безлічі грішників простив їхні провини і вчинки, і зробив їх великими святими! Простить і вам й освятить ваші душі. Треба лише після належного приготування в покорі склонити голову, пригнути тілесну і душевну шию, обтяжену множеством гріхів, і приступити до Нього в таїнстві покаяння. «Наблизьтеся до Бога, і Він наблизиться до вас. Очистьте руки, грішники! Освятіть серця, двоєдушники!», кличе і св. ап. Яків (Як. 4, 8)[1]. |
Християнська родина і рідна українська школа — це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь! |
Християнин, як і все інше, так і свою Батьківщину повинен любити в Бозі і для Бога. То значить, радо і щиро, завжди і всюди думкою, серцем і ділами давати перше місце Богові, тобто любити Бога і Його найсвятішу волю у своїй Батьківщині. Без Бога ми були б нічим, а без батьків і Батьківщини ми не були б тим, ким є. Ми не мали б духовної і моральної вартости і краси, які ми набули і маємо. |
Ц
[ред.]Церковні свята — не лише згадка і спомин давно минулих дій із життя Христа і святих, а й нове дійсне перехрестя євангельських подій із такими ж реальними щодо сущности наслідками в душі, як і колись. Уже сама пам’ять того, що сталося, величезно вагома: 12 апостолів — слабосилих пересічних людей, переважно рибалок, починають змінювати лице земної кулі і надавати новий напрям усій історії людства. По містах і селах зачинають вони будувати храми, приносити з вірними Христову жертву, вчать думати новим способом, не поганськими категоріями, а згідними з наукою Христа... |
Ч
[ред.]Чим більше вчений знає здобутки других, тим більше є залежний, а чим менше знає, тим свобідніший, але, на жаль, для блудів[5]. |
Щ
[ред.]Щоб усе те передати всім людям по всій землі, Христос вибрав дванадцятьох апостолів, які мали перед світом про те свідчити, тобто проповідувати Христові слова, говорити про Його життя і Його спасенне діло для нас. |
Що про вас скаже історія? З яким багажем, добрим чи поганим, ти станеш перед Богом[2]? |
Я
[ред.]Я вдячний, що Ви виявили свою зрілу християнську віру, коли молилися і молитеся «за Блаженнішого Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси» у своїх Божих храмах, коли молилися так за нього на гробі св. апостола Петра 1975 р. у час Святого Року. |
Як ніколи раніше, розкрилася мені таємниця слів Христа: «І будете моїми свідками...» (Ді. 1, 8). Свідчити Христові — сповідувати Його перед людьми (див. Лк. 12, 8), не відрікатися Його, нести хрест свій, страждати за Христа і з Христом, бути готовим на муки і навіть життя своє віддати за друзів своїх, не лякаючись тих, що «убивають тіло» (Лк. 12, 4)[1]. |
Як той, що став добровільним в’язнем Христа, служив я українській богословській, колись такій світлій науці, намагаючись відродити її з руїни, оновити її, був свідомий того, що наука — це один із наріжних каменів-стовпів відродження та сили народу, а богословська наука — це євангельський заповіт Христа: «Ідіть і навчайте всі народи...» (див. Мт. 28,19)[1] |
Із Послання Патріярха Йосипа (Сліпого) до духовенства і вірних з нагоди 20-ліття звільнення з заслання, 1983
[ред.]Великим і багатим милосердям Божим, майже чудом, за молитвами Вашими і старанням Святішого Отця Івана XXIII та інших добрих людей послав мені Бог звільнення, коли тюремні терпіння доходили до вершка. І я опинився на волі. Для всіх це була велика несподіванка, з великим зворушенням прийняв цю майже неймовірну вістку сам Святійший Отець і стрінув мене зі словами «Наслідування Христа»: «Щаслива та година, коли Ісус кличе від сліз до душевної радости»[6]. — Із Послання Патріярха Йосипа (Сліпого) до духовенства і вірних з нагоди 20-ліття звільнення з заслання, (1963—1983), Рим, 9 лютого 1983 р. |
Нехай буде ім'я Боже благословенне за все. Нехай не пом'яне лиходіям того, що лукавого вони зробили. Прощаю від серця всім, що мучили і в'язнили мене, що замикали уста мої і забороняли благословити дітей Божих. Нехай Бог простить їм за невіжество і невірство їхнє[7]. |
Хай остануть ці слова для нащадків. |
Із Заповіту Блаженнішого Патріярха Йосифа (Сліпого)
[ред.]Нічне ув'язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в'язень-каторжник, «німий свідок Церкви», що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві... І в'язень-каторжник бачив, що і його шлях «на краю землі» кінчався приреченням на смерть! |
Упродовж цілого свого життя був я, і таким відходжу з цього світу, в'язнем Христа! |
Цитати про Йосипа (Сліпого)
[ред.]Митрополит Андрей доручив візію університету о. д-ру Йосифу Сліпому, а той ішов до її здійснення переконано і цілеспрямовано, ціною титанічної праці й з незламної волі, – хоч нерідко наражався на нерозуміння, а то й іронію в середовищі семінаристів, клиру й громадського загалу. |
|||||
— Борис Ґудзяк |
Чи переслідувані на батьківщині, чи перебуваючи на східному засланні, український інтелігент, духовний провідник, політик, підприємець, господар – зрештою, проста українська душа – переживали добу невимовних випробувань, наслідки яких ще довго буде важко збагнути. |
|||||
— Борис Ґудзяк |
Примітки
[ред.]- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац аш ащ аю ая ба бб бв бг бд бе бж би бк бл бм Великого бажайте. 365 думок визначних постатей УКГЦ. — Львів: Свічадо, 2019. — С. 75-94. — ISBN 978-966-938-282-5
- ↑ а б як процитовано о.Іваном Дацьком в інтерв'ю газеті «День»
- ↑ 125 думок, 2017, с. 83
- ↑ а б 125 думок, 2017, с. 19
- ↑ а б в Йосип Сліпий «Віра і наука»
- ↑ 125 думок, 2017, с. 53
- ↑ 125 думок, 2017, с. 95
- ↑ 125 думок, 2017, с. 86
- ↑ 125 думок, 2017, с. 124
- ↑ 125 думок, 2017, с. 42
- ↑ а б Промови лауреатів премії Фундації Антоновичів о. Борис Ґудзяк
Джерела
[ред.]- Великого бажайте. 365 думок визначних постатей УКГЦ. — Львів: Свічадо, 2019. — 160 с. — ISBN 978-966-938-282-5
- 125 думок патріярха Йосифа Сліпого Упоряд. Ференц Тереза. — Львів: Свічадо, 2017. — 144 с. — ISBN 978-966-938-103-3