У Вікіцитатах є статті про інших людей з прізвищем Стаховський.
Митрополит Антоній (Андрій Георгієвич Стаховський; 1671 (1672), Ріпки Ріпчинська сотня Гетьманської України — 27 березня 1740, Тобольськ) — український релігійний діяч, латиномовний поет, автор панегіріка на честь Гетьмана України Івана Мазепи.
Дзеркало є єство доброго для всіх, що приходять і дивляться на зовнішнє, — нічого не затуляється і не заховується, але все постає явно й правдиво[1].
Хто вище понад розум у мові виносить,
Нерозум той на себе провинно наносить[1].
На вічну пам’ять хтивість людська виставляє
Колóси собі всякі чи мармури має.
Та чи під сонцем може щось вічного бути,
Що без руїн безпечно стоїть жальних, збутніх[1]?
Безпечно той у йменні своєму вікує,
Кого учена Кліо[2] на лоні пестує,
Від забуття боронить письма значні справи.
Письмом хто укріпився, себе в тому збавить[1].
Тривкіш над діяманти письмо мудрих стане,
Про жодні перестрашки не дбає принаймні
Що може буть у світі хвалебніше в часі
Як буть значним у ритмах розумних в Парнасі[3]?
Любов велика, бачу, переважить болість,
Любов, що надчудова, змножує і горість.
Любов же пресолодка, безскорботна, знаєм,
Бува гірка, скорботи як в собі вміщає[3].
Створив Бог своїм словом небо, землю, ріки,
Та дешево продасться Бог од чоловіка[4].
Створив Бог небо й землю у своїм началі,
Іудою, погляньте, ціниться як мало[3].
Душу ласість, що плотська, людину звабляє
І, як вудка рибу, умить підсікає.[3]
В дочаснім доки нам відтак мудрувати,
Доки будемо земне всім серцем шукати?
Полюбивши все земне, у вічне вкладаєм,
А що звабна ота путь, таки забуваєм.
В нетривалих ми речах буваєм горливі,
А в небесних вельми всі стаєм недбайливі[3].
Горе тим, хто відвернув свій зір з кривоти,
Похітливої котрі хочуть доброти[5].
Наче сонце, добре хто живе, просвітиться,
А злотворний йде у тьму, тим-то веселиться[5].
Не лиш володарюй ти своїм повелінням,
А всіх перевищуй предобрим правлінням[5].
Добродійністю, княже, як будеш в прикрасі,
В добродійності люд твій утвердиться в часі.
Праведно тож будь-кого належить судити,
Аніж криве в тім ділі дзеркалом з'явити[5].
Не дивись в лице красне та юне людини,
Доглянь мудрість душевну в теперішній днині[5].
Є володарю сором, як правди не мати,
За срібляники злото провинних пускати[5].
Володáрство як хочеш ти довго тримати,
Милостиво з людьми ти зволяй учиняти[5].
Не ліпись до поганих, лихих, непокірних,
Будь улюбленим, вчися, незлобним і мирним[5].
Влада в царській любові, хай в милості буде,
Тим розширеним власне держава здобуде[6].
Є суд праведний княжий — його всі бояться.
А в неправді засудять — в день лютий зганьбляться[6].
Добросланий суддя є, що стримує руку
Від дарів, що неправні, і мзди — знай науку!
З чистим серцем є ліпше лежать у болоті.
Ніж у совісті кривдній — в постелі чи в злоті[6].
Над собою володар мечі бачить голі.
Також стріли і списи собі для проколів.
Не по волі його сон, життя, також їжа,
Жебрака він бідніший, правдиве підніжжя[6].
Серце втримує вбогий у мужності, знаю,
На землі сидить, чашу на доблесть тримає.
Має спокій, живучи без жодного страху,
Сон солодкий приймає, не маючи даху[6].
А начальний більш жовчі, ніж меду, спиває,
Від скорбот, що численні, завжди він зітхає.
Хочу вам сповістити: «Щó, влада окрасна?»
Не інакше скажу, що неволя це ласна[6].
Мудрого чи ж можливо знайти чоловіка,
Догодив би хто людям сучасного віка?
Хоч керує всіма він, жахається всіх він,
На високім престолі в біді нещасливий[6].
Коли хто розміркує честь влади старанно,
Терня вельми багато й пахот знайде знаних.
Богом дане начальство: коли хто тримає,
Хай любов, рівно милість і суд учиняє[6].
Не шукай влади, швидко і мило проходить,
Хто знайшов, тому згубу конечну народить[7].
Тимчасове багатство над всіми керує, Відтак кожному мало у часі слугує.
А кому добродійство начальний дає,
Самовільно невільним, віддавшись, стає[7].
Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
