Із записок учительки

Матеріал з Вікіцитат

«Із записок учительки» — автобіографічний нарис Уляни Кравченко про роки її учителювання в галицькій школі за Австрії у 80-тих р. XIX ст.

Цитати про твір[ред.]

  •  

Ці нариси залишаються тільки історичними документами для ілюстрації шкільництва в Галичині за Австрії у 80-тих р. XIX ст. як також для життєпису Авторки. Все, що тут написане, вірне. Простенький стиль, щирість і безпосередність, відсутність зайвих окрас… робить їх цінним вкладом у нашу мемуарну літературу. — З передмови[1]

Цитати[ред.]

  •  

Бажала доказати, що лагідністю і працею більше може осягнути учителька ніж учитель-ремісник буком і погрозами.[2]

  •  

Я все привикла платити ворогам чемністю за їхню злобу. Та це мабуть їх ще більше лютило; їм треба людини, яка б мірила їхньою мірою, боролася їхньою зброєю…[3]

  •  

Душа моя вічно бажала чогось, чому могла б віддатися ціла… Тих, що їх я любила та в їх очах бачила любов і довіря, не стало. Тут, перед собою бачу грубий матеріял, який треба щойно обробити, обтесати з перших ломів… розбудити, огріти теплом власної душі, як той Пиґмаліон, щоб можна бути в контакті з їхніми душами, порозумітися — провадити їх вище[4]

  •  

Питання хвилюють душу: Що я? Атом, що летить невтомно до якогось величавого сонця, та в одно стручують його в темноту й холод?.. Мільтонівський ангел, що торкається краями крил противних світів..? Вічний протест проти самоволі, терпіння всіх віків і всіх людий — зачароване в однім серці? Питання і протест, боротьба добра зі злом? Чому в душі моїй замкнено стільки краси і призначено ступати по смітниках? Чому блиском — жаром душі не дозволено мене огріти, окрасити життя тих мас нуждарів, вести все до ладу — гармонії на вершини?…[5]

  •  

Як одиницю цінить влада, так цінить і загал, ціле громадянство.[6]

  •  

Нема відваги ділати для добра загалу, для свого народу; є тільки рабський послух для чужих справ та для чужих ідей[7]

  •  

Краще ялову рілю самому орати, як із буйної хопту полоти…[8]

  •  

Безнадійний супокій, що нищив душу й тіло, щезав, я службовим заняттям виповняла час.[9]

  •  

Хотіла виховувати дальше такі Катрусі, жити для них, а через той труд — жити для другої Неньки для святої, невмирущої України, жити тільки для Неї…[9]

  •  

Я — як одиниця перестала терпіти, серце боліло терпінням усіх кривджених.[10]

  •  

Всюди стрічаю терпіння. Одиниці борються за світло правди, дика людскість убиває своїх апостолів. Траґедія думки закованої, яка набирає розгону — в боротьбі… І жаль мені тієї людскости: вона сама винувата, що нещаслива, а до щастя — світла люди сотворені. Чим ратувати і тих гноблених і тих гнобителів? — — Світла! Світла! Любови — діяльної…[11]

  •  

В житті людини, в історії людства мабуть нема такого положення, щоб не явився хоч один промінь сонця.[12]

  •  

Людскість не привикла ще рішати бої зусиллями духа, без крови.[12]

  •  

Душа лине вперед — та, щоби вперед летіти, треба познайомитися з минулим, зрозуміти все — аж до сьогоднішніх переживань…[12]

  •  

Вмирати тяжко, але умерлою бути — добре.[12]

  •  

Чи мої сльози, як і втіхи тих других людий, чи горе і радість життя не виринає з темного хаосу так, без ціли, без потреби, без наслідків? Хто скаже мені, чи з волі наймудріщого Єства і в користь людскости терпіння одиниць свідоміщих, чи тільки з хаосу йдуть і в хаосі пропадають? Немає відповіди.[13]

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

Уляна Кравченко. Спогади учительки. — Коломия: Загальна Книгозбірня, 1936. — 316 с.