В моїх очах чоловік щось дійсно божеське, хоч — як ви раз казали — він має своє коріння в землі. Він може розвинутися в прегарний цвіт, але до того треба волі, треба борби і відречення.
Краса жінки не повинна бути лише на те, викликувати любов…
Ніхто не відчував так глибоко зависимого нужденного положення жінки, як я.
Передовсім бути собі ціллю, для власного духу працювати як бджола; збагачувати його, збільшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зріючим у тисячних красках.
Свобідний чоловік із розумом — то мій ідеал.
Я буду дуже, дуже, дуже щаслива, бабусенько!
Я не дивлюся на подружжя як на одиноку цілі женщини, т. є. не дивлюся як на головну ціль свого життя.
Два чоловіки освідчуються їй у коханні, на прощання Орядин називає її русалкою», Марко – «квіткою лотосу». (Є ще варіант «Лореляй» від нелюбого.) Наталка це фіксує у щоденнику. Далі, коли впадає в розпач від дурної гордості обох чоловіків, вигукне: «Орядин назвав мене царівною… У тамтого я цвіт лотосу». І це буде неправда. Вона й тільки вона сама себе зватиме протягом усього твору царівною, ніхто з чоловіків її так прямо не називав, тільки з її слів[1]. — Про роман «Царівна»//З есею «Ольга Кобилянська»
«Мати таку свободу, щоб бути собі ціллю!» — скрикує царівна Наталія. Біда, що у «виховних експериментах» Кобилянської смертельного удару об землю таки не уникнути нікому. Перетворення наражається на невдачу: спроба впливати одне на одного в її світі ніколи не буде вдалою. Її світи — це колонії нарцисів, куди не течуть річки-дзеркала[2]. — З есею «Ольга Кобилянська»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»
— Ганна Улюра
У різних версіях і послідовно звучатиме «Але я твоя царівна, не правда ж? Твоя, Орядин!... Я — його царівна! Чому забув, що я — його царівна?.. Ха-ха-ха! Царівна для себе… Я ж царівна!», але завжди як самовизначення. В цій градації важить, що вона сама так себе зве, і що від початку до фіналу роману її «царівна» позбавляється сусідства присвійного займенника. Вона вчиться присвоювати самостійно. Фінальні речення повісті: «— Умієш любити, — прошептала. — Як годиться мужеві царівни»[1]. — Про роман «Царівна»//З есею «Ольга Кобилянська»
Стаття у Вікіпедії