Лист засудженого вояка до своєї жінки — оповідання Ольги Кобилянської, яке було написане в 1915 році. Вперше було надруковано в московському журналі «Шлях» (№ 3 за 2017 рік)[1]. У творі описується доля українського вояка, якого австро-угорський військовий трибунал засудив до смертної кари. Через не знання німецької мови, солдат не зміг виправдати себе. Перед стратою йому дали дві години щоб написати листа до своєї родини.
Я здоров і бажаю і тобі, з ласки бога, такого самого здоров’я.
Що далі буду оповідати, се важке, Маріє, і я знаю, що я тобі моїми словами справлю жаль, але я мушу тобі щиру правду сказати. Се хоче і господь. І бог, і я сам-один свідок того, що я маю в своїй душі, що тобі пишу, і який я по правді є.
Не дуже давно тому снилося мені, що я був вмерлий... Мене нічого не боліло. Мені і не текла кров з якої би там рани.[2]
Смерть не є лиха, жінко, не нарікай на неї. Чи вона накидується кому? Чи приходить сама з себе? Все є якесь інше нещастя, що приводить її з собою.[3]
Я спав як вбитий. Ніхто мене з тих не збудив, що відтягалися... Я оставсь, як мені здається, сам-один в краю ворога.[4]
Відтак найшли мене наші в тих окопах, з котрих мусили відтягнутися. Я хитався з голоду на ногах.
Я хтів боронитися, але не розумів їх мову добре, так само як вони і мою не розуміли. Воєнний суд є невмолимий, скорий, як вогневий кріс. Не питає багато, лише б’є.
За зраду — розстріляний. Я не маю більше нічого казати. Я вже готов.
Пам'ятай про нашу корову, котра вас в хаті годує...
Кобилянська Ольга. Земля: Повість. Оповідання / [Упоряд., авт. вступ. статті та приміток П. П. Пономарьов; Худож. В. Ю. Скакандій]. — Ужгород: Карпати, 1981. — 408 с., іл. (Шкільна бібліотека).
