Перейти до вмісту

Тобілевич Софія Віталіївна

Матеріал з Вікіцитат
Тобілевич Софія Віталіївна
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Тобілевич Софія Віталіївна (уроджена Дитківська), (народилась 3 (15) жовтня 1860 року, с. Новоселиця, Браїлівська волость, Вінницький повіт, Подільська губернія, Російська імперія, нині — Жмеринського р-ну, Вінницької обл. — померла 7 жовтня 1953 року, Київ) — українська акторка характерного плану, перекладач, фольклористка, мемуаристка, дружина І. Карпенка-Карого.

Цитати про дитинство[ред.]

  •  

Трудно сказати тепер, хто з них більше впливав на мене, на моїх менших двох сестер Юльку та Яринку і найменшого в сім’ї мого братика Янка. Для нас, малих, вони обидві, мама Анна та Явдоха, вихована в нашій родині, були однаково авторитетні. Вчили вони нас більше своїм прикладом, аніж умовляннями.[1]

  •  

Ретельність моя до навчання та моє гаряче бажання знати більше й більше захопили і мою вчительку… Панна Броніслава була широко освіченою людиною. Завдяки їй я познайомилась уперше з творами російських класиків, поетів та прозаїків. Пушкін, Лермонтов, Некрасов, Толстой, Тургенєв, Островський стали моїми улюбленими письменниками поряд із Тарасом Шевченком, Адамом Міцкевичем та Владиславом Сіракомлі.[1]

  •  

Живучи весь час на селі, ми, діти, звикли до селян і з великим упередженням ставилися до представників панського кола, як ставляться до них здебільшого селяни. Та й бачили ми їх не часто, тільки в церкві або в костьолі, і то в дні великих свят. Дивились ми тоді на них з цікавістю, але як на людей іншого, не нашого світу, дарма, що мати моя і батько належали до інтелігентного кола людей.(спогади Софії Тобілевич із книги "Мої стежки і зустрічі")[2]

  •  

У стосунках з чужими людьми я завжди помічала в обох дорогих моїх виховательок особливу обережність. Здавалося, для них було страшно хоч чим-небудь образити гідність кожного бідолахи. Чим бідніша була людина, з якою їм доводилось мати якусь справу, тим обережніше вони ставились до неї, приділяючи їй якнайбільше уваги. (спогади Софії Тобілевич із книги "Мої стежки і зустрічі")[2]

  •  

- Велику, чудодійну силу має пісня. Вона й засмутить, вона й заспокоїть, підбадьорить нещасливу людину. Тому, може, так багато прекрасних пісень склав і співав наш знедолений український народ. Співаючи ще з дитинства знайому пісню, я більше не шукала очима дороги до Дніпра. Я забула про те, що збиралась іти й шукати смерті в його хвилях. За першою журливою піснею полинула друга, третя, та все голосніше й голосніше. І я не помітила, як почала співати на повний голос, спершись на стовпчик паркана.[1]

У наймах[ред.]

  •  

І ось я вже більше не нянька, а вчителька малих дітей. Їх треба було готувати до першого класу гімназії. Перше я вчителювала у сусідів тих панів, де працювала Броніслава Сидорович, і частенько бачилася зі своєю колишньою вчителькою. Але через рік я опинилась на Уманщині, в маєтку поміщика Михальського, чудесному, як пам'ятаю, місці. Величезний сад за старовинним одноповерховим будинком був відгороджений від двору, з його господарськими будівлями, частково парканом, а частково зеленою живою загородою з бузку та жовтої акації.(спогади Софії Тобілевич із книги "Мої стежки і зустрічі")[2]

  •  

"Піду у наймички, — постановила, нарешті, я. — Я звикла до фізичної праці і вмію справлятися з усяким хатнім господарством". Я пішла на базар, куди йшли дівчата й жінки, шукаючи собі посади наймички у панів. На базарі було для них спеціальне місце, яке звалося "точок", може, тому, що на ньому люди товклися, одні, пропонуючи свій труд, інші, шукаючи потрібних їм робочих рук. Своєрідна біржа праці.(спогади Софії Тобілевич із книги "Мої стежки і зустрічі")[2]

  •  

Я, звичайно, дуже здивувалась і навіть занепокоїлась. Щось не гаразд було з тою хорошою посадою. Тяжка підозра раптом з'явилась у мене. Підозра та цілком виправдалась.Виявилось, що ота крамарка не задовольнялась лише своїми торговельними справами. Вона знайомила легковажних дівчат та жінок з багатіями-розпусниками і використовувала цю нового виду "комерцію" для своєї власної користі.(спогади Софії Тобілевич із книги "Мої стежки і зустрічі")[2]

Знайомство з родиною М. В. Лисенка та М. П. Старицького[ред.]

  •  

Мені відразу сподобались і його приємний голос і дуже серйозний, відвертий погляд. Чужа, незнайома людина, а чимсь невловимим у виразі обличчя з першого погляду викликала до себе симпатію і довір'я.(спогади Софії Тобілевич із книги "Мої стежки і зустрічі")[2]

  •  

Поки ми йшли з ним удвох, перше через малесенький лісок, з самих лише білих берізок, потім вузенькою стежкою, а дедалі вже досить широченькою алеєю, він докладно розповів мені: хто він, з ким живе і що робить. Не дійшовши ще до їхньої дачі, я вже знала, що звуть його Микола Віталійович Лисенко, що він одружений, що жінку його звуть Ольгою Антонівною, що вона чудесна, чула людина, така як і сестра його Софія Віталіївна, яка живе разом з чоловіком своїм, письменником Михайлом Петровичем Старицьким, та з трьома дочками — Марусею, Людмилою і наймолодшою Оксаною — на цій самій дачі. Я довідалася ще й про те, що Маруся Старицька може бути моєю товаришкою, бо їй вже пішов вісімнадцятий рік, і що сестри її дуже веселі й сердечні дівчата, з якими мені, напевно, буде весело й приємно.(спогади Софії Тобілевич із книги "Мої стежки і зустрічі")[2]

  •  

— Зося Дитківська, — додав голосно Микола Віталійович, який вже сидів поруч із Старицьким.
Отак сталось моє перше знайомство з усіма членами обох родин Лисенків і Старицьких.(спогади Софії Тобілевич із книги "Мої стежки і зустрічі")[2]

  •  

Любов до рідного краю та до музики навіки поєднала цих двох людей між собою. Тоді ж від письменниці Олени Пчілки (в житті Ольги Петрівни Косач), матері нашого, ще тоді в майбутньому, генія українського письменства Лесі Українки, я довідалась про те, як і де познайомився Микола Віталійович з Ольгою Антонівною Липською. О. П. Косач не могла не приїхати до Лисенків — Старицьких у той час, коли вони працювали над створенням першої української трупи, бо жодна визначна подія в їхньому домі не обходилась без її участі.(спогади Софії Тобілевич із книги "Мої стежки і зустрічі")[2]

Цитати про Івана Карпенка-Карого[ред.]

  •  

- Сірі, розумні очі вміли дуже уважно й привітно дивитись на того, з ким Іван Карпович розмовляв. Густе, русяве волосся було зачесане на боковий проділ. На скронях уже почала пробиватися сивина і такі ж сиві ниточки виблискували у його зачісці. Він виглядав трохи втомленим і зажуреним... “Йому, певно, все ще чуються погребні дзвони”, – думала я, поглядаючи на його самотню постать.[1]

  •  

Напередодні смерті Іван Карпович прокинувся веселим і заявив, що йому полегшало. Він вимагав збиратися в дорогу, наказав, щоб за день-два ми вирушили з Берліна в Україну. Як колись, Іван Карпович почав снувати плани, як ми надалі упорядкуємо життя та що робитимемо... Лікар, який оглядав хворого, звернув мою увагу на дві чорні цятки, що з’явилися на руці чоловіка, і сказав французькою: “C’est tres grave, bien grave” (“Це серйозно, дуже серйозно”). Тоді я не збагнула, що він хотів тим сказати, – опісля довідалась... Серед розмови й веселого настрою Іванові Карповичу раптом зробилось погано... Мова перервалася на півслові, горлом пішла кров, і він, промовивши одне слово: – “Смерть”, – упав навзнаки... За хвилину все скінчилось... Переді мною було бліде, холодне обличчя покійника. Слова надто безсилі, щоб виявити весь трагізм того моменту...[1]

Про повернення додому[ред.]

  •  

- Перше почуття було – тікати звідси якнайскоріше, щоб бути подалі від цієї руїни… Сиділи ми з молодшою сестрою в хащах здичавілого садка і від туги та жалю плакали, дивлячись на сумну картину: обдерта, напівзруйнована хата без вікон і дверей. Ями, бур’яни, купи гною та сміття – ось що залишилося на місці прекрасної оселі! Та куди було тікати! Взявши себе в руки, належало заспокоїтись і змиритися з тим, що є. Через тиждень-другий ми прибрали частину хати, що ціла зосталась, заквітчали її степовими квітами і рушниками, і мала вона вже інший вигляд.[1]

  •  

Я сиджу на ящику, а сплю на позиченому ліжкові...[3]

Цитати про роботу[ред.]

  •  

- Авторський гонорар за твори Івана Карповича я одержувала з Управління захисту авторських прав у достатній кількості, що цілком забезпечувало моє життя від нестатків і будь-якого клопоту за гроші. Та не могла я помиритись зі становищем забезпеченого “рантьє”. Не звикла я сидіти без роботи. Театр почав непереможно кликати мене до себе.[1]

  •  

Я й досі не можу забути першої моєї зустрічі з Миколою Віталійовичем, тієї щирості, з якою він пригрів мене у моєму розпачі.[4]

Джерела[ред.]

Примітки[ред.]