Для мене досвід Розстріляного відродження – це не тільки досвід обманутої та спокушеної української весни, українського розквіту, який намагалася підібрати під каблук радянська влада і врешті підібрала. Штука ще в тому, що ця епоха українських двадцятих демонструє колосальний потенціал естетичної й інтелектуальної зрілості української культури. Українська культура двадцятих – це культура вже зрілої нації. Не нації, яка ще тільки намацує свою ідентичність, а нації, яка дозволила собі сказати: так, ми українці, і ми такі. І ми далеко не гірші, а в чомусь і кращі, ніж інші культурні нації Європи[1].
Для мене голос Лесі особливий тим, що це потужний інтелектуальний жіночий голос, який ламає стереотипи про жінку. Інтелектуальний рівень Лесі Українки – це рівень, яким не соромно повеличатися перед світом не тільки в тій епосі, а і в сьогочасній. Другий момент – це високий український модернізм, який вона пропонує своєю драматургією і поетичною творчістю. Тобто це висока мистецька якість. Наступний момент – це повнота українського культурного і національного проєкту в сенсі презентації не тільки отої селянської стихії, яка для нас дуже важлива, але й голосу родової шляхти українського міста. І Леся – це голос, без якого неможливо уявити повноту української культури не лише її епохи, а й сьогочасної[1].
Для мене «Кобзар» – це інтелектуальний роман у віршах. Роман шалено цікавої емоційної людини, яка мала колосальний життєвий досвід і ділилася ним з нами[1].
Леся Українка – це аристократичний проєкт української модерної культури. Це жіночий погляд на проєкції культури. Не забуваємо, що українська культура – це культура, яка завжди була багатоголоса, яка не зводилася лише до грубого чоловічого голосу. В ній лунали й інші голоси .Але саме Леся Українка показує, що цей фемінізм і модернізм можуть бути заримовані й при цьому залишатися українськими[1].
Москвофільство, як писав пізніше Франко, це була хвороба, на яку хворіла не тільки Галичина тогочасна, а ціла Європа. Причина хвороби – гроші. Російська імперія розуміла, що свій політичний проєкт вона не може реалізувати, не розпросторюючи щупальця цього спрута на інші території. Так у Галичині був сформований – і ми тепер твердо знаємо це завдяки дослідженням істориків – на російські гроші окремий політичний рух, який мав назву «Москвофільство». Цей рух прикривався ідеєю, що колись давно була така собі Свята Русь, її батьківщина, звичайно, десь на далеких болотах. І от, галичани-червонороси, ви є уламком цієї великої імперії. І щоб бути щасливими і сильними, ви маєте забути про цих всіх австрійців і поляків й повернутися в лоно Святої Русі. Це була відверта інформаційна спецоперація, яка наробила нервів Австрійській імперії і Австро-Угорській імперії, бо замакітрювала голови багатьох молодих людей, які шукали нових можливостей. Згодом ми бачили, що цій партії протиставився інший політичний рух – народовці. Це така протоформа українського націоналізму, але дуже консервативного, оберненого головою в минуле. І ця версія також не дуже імпонувала молодим людям, таким як Франко[1].
Не було би епохи інтелектуалізації, європеїзації, модернізації Франка і Лесі Українки, то навряд чи були б можливими Тичина як співець української революції, Рильський, Зеров, Бургард, Филипович, Драй-Хмара як українські неокласики, інтелектуальна проза Підмогильного чи безліч інших яскравих діячів епохи[1].
Проблема Розстріляного відродження була не просто в тому, що от була така класна література і цього не стало. Так, це дуже сумно, але ключова проблема полягає в тому, що знищена українська еліта – каста мислячих людей. І від цієї травм ми оговтувались дуже багато десятиліть. Маємо зробити все від нас залежне, щоб сучасна ситуація не дала нам ще одного Розстріляного відродження[1].
Росія впродовж століть знищувала українську культуру в дуже різні й вигадливі способи. Починаючи від найпростішого і найжорстокішого – фізичного. Ми знаємо, що, на жаль, працював принцип негативного добору впродовж довгих десятиліть і навіть століть. Це був штучний добір. Добір панівної, імперської влади, який залишав добре пристосованих, але сірих і покірних. А винищував тих, хто спромагався вистромити голову понад загал. І в цьому сенсі ми маємо безліч прикладів фізичного винищення української еліти. Серед яких, напевно, найбільш масовим було те, що називають феноменом Розстріляного відродження, що Ярина Цимбал, прекрасна літературознавиця, називає – «нашими двадцятими». Тому що ми любимо це Відродження не за те, що воно було розстріляне, не за те, що вони стали жертвами, а за те, що вони були неймовірно крутими. Це справжній український ренесанс. Це було виявом тих попередніх епох, які його уможливили[1].
Тому що є те, що ми обираємо, а є те, що ми не обираємо, а чуємо як обов'язок – сам Франко про це писав. Його відданість українському національному проєкту – це усвідомлення, що всі його брати, сестри, родичі й інші не мають шансу на життєвий успіх, якщо вони не запропонують якийсь інший, ширший і вищий політичний проєкт. Чому Франко не обирає якогось іншого варіанту? Тому що для нього питання відповідності власному сумлінню і власному внутрішньому відчуттю завжди переважало над намаганням комусь сподобатися чи сягнути якогось формального успіху[1].
Франко дав високий інтелект. Він звільнив від стереотипів, що українська культура – це культура села, а то і хутора, яка може бути використана винятково для домашнього вжитку. Франко показав, що українська культура є сильною і цікавою, як і інші голоси європейських культур. І показав, що якщо просто замикатися в рамках літератури, мистецтва, культурницької концепції нації, то, вибачте, з цього буде пшик. Франко показав своєю діяльністю, що якщо українство не буде політичним проєктом, то його шанси на майбутнє нульові. І я думаю, що сьогодні оця теза про українство як не просто політичний, а геополітичний проєкт – дуже актуальна.[1]
Стаття у Вікіпедії
