Москвофільство

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Москвофільство — мовно-літературна і суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття у XIX та на початку XX століть. Обстоювала національно-культурну й політичну єдність з російським народом і Росією.

Цитати[ред.]

  •  

Какъ и почему это случилось съ «Зарею»? палъ ли Севастополь?[1] повелся ли какій-то мятежъ въ Варшавѣ? сошла ли вся Ставропигія съ ума? что предала любезнѣйшее дитя Руси, сердце нашего сердца въ измѣнническія руки?![2]здивування з приводу переходу львівської ставропігійської газети «Зоря Галицка» з «язичія» на народну українську мову

  Богдан Дідицький, український письменник-москвофіл (лист до Я. Головацького, 1854 рік)
  •  

Майже цѣла наша дотыхчасова литература основана на чужихъ подставахъ, […] народъ не принялъ ей яко своей дитины , […] не срозумѣлъ нашого книжного языка. […] Многіи запрещали намъ всего житья литературного, числили насъ до Поляковъ; мы же, хотящи выдертися зъ подъ вліянія польского языка, сталися невольниками старославяньской и россійской мовы, а тымъ способомъ нашъ языкъ, именно поезія утрачае на своей пѣвности и благозвучности![3]

  — стаття «Допись. Зъ подъ Львова», газета «Зоря Галицка», 3 квітня 1857
  •  

Якби справа руська була справою національности, якби раз довела, що є руською, не російською, тоді знали б що робити: відкрити обійми й серце і дати їй все, що самі маємо, чи колись можемо мати. Така Русь була б якорем і щитом віри, цивілізації і національности проти Росії, але сьогодні вона такою не є.[4]

  Станіслав Тарновський, польський консерватор, історик літератури)
  •  

О кôлько зъ часописій нашихъ слѣдно, то академики народовцѣ ведуть завзяту борбу въ Вѣдни, Краковѣ и Празѣ съ акад. старорускои партіи! Найгôрше то, що переважна часть не хоче ся звати Русинами, але «Украинцями»! […] Чому? Хиба щобы не було Руси? Поляки такожъ того хочуть! Мѣсто заховувати ся поважно мѣжъ чужими людьми, дурть ся якъ жаки, та осмѣшують ся, тай тымъ справу універзитету[5] псують! Кто схоче нашу справу поважно трактувати, скоро ми самû такъ поважно недумаємо! Русь була бѣдна тай и є — черезъ своû власнû дѣти! (1902)[6]

  — отець Михайло Садовський, парох с. Молодків
  •  

А мы власне есьмо руссофилами; то значитъ мы любимъ цѣлую Русь, такъ тыхъ, що мешкаютъ за кордономъ чи то в глибокой Россіи, чи на Украинѣ, чи въ Америцѣ, чи въ Пруссахъ. Соединяе насъ всѣхъ одынъ обрядъ и один языкъ, а стараниемѣ нашимъ есть, щобы мы зъеднали собѣ ихъ для нашой св. католической церкви и були съ ними одно стадо Христове. Но коли признаемся що есьмо руссофилами, се не значить, що мы симпатизируемъ съ россійскимъ правительствомъ, — мы маемъ на мысли лишь одинъ русскій народъ, и на него лишь ростягаеся наша любовь.[7]

  Олександр Бачинський, український богослов і церковний діяч)
  •  

Дволичність у тім, що ті люди відхрещуючи ся всїми си­лами від належности до одної, української національности і запе­речуючи навіть її істнованє, з другого боку самі власною фіґурою давали доказ, що не належать до тої другої — «русскої» націо­нальности, якої членами величали себе. При живо розвинених на­ціональних почутях у Чехів, Словаків, Нїмцїв, Поляків і т. и. вид таких національних парадоксів справдї не міг, будити симпатії до себе, тим більше, що з тим національним гибридизмом рука в руку йшла «ретроґрадність» і «безідейність».

  Іван Франко, «Щирість тону і щирість переконань» (Лїтературно-науковий вістник, 1905)
  •  

Отеє внутрішнє роздвоєння було також, можна сказати, трагедією нашого галицького москвофільства. Люди, що могли б були зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті і працьовиті, перенявшися нещасною манією — міняти свою рідну мову на чужу, раптом робилися мов духово в часті спаралізовані, тратили живе чуття до живих потреб рідного народу і вимог сучасности, забивалися в мертву і навіть науково безплодну старовину…

  Іван Франко, «Двоязичність і дволичність» (Лїтературно-науковий вістник, 1905, т. 30, кн. 1—3, с. 231—244)

Примітки[ред.]

  1. Саме тоді тривала оборона Севастополя у Кримській війні
  2. Національна ідентифікація…, 2016, с. 133
  3. Національна ідентифікація…, 2016, с. 134
  4. Національна ідентифікація…, 2016, с. 110
  5. Багато років українці домагалися від влади Австро-Угорщини створення українського університету
  6. Національна ідентифікація…, 2016, с. 269
  7. Національна ідентифікація…, 2016, с. 272

Джерела[ред.]

  • Національна ідентифікація українців Галичини у XIX — на початку XX століття (еволюція етноніма) / наук. ред. І. В. Орлевич; Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України; Інститут релігієзнавства — філія Львівського музею історії релігії. — Львів: Логос, 2016. — 320 с. — ISBN 966-7379-85-8