Степанкова Катерина Костянтинівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Катерина Степанкова
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Катери́на Костянти́нівна Степанко́ва (нар. 21 березня 1972, Київ) — українська акторка та режисерка. Дочка українських акторів, народного артиста СРСР Костянтина Степанкова та народної артистки СРСР, Героя України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Ади Роговцевої.

Цитати[ред.]

  •  

Багато в чому підпорядковую своє життя маминому. Моя мама все життя працювала, була своєю працею потрібна людям, завжди віддавала і нічого не залишала собі. Я відчуваю необхідність «послужити» їй і як людині, і як особистості. Тим паче, що так і годиться чинити дорослим дітям. Тільки в нас це має специфічні творчі форми[1].

  •  

Багато років уже не веду щоденник. На жаль, бо ж я абсолютно щоденникова людина. Мабуть, тому, що останні роки було дуже боляче[1].

  •  

Довгі роки в Україні сфера культури функціонувала на ентузіазмі тих людей, які до неї належать. Не так давно почало розвиднюватися, і зараз просто стає страшно. Перше питання, з чого ми усі будемо жити. А по-друге, от завдяки чому ми зараз усі тримаємося по хатах? Завдяки хорошому кіно, хорошим книжкам, ми читаємо дітям вірші, ми співаємо дітям пісень. Тобто у цей час саме культурний продукт рятує нас[2]. — Про скорочення бюджету Міністерства культури в умовах кризи, викликаної коронавірусом

  •  

Дуже рідко мені хочеться бути на місці актриси у фільмах, які я нині час від часу дивлюся. Винятки є, але мало[1].

  •  

Думаю, що Черчилля уже достатньо цитували щодо скорочення видатків на культуру. Не буде заради чого виходити і з війни, і з тої біди, яка зараз нас спіткала. Не можна губити душу. Культура – це дуже різноманітні напрямки діяльності людини і держави. Частково вони розважальні, але, крім цього, є інші важливі місії, які реалізовує саме культура. Не кажучи вже про те, що у сфері культури задіяно багато людей, серед яких митці складають лише певну частину. Крім них у сфері культури працюють і фахівці технічної галузі, економічної і транспортної галузі, які забезпечують роботу культурних закладів[2].

  •  

Життя актора не ділиться на театр і дім. Тільки повага до близьких може тебе врівноважувати. Коли мій старший син приходить додому після чотирнадцяти годин, які він відпрацював як інженер камери чи асистент оператора, йому не дуже цікаві наші акторські чи режисерські пошуки. Він потребує присутності рідних людей і родинних розмов[1].

  •  

Іноді ми з Адою дуже безжалісні одна до одної. Особливо зараз, коли вона писала книгу спогадів, а я їх перенабирала і редагувала. Я їй постійно казала: не пиши, як ти ставилася до цього тоді, ні, скажи, як ти сприймаєш це нині — після тієї біди, що спалила серце[1].

  •  

Коли дивлюся фільми, в яких грає мама, захоплююся дуже красивою жінкою і дуже професійною актрисою[1].

  •  

Коли мова зайшла про мамину бенефісну виставу до її 60-річчя, Роман Григорович Віктюк запропонував: «Катька завершує інститут, добре, щоб ви грали вдвох і щоб ви були суперницями». Це було доречно для антрепризної вистави, додатковий рекламний хід. Зробили тоді «Бульвар Сансет» і десять років їздили з ним світом[1].

  •  

Коли я була в першому-третьому класах, я була донькою Степанкова — видатного українського актора. Донькою Роговцевої мене почали називати пізніше[1].

  •  

Мама — світ, батько — світ, брат — теж світ. Це була не хата, а космос. І нам було б там тяжко рухатися, якби ми не навчилися поважати орбіти одне одного. Мені ж серед них легше було розсипатися — «зірковим пилом». Я відстоювала своє право на фах: «Дозвольте мені закінчити інститут, ви ж тут усі з вищою освітою!»[1].

  •  

Мене виховали так: якщо тебе не хочуть, напрошуватися не можна. І коли в Києві мене ніхто не покликав у театр, я пішла за Віктюком у Москву[1].

  •  

Навіть не знаю, коли я була дорослішою,— нині чи в підлітковому віці. В родині ніколи з нами не спілкувалися як із дітьми. Діти акторів, яких залучають до роботи, змалку знають, що таке дисципліна: ти маєш виходити в точний момент, робити те, що вимагає режисер[1].

  •  

Наш спільний з мамою сьогоднішній світ почався під час роботи в «Сансеті». Ми стали товаришами. Навіть коли їздили з різними виставами, в нас завжди одна до одної були одні й ті ж запитання: як годують, скільки їхали, чим переїжджали, чи усміхаються місцеві продюсери... Якщо усміхаються, — значить, продано всі квитки. Тепер ми вміємо читати і питання, і відповіді з очей. Ми навчилися вчасно поставити під руку чашку з чаєм чи подати шмат хліба, не припиняючи напруженої роботи[1].

  •  

Не почуваюся реалізованою людиною. Я можу дуже багато і важко працювати, виснажувати себе. Не боюся цього, навіть люблю. Але в нашому фаху потрібно, щоб тебе вибрали. Мене не вибрали. Але для того, щоби бути обраною, я нічого й не робила. Окрім як чесно працювала[1].

  •  

Нині дуже сумно дивитися старі фільми. Найгірше тодішнє кіно іноді краще за те, що роблять нині[1].

  •  

Письменником мені було б стати важко.Я пишу документально, але я людина епічна. Оповідання не люблю навіть читати. Мені треба, щоб твір був таким, як «Сага про Форсайтів». Ось зараз я з усіма познайомлюся, а потім почнуться якісь трансформації. Але це такий непідйомний труд. Я розумію, за що Голсуорсі отримав Нобелівську. Це складніше за режисуру. Це як створити світ і керувати ним[1]!

  •  

У нас із братом було два абсолютно різні дитинства. Костя народився, коли мамі було 24 роки, а батькові — 33. Батько казав, що все, що він до того часу зіграв у кіно, можна було звести до 7 хвилин присутності на екрані. Мама теж тільки починала. Тому Костя народився не в сім’ї відомих акторів, як випало мені[1].

  •  

У нашій сім'ї ми мали доступ до якоїсь особливої свободи, якої не мали в той час навіть багато дорослих. Після школи ми із братом заходили в театр до мами і чекали, коли завершаться її репетиції. Це був особливий світ, в якому не діяли закони совдепу. Те ж саме було на кіностудії, де працював батько. На зйомках були коні, зброя, там вивчали діалекти, пісні, поринали в інші епохи. Але до цього більше був залучений брат[1].

  •  

У фільмі «Френсіс» акторка Джессіка Ланж вустами своєї героїні каже: «Навколо мене завжди були люди, і я не могла ні повернутися, ні простягнути руку, щоб не зачепити когось». Це про мене[1].

  •  

Шлюб — це, передовсім, повага і товариські стосунки. Чоловік — це саме той, із ким не страшно і не нудно йти в бій чи розвідку[1].

  •  

Я вчилася режисури кіно, а займаюся театром. У мене вже два роки лежить кіносценарій за одним з оповідань Марії Матіос. Сподіваюсь, що не пролежить ще два. Та чи наважусь? Не люблю процесу кіно — виснажливо, безрадісно. В театрі кожна репетиція для мене свято. А в кіно кожен знімальний день як криза під час грипу[1].

  •  

Я категорично не феміністка. Боже збав! Не мислю світу без чоловіків. І ніколи б у житті не займалася режисерською роботою, якби як акторка знайшла свого режисера. Режисура — абсолютно чоловіча професія. Щеплення цього фаху для жінки шкідливе[1].

  •  

Я не розумію, чому Бог забирає дорогих нам людей. Не розумію, бо я дуже дисциплінована людина. Знаю, що треба робити так і так, щоб було ось так. Щодня я знаходжу нові провини перед братом, які ніяк вже не розв’яжу. Не попрошу в нього пробачення, яке б він ніколи не прийняв. Він би розсміявся, бо був різкою та іронічною людиною. Але більше не засміється[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg