Місто карликів

«Місто карликів» — перша з чотирьох книг містичного роману Лесі Романчук.

Цитати

Якась напівіронія-напівзверхність майнула вустами людини, що сиділа поруч. Мабуть, це його звичний спосіб усміхатися, таке трапляється з персонами, які займають високі посади, займають їх так довго, що це накладає відбиток на особистість і змінює не тільки манери, а й спосіб спілкування — наказовість тону не зникає навіть у розмові з людьми, на яких право наказувати не поширюється. Він намагається бути люб'язним, цей чоловік, але виходить лише те, на що здатний — поблажливість замість доброзичливості, псевдолюб'язність замість щирої уваги, немічні потуги здаватися простим, веселим і таким, як усі, у товаристві рівних собі чи й вищих. Втім, ця людина, здається, не вважає нікого рівним. І змушує власну персону опускатися до простих смертних зусиллям волі, яке видно неозброєним оком.

Власне ім'я — найсолодша музика для людського вуха, тому ніщо не дратує так, як перекручування бодай єдиної літери.

Але набуваючи, ми неодмінно втрачаємо. Мусимо поступитися чимось менш важливим.

Софії здалося, що вона потрапила на якісь радянських часів збори, саме там чомусь любили підносити як найцінніше те, чого насправді не цінували зовсім — людину праці.

Який же хлопчисько обмине можливість зазирнути в око чортові!

Як важко стало… Важче навіть, як під час війни. Навіть тоді, в той страшний час загальної біди не висіло в повітрі такої всезагальної ненависті, такого густого, відчутного на дотик страху. Тоді люди більше любили одне одного, і любов перебивала, пересилювала страх. Тепер страху стало більше — перед завтрашнім днем, перед неминучістю змін, перед… Один одного вони бояться, люди, от що по-справжньому страшно. I страху, саме страху потрібно боятися найбільше. А вони не розуміють.

Коли щось дають — чогось і вимагають. І ніколи не знаєш, чого буде більше — того, що отримаєш, чи того, що мусиш віддати.

Три господині на одній кухні — це пісня про павуків у банці.

В акуратності прибирання холостяцького помешкання чітко вирізнялися дві особливості — прагнення довести, що без жінки він чудово дає собі раду, і абсолютна очевидність того, що цієї ради він дати собі абсолютно неспроможний.

Якщо сучасність полягає в тому, аби плигати до ліжка на другій хвилині знайомства або «займатися любов'ю», не спитавши імені — то хай їй грець, такій сучасності.

Професія лікаря, мабуть, вчить спілкуватися з людьми інакше. Втім — ні. Якщо добра немає в душі — професія не допоможе.

«Будинок і все, що у ньому». От він, ключ, яким відмикається серце нашої сучасниці. Будь-якої. А потім вона вже майже не слухає, які умови ставить володіння цим майном.

Чи є на світі щось красивіше, ніж нова грошова купюра? Чим іще можна милуватися так само довго, як оцими неймовірної краси папірцями, наділеними магічною силою перетворення на все, чого душа забажає…

А що потрібно жінці для щастя? Гроші. Бо за них можна купити молодість — за нинішніх часів можна! Фігуру — можна! Навіть здоров'я з певними «але» можна! Були б гроші… Тоді буде все!

Звісно, добрих людей багато, але ніколи не вгадаєш, хто з них, добрих людей, копає тобі яму.

Ні, люди, безумовно, щасливіші. І їхній Бог, безумовно, милосердніший. Він не дає їм права знати точного часу. І тому завжди залишається надія.

Має паспорт і всі інші документи, які засвідчують все, що завгодно, окрім правдивої інформації про її особу.

Планувати власний похорон — це не дуже весело, але дуже важливо. Гідно виконати всі обов'язки і гідно піти — надзавдання.

Подвір'я будинку, де стається таїнство смерті зазвичай стає особливим. Наче тут оселяється щось тихе й таємниче, навіть якщо все зовні не змінюється.

— Про справу говори не з тим, з ким можна, а з ким треба! — відповів словами «Декалогу» Роман.

Хлопці живими не здались — «Слава Україні» та постріл у скроню — легший шлях до Бога, ніж катівня НКВС.

Є рід, сину, а є ще й народ. Шкодуватимемо власних синів — народ загине.

Слово «доказ» — із тієї ж сфери, що слово «закон», а закон — це «адвокат», а в червоній юриспруденції знали тільки слова — прокурор, слідчий, трійка, вирок, стаття…

Доказів не просто бракувало, зазвичай їх просто не було. А план виконувати треба. І тому патологічне совіцьке правосуддя базувалося на «королеві доказів» — власному зізнанні у злочині. Добитися зізнання — мета. Добитися… Добити… Бити, поки не доб'єшся.

Що то за ліки, українська пісня — навіть тут, у неволі, за мурами кам'яними, рятує, лікує, наближає до рідного дому, нагадує — співаємо, значить, живі.

Травматологам завжди роботи вистачає. Світ такий травматичний…

Джерела

Леся Романчук. Місто карликів. — Тернопіль: Богдан, 2009. — 288 с. — ISBN 978-966-10-0850-1