Моя боротьба

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до: навігація, пошук
Обкладинка «Майн кампф»

«Моя́ боротьба́» (нім. Mein Kampf) — книга Адольфа Гітлера, яка стала ідеологічною основою німецького націонал-соціалізму. Вперше опублікована 1925 року.

Цитати про книгу[ред.]

  •  

У самому кінці 1980-х книга абсолютно вільно продавалася на книжковому розвалі коло Музея Леніна на Червоній площі. Я прямо там перегорнув якісь глави, але навіть купувати книгу не став. Я був вражений банальністю тексту — на рівні газет «Дуель» і «Пульс Тушина». Думок там ніяких особливих немає. Енергія є, а з думками зовсім негусто. Мабуть, такого роду тексти і діють на слабкі мізки найсильніше. Але вони неодмінно мають бути опубліковані — як історичний матеріал, для фахівців. Я говорю не про «особливий доступ» в радянському сенсі, а природний освітній ценз. У бібліотеці може лежати примірник цієї книги, а на лотку на вулиці і в книжковому магазині — не повинен.

 

В самом конце 1980-х книга совершенно свободно продавалась на книжном развале у Музея Ленина на Красной площади. Я прямо там пролистал какие-то главы, но даже покупать книгу не стал. Я был поражен банальностью текста — на уровне газет «Дуэль» и «Пульс Тушина». Мыслей там никаких особенных нет. Энергия есть, а с мыслями совсем негусто. Видимо, такого рода тексты и действуют на слабые мозги сильнее всего. Но они непременно должны быть опубликованы — как исторический материал, для специалистов. Я говорю не про «особый доступ» в советском смысле, а естественный образовательный ценз. В библиотеке может лежать экземпляр этой книги, а на лотке на улице и в книжном магазине — не должен[1].

  Віктор Шендерович
  •  

Я читав книгу виключно для того, щоб зрозуміти, чому вона так вплинула на людей. Треба сказати, абсолютно не зрозумів. Думаю, це історія пропаганди на тлі загальної неврастенії. Книга убога, дуже слабо написана, дуже нерозумна, проста та плоска. Я нічого з неї не почерпнув, ніяких нових думок — не можу ні згадати, ні процитувати. Це агітка, і вона не дає уявлення про те, якою людиною був Гітлер, не розкриває історію найбільшого злочинця, як не дає уявлення про Сталіна передовиця газети «Правда»

 

Я читал книгу исключительно для того, чтобы понять, почему она так повлияла на людей. Надо сказать, совершенно не понял. Думаю, это история пропаганды на фоне общей неврастении. Книга убогая, очень слабо написанная, очень неумная, простая и плоская. Я ничего из нее не почерпнул, никаких новых мыслей — не могу ни вспомнить, ни процитировать. Это агитка, и она не дает представления о том, каким человеком был Гитлер, не раскрывает историю величайшего преступника, как не дает представления о Сталине передовица газеты «Правда»[1].

  Борис Купріянов
  •  

Я б назвав цю книгу посібником з партійного будівництва, написаним погано, але фахівцем своєї справи. Там дуже мало авторського, книга цікава хіба що тим, що демонструє деяку істотну неінтелектуальність автора. Гітлер адже ніякими особливими якостями не відрізнявся, тоді вся Німеччина була «Гітлером», як Радянський Союз був «Сталіном». Ці хлопчики були скоріше тамбурмажорами, які диригували усіма цими сплесками злоби і маразму, — і в «Майн кампф» це дуже добре помітно.

 

Я бы назвал эту книжку пособием по партийному строительству, написанным плохо, но специалистом своего дела. Там очень мало авторского, книга интересна разве что тем, что демонстрирует некоторую существенную неинтеллектуальность автора. Гитлер ведь никакими особенными качествами не отличался, тогда вся Германия была «Гитлером», как Советский Союз был «Сталиным». Эти мальчики были скорее тамбурмажорами, которые дирижировали всеми этими всплесками злобы и маразма, — и в «Майн кампф» это очень хорошо заметно[1].

  Олександр Невзоров
  •  

У 1995 році, коли був ще не інтернет, а Fido, я скачав книгу і прочитав як історичний пам'ятник, без інтересу. Фрагментами перечитував вже зараз, і вже з набагато більшим інтересом. Все частіше стали говорити про збіги пропаганди гітлерівської з кліше нинішньої. Читаючи книгу вдруге, я побачив цю подібність. По-моєму, суть гітлерівського успіху — це реваншизм, саме він зробив німецький народ адептом «нацизм»у. І у нас весь цей «кримнаш» — теж психологічна компенсація за поразку в холодній війні. Але загалом я читав книгу навіть з якимось опором. Гітлер був уособленням зла, і не хотілося визнавати, що це теж людина. Дві руки, дві ноги, голова, друзі, слабкості, гідності. Відсторонено читати його текст навіть мені було складно.

 

В 1995 году, когда был еще не интернет, а Fido, я скачал книгу и прочитал как исторический памятник, без интереса. Фрагментами перечитывал уже сейчас, и уже с гораздо большим интересом. Все чаще стали говорить про совпадения пропаганды гитлеровской с клише нынешней. Читая книгу во второй раз, я увидел это сходство. По-моему, суть гитлеровского успеха — это реваншизм, именно он сделал немецкий народ адептом нацизма. И у нас весь этот «крымнаш» — тоже психологическая компенсация за поражение в холодной войне. Но в общем я читал книгу даже с каким-то сопротивлением. Гитлер был олицетворением зла, и не хотелось признавать, что это тоже человек. Две руки, две ноги, голова, друзья, слабости, достоинства. Отстраненно читать его текст даже мне было сложно[1].

  Марат Гельман
  •  

«Майн кампф» мені дали прочитати друзі в кінці 1990-х. Це була роздруківка, величезна стопка аркушів А4. Я займався політичною пропагандою, технологіями маніпуляції масовою свідомістю, читав багато теоретичних робіт, ось і до «Майн кампф» дійшли руки. У книзі є одна глава, присвячена політичній рекламі та пропаганді, — її я уважно прочитав. Ніяких одкровень там немає, автор «Майн кампф» не був ні сильним мислителем, ні талановитим літератором. Той, хто дав мені почитати цю книгу, потім жодного разу за багато років про неї не нагадав, і я теж віддав її читати знайомому, спеціалісту з піару. І теж не нагадую багато років.

 

«Майн кампф» мне дали почитать друзья в конце 1990-х. Это была распечатка, огромная стопка листов А4. Я занимался политической пропагандой, технологиями манипуляции массовым сознанием, читал много теоретических работ, вот и до «Майн кампф» дошли руки. В книге есть одна глава, посвященная политической рекламе и пропаганде, — ее я внимательно прочитал. Никаких откровений там нет, автор «Майн кампф» не был ни сильным мыслителем, ни талантливым литератором. Тот, кто дал мне почитать эту книгу, потом ни разу за много лет о ней не напомнил, и я тоже отдал ее читать знакомому, специалисту по пиару. И тоже не напоминаю много лет[1].

  Андрій Рубанов
  •  

Років п'ятнадцять тому я скачав книгу російською мовою. Не пам'ятаю де, але пам'ятаю, що за одну хвилину. Я переглянув її у зв'язку з вічним питанням: як могли інтелігентні люди начебто архітектора в третьому поколінні Альберта Шпеєра захопитися Гітлером? Та ж причина викликала мій недавній інтерес до книги. Але на цей раз приводом стала агресія в Україні, і цікавив мене не Гітлер, а його читачі. По-моєму, секрет популярності книги був у тому, що автор постійно лестив німцям, регулярно називаючи їх великим народом, незаслужено позбавленим свого місця під сонцем. Ця нехитра формула працює сьогодні так само успішно, як і тоді. Гітлер писав у героїко-романтичному стилі наївного літератури: трохи історії, багато позерства і жахлива кількість повторів. По суті, це стиль нацистської риторики: одне і те ж, але з підвищенням звуку. У століття радіо це працювало, але на папері виглядає монотонно, до кінця це прочитати можна. Мій покійний батько, вийшовши на пенсію, написав 900-сторінкові мемуари. Як я його не намагався переконати, він назвав їх «Майн кампф», що для єврея звучить вельми оригінально. Треба сказати, що батьківська книга куди цікавіша, ніж Гітлера.

 

Лет пятнадцать назад я скачал книгу на русском языке. Не помню где, но помню, что за одну минуту. Я просмотрел ее в связи с вечным вопросом: как могли интеллигентные люди вроде архитектора в третьем поколении Альберта Шпеера увлечься Гитлером? Та же причина вызвала мой недавний интерес к книге. Но на этот раз поводом стала агрессия на Украине, и интересовал меня не Гитлер, а его читатели. По-моему, секрет популярности книги был в том, что автор постоянно льстил немцам, регулярно называя их великим народом, незаслуженно лишенным своего места под солнцем. Эта нехитрая формула работает сегодня так же успешно, как и тогда. Гитлер писал в героико-романтическом стиле наивной литературы: чуть истории, много позерства и чудовищное количество повторов. В сущности, это стиль нацистской риторики: одно и то же, но с повышением звука. В век радио это работало, но на бумаге выглядит монотонно, до конца это прочесть нельзя. Мой покойный отец, выйдя на пенсию, написал 900-страничные мемуары. Как я его ни пытался переубедить, он назвал их «Майн кампф», что для еврея звучит весьма оригинально. Надо сказать, что отцовская книга куда интереснее, чем Гитлера[1].

  Олександр Геніс
  •  

Наприкінці 1970-х «Майн кампф» мені підкинули підпільні фашисти. Це був типовий самвидав: машинописна книга на тоненьких листочках, причому копія явно не перша. На відміну від нашого часу, тоді здавалося, що фашизм пішов у минуле безповоротно, і я ставився до цих хлопців вкрай несерйозно. Така підпільно-гламурна костюмована історія: вони шили собі есесівські форми і любили приходити в них на вечірки. Вони ж захоплювалися всякою фашистською містикою: організації типу «Туя», книги типу «Ранок магів» — про подорожі по Тибету, пошуки Шамбали і містичні корені нацизму. У «Майн кампф» були якісь антисемітські пасажі, про німецький націоналізм і мілітаризм, але в цілому це оповідання самозакоханої істеричної людини про своє нібито героїчне життя. Мені здається, репутація книги сильно перебільшена. Після цього я до неї не звертався: у мене не виникало бажання книгу перечитати саме тому, що, на відміну, наприклад, від Ніцше, вона ніякого враження не справила і викликала скоріше нудьгу.

 

В конце 1970-х «Майн кампф» мне подкинули подпольные фашисты. Это был типичный самиздат: машинописная книга на тоненьких листочках, причем копия явно не первая. В отличие от нашего времени, тогда казалось, что фашизм ушел в прошлое безвозвратно, и я относился к этим ребятам крайне несерьезно. Такая подпольно-гламурная костюмированная история: они шили себе эсэсовские формы и любили приходить в них на вечеринки. Они же увлекались всякой фашистской мистикой: организации типа «Туя», книги типа «Утро магов» — про путешествия по Тибету, поиски Шамбалы и мистические корни нацизма. В «Майн кампф» были какие-то антисемитские пассажи, про немецкий национализм и милитаризм, но в целом это повествование самовлюбленного истерического человека о своей якобы героической жизни. Мне кажется, репутация книги сильно преувеличена. После этого я к ней не обращался: у меня не возникало желания книгу перечитать именно потому, что, в отличие, например, от Ницше, она никакого впечатления не произвела и вызвала скорее скуку[1].

  Артемій Троїцький
  •  

Я прочитав книгу на початку 1990-х, коли був студентом філологічного факультету. Нас завжди вчили мати справу з першоджерелами, і я подумав, що цікаво було б подивитися на це своїми очима. Книга тоді абсолютно вільно продавалася в книжковому магазині, як зараз пам'ятаю — три маленькі томи. Вони досі валяються у мене десь вдома, і я ними абсолютно не дорожу. Найголовніше — це жахливо нудна книга. Читати її — все одно що їсти макулатуру, це можна зробити тільки на спір. Я пам'ятаю, що був так розчарований: я думав, може, в цій книзі є щось, що може захопити людей, але нічого там не знайшов. Потім ми обговорювали її з однокурсниками і в основному сміялися. Не над закликами вбивати, звичайно, а над літературними якостями. Ще ми тоді задумалися про те, що талановиті книги чомусь не здатні змінити світ, а бездарні його весь час змінюють — в гіршу сторону.

 

Я прочитал книгу в начале 1990-х, когда был студентом филологического факультета. Нас всегда учили иметь дело с первоисточниками, и я подумал, что интересно было бы посмотреть на это своими глазами. Книга тогда совершенно свободно продавалась в книжном магазине, как сейчас помню — три маленьких тома. Они до сих пор валяются у меня где-то дома, и я ими совершенно не дорожу. Самое главное — это чудовищно скучная книга. Читать ее — все равно что есть макулатуру, это можно сделать только на спор. Я помню, что был так разочарован: я думал, может, в этой книге есть что-то, что может увлечь людей, но ничего там не нашел. Потом мы обсуждали ее с однокурсниками и в основном смеялись. Не над призывами убивать, конечно, а над литературными качествами. Еще мы тогда задумались о том, что талантливые книги почему-то не способны изменить мир, а бездарные его все время меняют — в худшую сторону[1].

  Василь Уткін
  •  

Повністю книгу я не читав, тільки в уривках — достатньо, щоб скласти уявлення. Мене нічого не вразило і не здивувало, в середовищі нормальних людей про це «творіння» давно всім все зрозуміло. Думаю, що, незважаючи ні на які заборони, і раніше, і тим більше зараз не проблема знайти повний текст і ознайомитися з ним. Тому заборона на видання носить не стільки юридичний характер, скільки моральний. Це просто прийняте в нормальному суспільстві табу — знак того, що це зі зрозумілих причин перебуває за межею добра і зла.

 

Полностью книгу я не читал, только в отрывках — достаточных, чтобы составить представление. Меня ничего не поразило и не удивило, в среде нормальных людей об этом «творении» давно всем все понятно. Думаю, что, несмотря ни на какие запреты, и раньше, и тем более сейчас не проблема найти полный текст и ознакомиться с ним. Поэтому запрет на издание носит не столько юридический характер, сколько нравственный. Это просто принятое в нормальном обществе табу — знак того, что это по понятным причинам находится за гранью добра и зла[1].

  Володимир Мединський

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg