Матвієнко Світлана Геннадіївна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Світлана Матвієнко
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Світла́на Генна́діївна Матвіє́нко (нар. 11 березня 1976, Кам'янець-Подільський) — українська письменниця, літературознавець, культуролог, теоретик кіно і медій. Досліджує політичну економію медіа, інтернет, теорію інформації, історію кібернетики та психоаналізу[1].

Цитати[ред.]

  •  

Алгоритми не стають ні на чий бік. Водночас, важливо розуміти, що вони не нейтральні. Візьмемо для прикладу, FBX (алгоритм Facebook Exchange), який дозволяє компаніям купувати рекламу в соціальній мережі. Алгоритм інтерпретує відносини між різними даними, що дозволяє зорієнтувати користувачів на основі раси, гендеру, рівня доходів або чогось ще.
Це неприйнятно з багатьох причин. Адже справа стосується не тільки того, яку інформацію бачить користувач, але і того, яку інформацію він не побачить, оскільки так «вирішив» алгоритм. При цьому, компанія не порушує закон безпосередньо, але команда її техніків і адвокатів експлуатує діри в законодавстві у власних інтересах[2].

  •  

Аудиторія стала практично товаром, і можна сказати, що сьогодні кібервійна ведеться за захоплення великих аудиторій. Це роблять корпорації, наприклад, Фейсбук, це роблять держави. І ми спостерігаємо дуже цікаве явище, яке дехто ідентифікує як фрагментацію інтернету, наскільки уважні стали уряди різних країн до того, де знаходяться сервери певних компаній[3].

  •  

Багато урядів вже усвідомили, що в політичних джунглях завелася нова тварина. Ця тварина нагадує жахливе «Щось» з хоррора Карпентера — воно неслухняне, непередбачуване, смертельне.
Перевершує людину за швидкістю свого техноінтелекту, вивчає нас і все про нас, стає нами, паразитуючи на найтоншій невидимій мережі наших стосунків, а потім поглинає нас для підживлення свого нелюдського ядра[2].

  •  

Війна завжди була одним зі способів перезавантаження чогось, і нині кібервійна є технологією, середовищем для перезавантаження капіталізму загалом. Саме тому ми вирішили запропонувати нове прочитання — політико-економічне, і подумати: хто, як і коли отримує прибуток від комунікації, як і коли комунікація мілітаризується, як і коли комунікація стає зброєю[3]. — про книгу «Кібервійна і революція в глобальному капіталізмі»

  •  

В інтернеті ми постійно дізнаємося якусь нову інформацію, а з іншого боку, багато потужних компаній працюють над тим, як загнати певного користувача в певні межі, щоб було ним або нею зручно маніпулювати і, за допомогою технологій, контролювати, аби не змінювались думки. Або змінювались надзвичайно повільно, що також важливо[3].

  •  

Гібридність властива війнам, і кожна нова війна, можливо, видається гібридною тому, що вона більш технологічна, ніж попередня. Ми ж говоримо про те, що війна розсіяна сьогодні у світі. Поля бою, де відбуваються реальні військові дії, де проливається кров і гинуть люди, виникають в одних частинах світу, але певні кіберподії, управління мережами, створення дезінформації відбувається скрізь[3].

  •  

Деякі дослідники пишуть про створення шуму, і це теж одна з відповідей до прозорості. Замість того, щоби дуже конкретизувати і постійно виглядати дуже правдиво у своєму профайлі, можливо, треба навпаки — бути таким собі трікстером (з англ. trickster — шахрай) і дурити тих, хто хоче за нами стежити. В цьому, звісно, є свій ризик, адже хтось може використати цю інформацію проти нас, але в певних ситуаціях створення шуму — теж корисна тактика, яка заважатиме певному впливу на користувача[3].

  •  

Знову про «Щось» на букву F. Думаю, буде дивно, якщо після листопадових подій 2016 року в США, майбутньому Facebook вдасться повністю уникнути державних регулювань. Якщо ж він буде залишатися відносно недоторканним, я б хотіла знати, що корпорація запропонувала владі в обмін на це[2].

  •  

Існують ідеї про те, як користувачі можуть «прорвати» інформаційні бульбашки, але факт залишається фактом: ці «ехо-камери» можуть серйозно підірвати демократію. Фактично, вони це вже зробили. Формування інформаційних бульбашок — це дещо «несподіваний» ефект персоналізованого Інтернету. І це характерно не тільки для Facebook[2].

  •  

Капіталізм став дуже складним, і іноді його не дуже легко розпізнати, але він розлитий по всьому світу, і наразі ми фактично живемо в світі капіталістичного неолібералізму[3].

  •  

Коли хтось надто засмучений сьогодні тому, що існують фейкові новини і що вони стали такою величезною проблемою для всіх, я кажу, що гештальт для фейкової новини — це реклама, це рекламне повідомлення. Колись давно, сто років тому, ми всі погодились, що реклама — це окей. А реклама і є ця напівправда і обман[3].

  •  

Коли хтось не знає і не помічає, де саме дезінформація, її неможливо відкоментувати, до неї неможливо критично поставитись[3].

  •  

Колись користувач технологій мав якісь навички і розуміння технологій, якими він користується, але сьогодні чим менше хтось розуміє технології, які використовує, тим більш ідеальним користувачем він є. І мені здається, потрібно критично ставитись до того, що означає бути користувачем соціальних мереж, розуміти, хто і як на тобі заробляє, хто використовує твої емоції і що це взагалі означає[3].

  •  

Корпоративні соціальні мережі та сервіси не є простором ані для реалізації свободи слова, ані для виникнення публічної сфери. Замість того, щоб бути одержимими тим, «як відреагували соціальні медіа» на те або інше, ми повинні думати про технічні, економічні та політичні причини, які дозволяють такі «реакції». А також думати про те, чи служать такі «реакції» засобом придушення небажаних голосів[2].

  •  

Масове стеження в інтернеті — давно не новина. Це відбувається всюди. Як тільки ви привертаєте увагу влади, скажімо, використанням певних ключових слів, відвідуванням певних веб-сайтів або груп в соціальних мережах, або, якщо ви активіст чи можете бути використані для стеження за іншими активістами, вона здатна залучити особливі (і часто недешеві) технологічні та людські ресурси, аби накопати про вас все, що тільки можна[2].

  •  

Ми бачимо таку «феодалізацію кіберпростору», коли аудиторії стають дуже поділеними, і ми вже не є глобальною аудиторією. Дуже цікаве питання, наприклад, ми в Україні є чиєю аудиторією? Хто наш кіберфеодал сьогодні[3]?

  •  

Ми бачимо, що сьогодні всі платформи оперують поняттям відкритості і прозорості. Це не для нас прозорість, адже кому потрібно бути непрозорим, завжди залишиться непрозорим[3].

  •  

Ми дуже мало знаємо про Марка Цукерберга, де він живе і як він живе. Ми дуже мало знали про Стіва Джобса. Проте ми знали, що керівники і творці цих великих компаній і технологій, зазвичай, мали надзвичайно суворі правила в своїх власних родинах і не дозволяли своїм дітям залежати від тих технологій, над якими вони працювали[3].

  •  

Слабка або ледача влада завжди віддає перевагу реакційним крокам — це так звана «швидка політика». Ці популістські методи зручні також і для відволікання суспільної уваги від інших, важливіших тем[2].

  •  

У 2015 році було зроблено DDOS-атаку на Прикарпатське обленерго, в результаті багато українських населених пунктів залишились без електроенергії. Жителям здалося, що просто вимкнули світло, оскільки це траплялося раніше. Лише окремі спеціалісти зрозуміли, що це була кібератака. Дуже типова річ для кібервійни сьогодні — це те, що деякі речі не розпізнаються як щось агресивне, мілітаристичне, і неможливо розпізнати, хто це зробив[3].

  •  

Фейсбук ніколи не може замінити традиційні медіа, навіть якщо запропонує себе в іншому статусі, тому що нам не потрібна певна стрічка новин, коригована алгоритмом, що керується принципами капіталізму, і для якого цікаво, як саме і що купуватиме певний користувач. А саме комерційний алгоритм дозволяє нам читати політичні новини. І це надзвичайно шкідливо для нас, тому і потрібна інша професійна дискусія, яку традиційна журналістика завжди могла запропонувати населенню[3].

  •  

Це поняття надзвичайно популярне від початку 90-х років, коли кібервійна почала виглядати як нова загроза, а комп’ютерний код — як нова зброя нового тисячоліття. Тоді дуже багато говорили про початок кібервійни, про необхідність нових систем захисту, і почалося створення спеціальних кіберкоманд у військовому середовищі Сполучених Штатів та інших країн, які існують досі[3]. — про книгу «Кібервійна і революція в глобальному капіталізмі»

  •  

Ще один урок: для корпорації завжди важливо зберегти та збільшити кількість користувачів за всяку ціну. «Нейтральність», про яку з гордістю заявляють такі компанії, як Facebook і Google, — це чиста симуляція. У 2014 році Google показував Крим, як частину території Росії для користувачів з російськими IP-адресами, а для українців карти Google зображували Крим частиною України. Метою було задовольнити й утримати користувачів з обох сторін[2].

  •  

Я завжди кажу, що ми маємо надзвичайно обережно поводитись в соціальних мережах. Я, наприклад, не беру участі в соціальних мережах, я покинула Фейсбук після Майдану саме тому, що у мене немає відповіді на такі питання. Я знаю, що навіть коментар вартує дуже мало. Тому, можливо, варто не підтримувати Фейсбук як платформу, якщо в ній створюються умови для таких шумів, для постправди, для мілітаризації, для створення таких негативних ефектів, симптомів, залежності, страху і тому подібному[3].

  •  

Facebook і Google складаються з багатьох неоднорідних та іноді майже незалежних елементів — розширень, додатків і сервісів, які обмінюються даними в різних режимах, при цьому постійно оновлюються. Це створює безліч входів і виходів, роблячи ваш «приватний простір» дуже пористим. Ступінь цієї пористості користувачеві просто неможливо контролювати[2].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg