Марк Франкетті

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Марк Франкетті

Марк Франкетті — британський і російський журналіст, московський кореспондент газети «Sunday Times».

Цитати[ред.]

  •  

Вони всі божевільні — і Бородай, і Стрєлков. Найжахливіше у всій цій ситуації — ти розмовляєш з людьми, які вважають, що грають у війну. Тобто вони фільми дивилися, зброю добули, а самі не підозрюють, який ящик Пандори відкрили.

 

Они все безумные — и Бородай, и Стрелков. Самое ужасное во всей этой ситуации — ты разговариваешь с людьми, которые считают, что играют в войнушку. То есть они фильмы смотрели, оружие добыли, а сами не подозревают, какой ящик Пандоры открыли[1].

Правила життя в Росії[ред.]

  •  

Я наполовину італієць, наполовину француз, працюю в британській газеті, живу в Росії. Багато чиновників думають: значить, розвідник.

 

Я наполовину итальянец, наполовину француз, работаю в британской газете, живу в России. Многие чиновники думают: значит, разведчик[2].

  •  

До Москви я приїхав 21 квітня 1997 року. До цього працював у Берліні, ні разу не був у Росії і нічого про неї не знав. Але тодішній московський кореспондент захотів повернутися в Лондон, і головний редактор сказав мені: «Подумай про Росію, може, тобі це буде цікаво». Ми уклали контракт на півроку, я приїхав і залишився на п'ятнадцять років.

 

В Москву я приехал 21 апреля 1997 года. До этого работал в Берлине, ни разу не был в России и ничего о ней не знал. Но тогдашний московский корреспондент захотел вернуться в Лондон, и главный редактор сказал мне: «Подумай о России, может, тебе это будет интересно». Мы заключили контракт на полгода, я приехал и остался на пятнадцать лет[2].

  •  

На початку 2000-х, коли я ще зовсім погано говорив по-російськи, мене покликали на «Ехо Москви». Я дуже нервував, але відмовитися було ніяково. Перед ефіром мені показали питання дня: «Як ви вважаєте, чи набирає очки Володимир Путін?» Терміну «набирати бали» я не знав і подумав, що мова про те, чи носить Путін окуляри. Я подумав: «Господи, яке ідіотське питання!» Але потім я вирішив, що це якось пов'язано з іміджем Путіна — він начебто такий спортивний, дзюдо займається, і окуляри, звичайно, можуть нашкодити образу. Загалом, в ефірі ми розмовляємо про все підряд, і тут доходить справа до питання дня. Ведучий запитує: «Марк, як ви вважаєте, чи набирає очки Володимир Путін?» Я дивлюся на нього і кажу: «Знаєте, я, звичайно, не експерт, але, може, вдома? Потайки? Поки ніхто не бачить?»

 

В начале 2000-х, когда я еще совсем плохо говорил по-русски, меня позвали на «Эхо Москвы». Я очень нервничал, но отказаться было неловко. Перед эфиром мне показали вопрос дня: «Как вы считаете, набирает ли очки Владимир Путин?» Термина «набирать очки» я не знал и подумал, что речь о том, носит ли Путин очки. Я подумал: «Господи, какой идиотский вопрос!» Но потом я решил, что это как-то связано с имиджем Путина — он вроде такой спортивный, дзюдо занимается, и очки, конечно, могут навредить образу. В общем, в эфире мы разговариваем обо всем подряд, и тут доходит дело до вопроса дня. Ведущий спрашивает: «Марк, как вы считаете, набирает ли очки Владимир Путин?» Я смотрю на него и говорю: «Знаете, я, конечно, не эксперт, но, может, дома? Тайком? Пока никто не видит?»[2]

  •  

На жаль, та Росія, про яку я пишу, дуже відрізняється від тієї Росії, яку знає моя російська дружина. Я пишу про Росію страху і страждань.

 

К сожалению, та Россия, о которой я пишу, очень отличается от той России, которую знает моя русская жена. Я пишу о России страха и страданий[2].

  •  

Я був одним з перших іноземних кореспондентів, якому вдалося отримати дозвіл відвідати колонію для туберкульозних хворих в Нижньому Новгороді. Це був досконале пекло: люди вмирали прямо на твоїх очах, і рахунок загиблим ніхто не вів.

 

Я был одним из первых иностранных корреспондентов, которому удалось получить разрешение посетить колонию для туберкулезных больных в Нижнем Новгороде. Это был совершенный ад: люди умирали прямо на твоих глазах, и счет погибшим никто не вел[2].

  •  

У 1998 році я вперше приїхав до Чечні — робити інтерв'ю з Шамілем Басаєвим. Місто Грозний на той момент займав перше місце в світі за кількістю викрадень людей — абсолютно страшне місце, застрягле між двох воєн. Там якраз бойовики із загону Хаттаба викрали двох британських вчителів — Каміллу Карр і Джона Джеймса, які приїхали з гуманітарною допомогою чеченським дітям. Без допомоги Басаєва їх навряд чи б звільнили. Сам Басаєв на той момент був абсолютним вождем чеченського народу — я пам'ятаю, що розмовляв з ним на його кухні, а вулиця перед будинком була заповнена натовпом людей, які чекали з ним зустрічі. В особистій бесіді він справляв враження осудної людини, хоча наступні події — Беслан і «Норд-Ост» — свідчать проти його осудності.

 

В 1998 году я впервые приехал в Чечню — делать интервью с Шамилем Басаевым. Город Грозный на тот момент занимал первое место в мире по количеству похищений людей — абсолютно страшное место, застрявшее между двух войн. Там как раз боевики из отряда Хаттаба похитили двух британских учителей — Камиллу Карр и Джона Джеймса, которые приехали с гуманитарной помощью чеченским детям. Без помощи Басаева их вряд ли бы освободили. Сам Басаев на тот момент был абсолютным вождем чеченского народа — я помню, что разговаривал с ним на его кухне, а улица перед домом была запружена толпой людей, которые ждали с ним встречи. В личной беседе он производил впечатление вменяемого человека, хотя последующие события — Беслан и «Норд-Ост» — свидетельствуют против его вменяемости[2].

  •  

У Чечні я був більше тридцяти п'яти разів. Зараз, хоч Чечня і вважається відносно спокійним регіоном, влада все одно спостерігає за іноземцями. Два роки тому я написав про те, що чеченських дівчат, які ходили по вулицях Грозного без головних хусток, розстрілювали фарбою з пейнтбольних рушниць. Їм кричали: «Ганьба вам! Надіньте хустки! Одягніться як годиться, повії!» У Грозному висіли листівки, де жінок попереджали, що потрібно приховувати своє тіло, інакше вони піддадуться ще більш жорстокій карі. Я приїхав в Грозний рівно на одну добу, і джерело, з яким я зустрічався, за день до мого приїзду вже було попереджене людьми з місцевого ФСБ про те, що ось, мовляв, до міста приїде іноземний кореспондент, і з ним краще справи не мати.

 

В Чечне я был больше тридцати пяти раз. Сейчас, хоть Чечня и считается относительно спокойным регионом, власти все равно присматривают за иностранцами. Два года назад я написал о том, что чеченских девушек, которые ходили по улицам Грозного без головных платков, расстреливали краской из пейнтбольных ружей. Им кричали: «Позор вам! Наденьте платки! Оденьтесь как положено, шлюхи!» В Грозном висели листовки, где женщин предупреждали, что нужно скрывать свое тело, иначе они подвергнутся еще более жестокой каре. Я приехал в Грозный ровно на одни сутки, и источник, с которым я встречался, за день до моего приезда уже был предупрежден людьми из мест­ного ФСБ о том, что вот, дескать, в город приедет иностранный корреспондент, и с ним лучше дела не иметь[2].

  •  

Я робив матеріал про чеченську дівчину на ім'я Заліна Ісраїлова, яка завагітніла від одного з високопоставлених співробітників служб безпеки Кадирова. Незабаром після пологів батько забрав новонароджену, а саму чеченку викрали і відправили на якусь «тренувальну базу», де її тримали під озброєною охороною разом з десятьма іншими дівчатами. Їх утримували голими, бойовики щодня гвалтували і били їх. Ісраїлова провела на цій базі чотири місяці, а потім зуміла втекти — за допомогою одного з охоронців, який її пожалів. Вона поїхала до Петербурга, але в квітні 2011 року родичі переконали її знову приїхати до Чечні, щоб побачитися з дочкою. Незабаром після повернення на батьківщину молода мати була вбита і похована в могилі без зазначення імені. Я робив цей матеріал за допомогою однієї чеченської правозахисниці, імені якої називати не буду, тому що це по-справжньому може бути для неї смертельно небезпечно. Але у мене немає ніяких сумнівів в тому, що ці історії необхідно розкопувати: так, я визнаю, що обстановка в Чечні набагато краще, ніж у війну, але уявіть собі, що є юна дівчина, яку впродовж декількох місяців тримають голою, гвалтують, а потім вбивають і закопують в безіменній могилі. Як про це не писати?

 

Я делал материал о чеченской девушке по имени Залина Исраилова, которая забеременела от одного из высокопоставленных сотрудников служб безопасности Кадырова. Вскоре после родов отец забрал новорожденную, а саму чеченку похитили и отправили на некую «тренировочную базу», где ее держали под вооруженной охраной вместе с десятью другими девушками. Их содержали голыми, боевики каждый день насиловали и избивали их. Исраилова провела на этой базе четыре месяца, а потом сумела бежать — при помощи одного из охранников, который ее пожалел. Она уехала в Петербург, но в апреле 2011 года родственники убедили ее снова приехать в Чечню, чтобы повидаться с дочерью. Вскоре после возвращения на родину молодая мать была убита и похоронена в могиле без указания имени. Я делал этот материал при помощи одной чеченской правозащитницы, имени которой называть не буду, потому что это по-настоящему может быть для нее смертельно опасно. Но у меня нет никаких сомнений в том, что эти истории необходимо раскапывать: да, я признаю, что обстановка в Чечне гораздо лучше, чем в войну, но представьте себе, что есть юная девушка, которую на протяжении нескольких месяцев держат голой, насилуют, а потом убивают и закапывают в безымянной могиле. Как об этом не писать[2]?

  •  

У 2005 році я брав інтерв'ю у чеченської «чорної вдови», яка планувала себе підірвати. Вона представилася Хавою, але я не знаю, яким було її справжнє ім'я і де вона збиралася здійснити вибух. Вона жила в Чечні, зустрічалися ми в Інгушетії, і мені хотілося зрозуміти, які мотиви нею рухають, в собі вона чи не в собі. Ця жінка виглядала і поводилася, як зомбі. Рідко буває, що через двадцять хвилин після початку інтерв'ю ти навіть не знаєш, які питання їй задавати, бо й так все зрозуміло: ця жінка вважає себе товаром терористів, вона з ними живе, вона вже віддала свою маленьку дитину родичам, і для неї немає шляху назад. Можна сказати, що вона сама вже була на тому світі. І тільки два роки тому мені сказали, що вона себе підірвала, але місця не назвали.

 

В 2005 году я брал интервью у чеченской «черной вдовы», которая планировала себя взорвать. Она представилась Хавой, но я не знаю, каким было ее настоящее имя и где она собиралась совершить взрыв. Она жила в Чечне, встречались мы в Ингушетии, и мне хотелось понять, какие мотивы ею движут, в себе она или не в себе. Эта женщина выглядела и вела себя, как зомби. Редко бывает, что через двадцать минут после начала интервью ты даже не знаешь, какие вопросы ей задавать, потому что и так все понятно: эта женщина считает себя товаром террористов, она с ними живет, она уже отдала своего маленького ребенка родственникам, и для нее нет пути назад. Можно сказать, что она сама уже была на том свете. И только два года назад мне сказали, что она себя взорвала, но места не назвали[2].

  •  

Я був у театрі на Дубровці під час «Норд-Осту». Мене пустили до терористів разом з Йосипом Кобзоном і лікарями Червоного Хреста. Я сподівався, що мене залишать в будівлі разом із заручниками, — приголомшлива наївність з мого боку. Природно, до заручників мене не пустили. Пам'ятаю, дуже дивно було бачити бойовиків в центрі Москви: люди в камуфляжі, в масках, з автоматами. Нормальна картина в Чечні, абсолютно недоречна в столиці. У перший день захоплення писали, що в будівлі — наркомани і відморозки, але мені вистачило одного погляду на терористів, щоб зрозуміти, що переді мною серйозно підготовлені люди. Я брав інтерв'ю у командира Ісламського полку і керівника групи загарбників, Мовсара Бараєва. Було видно, що ці люди, хоч і готові до смерті, по натурі своїй не смертники, оскільки ті переговори з пресою не ведуть. Спробуйте зрозуміти їх психологію: Будьонновськ був для групи Бараєва тріумфом і вони розраховували на удачу. Серед загарбників були «чорні вдови», причому одній з них ледве виповнилося шістнадцять років, а друга була вагітна.

 

Я был в театре на Дубровке во время «Норд-Оста». Меня пустили к террористам вместе с Иосифом Кобзоном и врачами Красного Креста. Я надеялся, что меня оставят в здании вместе с заложниками, — потрясающая наивность с моей стороны. Естественно, к заложникам меня не пустили. Помню, очень странно было видеть боевиков в центре Москвы: люди в камуфляже, в масках, с автоматами. Нормальная картина в Чечне, совершенно неуместная в столице. В первый день захвата писали, что в здании — наркоманы и отморозки, но мне хватило одного взгляда на террористов, чтобы понять, что передо мной серьезно подготовленные люди. Я брал интервью у командира Исламского полка и руководителя группы захватчиков, Мовсара Бараева. Было видно, что эти люди, хоть и готовы к смерти, по натуре своей не смертники, поскольку те переговоры с прессой не ведут. Попытайтесь понять их психологию: Буденновск был для группы Бараева триумфом, и они рассчитывали на удачу. Среди захватчиков были «черные вдовы», причем одной из них едва исполнилось шестнадцать лет, а вторая была беременна[2].

  •  

Нормального розслідування з приводу «Норд-Осту» так і не було, і це, на жаль, типово для Росії. Ми навряд чи зрозуміємо, хто вбив Наталю Естемірову або Пола Хлєбнікова.

 

Нормального расследования по поводу «Норд-Оста» так и не было, и это, к сожалению, типично для России. Мы вряд ли поймем, кто убил Наталью Эстемирову или Пола Хлебникова[2].

  •  

Незабаром після «Норд-Осту» мене покликали на обід в будівлю ФСБ на Луб'янці. При цьому, запрошуючи на зустріч, у телефонній розмові мені пообіцяли сюрприз. На Луб'янку мене віз редакційний водій і я сказав йому: «Знаю я ці сюрпризи з Луб'янки. Якщо через 2 години не повернуся, дзвони в британське посольство». Сюрприз був таким: перед обідом мене відвели в підвал, де зберігається архів, і з гордістю продемонстрували зуби Адольфа Гітлера. Це дуже важливий історичний предмет, оскільки саме за цими зубам ідентифікували останки фюрера.

 

Вскоре после «Норд-Оста» меня позвали на обед в здание ФСБ на Лубянке. При этом, приглашая на встречу, в телефонном разговоре мне пообещали сюрприз. На Лубянку меня вез редакционный водитель, и я сказал ему: «Знаю я эти сюрпризы с Лубянки. Если через два часа не вернусь, звони в британское посольство». Сюрприз был таким: перед обедом меня отвели в подвал, где хранится архив, и с гордостью продемон­стрировали зубы Адольфа Гитлера. Это очень важный исторический предмет, поскольку именно по этим зубам идентифицировали останки фюрера[2].

  •  

Основна російська релігіягроші. Більше ніяких ідеалів немає, і це втомлює.

 

Основная российская религия — день­ги. Больше никаких идеалов нет, и это утомительно[2].

  •  

Люди, які постійно критикують нову Росію, не розуміють, що їй, по суті, всього 20 років, і є якийсь шлях розвитку, який може бути дуже довгим і болючим. Я постійно сперечаюся зі своїми російськими друзями, які говорять, що ця країна їм не подобається і вони хочуть звідси виїхати. У мене немає ніяких сумнівів, що через 30 років Росія буде більш цивілізованою і демократичною країною. Процес, розпочатий в грудні, після парламентських виборів, неможливо зупинити. Є нове покоління, воно — не радянське, воно по-іншому дивиться на світ, воно втратило страх, і відіграти ситуацію назад у влади вже не вийде.

 

Люди, которые постоянно критикуют новую Россию, не понимают, что ей, по сути, всего 20 лет, и есть некий путь развития, который может быть очень длинным и болезненным. Я постоянно спорю со своими русскими друзьями, которые говорят, что эта страна им не нравится и они хотят отсюда уехать. У меня нет никаких сомнений, что через 30 лет Россия будет более цивилизованной и демократической страной. Процесс, начатый в декабре, после парламентских выборов, невозможно остановить. Есть новое поколение, оно — не советское, оно по-другому смотрит на мир, оно потеряло страх, и отыграть ситуацию назад у властей уже не получится[2].

  •  

Я не вважаю, що Захід повинен читати нотації Росії. Це ваша країна, це ваші проблеми, і ви самі повинні з цим розбиратися. Я багато років писав негативні статті про Росію, що зовсім не означає, що я — русофоб. Просто журналістика так влаштована, що ми пишемо про погане: про жертви, про несправедливість, і ніякого таємного плану у нас немає.

 

Я не считаю, что Запад должен читать нотации России. Это ваша страна, это ваши проблемы, и вы сами должны с этим разбираться. Я много лет писал негативные статьи о России, что совсем не значит, что я — русофоб. Просто журналистика так устроена, что мы пишем о плохом: о жертвах, о несправедливости, и никакого тайного плана у нас нет[2].

  •  

Історія з амфорами була можлива ще два роки тому, тепер — ні. Країна, якою можна маніпулювати за допомогою телебачення, вмирає на наших очах.

 

История с амфорами была возможна еще два года назад, теперь — нет. Страна, которой можно манипулировать при помощи телевидения, умирает на наших глазах[2].

  •  

Задовго до виборів я робив велике інтерв'ю з Петром Шкуматовим, засновником руху «Сині відерця». Подивіться, яких приголомшливих успіхів вони домоглися — якщо два роки тому люди боялися фотографувати машини з мигалками, то тепер вони їх не пропускають. І логіка у народу тепер така: «Пішов ти в дупу, ти живеш на мої гроші, служиш мені, так що я буду вирішувати, їхати тобі по зустрічній смузі чи ні».

 

Задолго до выборов я делал большое интервью с Петром Шкуматовым, основателем движения «Синие ведерки». Посмотрите, каких потрясающих успехов они добились — если два года назад люди боялись фотографировать машины с мигалками, то теперь они их не пропускают. И логика у народа теперь такая: «Пошел ты в задницу, ты живешь на мои деньги, служишь мне, так что я буду решать, ехать тебе по встречной полосе или нет»[2].

  •  

Ненавиджу показуху. Мене дратує те, що в Росії люди у владі люблять надавати законний вид абсолютно незаконним діям. Коли тебе зупиняє даїшник, відразу зрозуміло, що йому потрібен хабар. Тоді якого хрена він дотримується дурних формальностей — руку до кашкета прикладає, представляється? Набагато чесніше відразу приступати до справи.

 

Ненавижу показуху. Меня бесит то, что в России люди во власти любят придавать законный вид совершенно незаконным действиям. Когда тебя останавливает гаишник, сразу понятно, что ему нужна взятка. Тогда какого хрена он соблюдает дурацкие формальности — руку к козырьку прикладывает, представляется? Гораздо честнее сразу приступать к делу[2].

  •  

Три роки тому я потрапив в абсолютно абсурдну ситуацію: їхав на мотоциклі по центру Москви, потрапив у величезну пробку і вирішив проїхати кілька метрів по тротуару. Виявилося, що тротуар розташований перед будівлею прокуратури. Вийшов один із співробітників, я сказав, що так, винен, вибачте, але після цього почалося: «Та ти знаєш, що це будівля прокуратури?» Він кличе людей, за його наказом мене затримують, садять в кімнату з портретом Дзержинського на стіні. На моїх очах фабрикують справу, пишуть, що я когось там штовхав, пручався та інше. До чого я все це розповідаю? Після того як я дав свідчення і їх записали, з'явився якийсь чин і сказав: «Ви не можете допитувати іноземця без перекладача». Твою мать! Люди фабрикують справу, але їм треба зробити вигляд, що все йде за законом! Я написав матеріал про те, як мене звинуватили в тому, чого я не скоював, і зі мною зв'язалася людина з відділу внутрішніх розслідувань прокуратури. Я зрозумів, що потрапив у хрінову ситуацію: якщо цю людину, яка розпорядилася мене затримати, звільнять з хлібного місця, то вона назавжди затаїть злобу на цю італійську суку, стукача, і хто його знає, чи залишуся я в живих. Тоді я порадився зі своїм знайомим бізнесменом, який через свого начальника служби безпеки, колишнього працівника прокуратури, вирішив всі проблеми, і справу зам'яли.

 

Три года назад я попал в совершенно абсурдную ситуацию: ехал на мотоцикле по центру Москвы, попал в огромную пробку и решил проехать несколько метров по тротуару. Оказалось, что тротуар расположен перед зданием прокуратуры. Вышел один из сотрудников, я сказал, что да, виноват, извините, но после этого началось: «Да ты знаешь, что это здание прокуратуры?» Он зовет людей, по его приказу меня задерживают, сажают в комнату с портретом Дзержинского на стене. На моих глазах фабрикуют дело, пишут, что я кого-то там толкал, сопротивлялся и прочее. К чему я все это рассказываю? После того как я дал показания и их записали, появился какой-то чин и сказал: «Вы не можете допрашивать иностранца без переводчика». Твою мать! Люди фабрикуют дело, но им надо сделать вид, что все идет по закону! Я написал материал о том, как меня обвинили в том, чего я не совершал, и со мной связался человек из отдела внутренних расследований прокуратуры. Я понял, что попал в хреновую ситуацию: если этого человека, который распорядился меня задержать, уволят с хлебного места, то он навсегда затаит злобу на эту итальянскую суку, стукача, и кто его знает, останусь ли я в живых. Тогда я посоветовался со своим знакомым бизнесменом, который через своего начальника службы безопасности, бывшего работника прокуратуры, решил все проблемы, и дело замяли[2].

  •  

Рік тому я приїхав по роботі в Новочеркаськ і пішов влаштовуватися на нічліг в місцевий готель. У регіонах до іноземців досі ставляться з побоюванням, і адміністратор готелю, коли я дав їй свій паспорт, страшно злякалася. Вона подзвонила директору готелю і трагічним голосом сказала: «Геннадій Андрійович, у нас СИТУАЦІЯ!» Перший раз в житті мене описували таким словом.

 

Год назад я приехал по работе в Новочеркасск и пошел устраиваться на ночлег в местную гостиницу. В регионах к иностранцам до сих пор относятся с опаской, и администратор гостиницы, когда я дал ей свой паспорт, страшно испугалась. Она позвонила директору гостиницы и трагическим голосом сказала: «Геннадий Андреевич, у нас СИТУАЦИЯ!» Первый раз в жизни меня описывали таким словом[2].

  •  

Я дуже емоційна людина, але тут навчився бути спокійним. Кілька разів вплутуватися в бійку, коли мій мотоцикл не пропускали машини. Але, хоч я і займаюся тайським боксом, швидко зрозумів одну просту річ: якщо італійські чоловіки вміють шанобливо ставитися до жінок і добре готують, то росіяни — відмінно б'ються, і з ними краще не зв'язуватися.

 

Я очень эмоциональный человек, но здесь научился быть спокойным. Несколько раз ввязывался в драки, когда мой мотоцикл не пропускали машины. Но, хоть я и занимаюсь тайским боксом, быстро понял одну простую вещь: если итальянские мужчины умеют почтительно относиться к женщинам и хорошо готовят, то русские — отлично дерутся, и с ними лучше не связываться[2].

  •  

Коли я приїжджаю до Лондона або Парижа після Москви, то мені відразу стає нудно. Але 15 років у Росії — довгий термін, і якщо мені хтось скаже: «Марк, ти будеш займатися найцікавішими журналістськими проектами, але тобі доведеться підписати контракт про те, що в наступні п'ять років ти жодного разу не напишеш слово: «Росія», я підпишу контракт не дивлячись.

 

Когда я приезжаю в Лондон или Париж после Москвы, то мне сразу становится скучно. Но 15 лет в России — долгий срок, и если мне кто-нибудь скажет: «Марк, ты будешь заниматься самыми интересными журналистскими проектами, но тебе придется подписать контракт о том, что в следующие пять лет ты ни разу не напишешь слово: «Россия», я подпишу контракт не глядя[2].

  •  

Я дуже радий, що моя чотирирічна дочка Саша-Амелі живе в Росії. Мені дуже важливо, щоб вона навчилася читати і писати по-російськи, жила звичайним життям. Вона ходить в державний дитячий садок, їй там дуже подобається, але є одна дивна річ: вона приходить додому, я питаю її, що вона їла на обід, вона відповідає: «Суп». І її волосся, куртка і навіть черевики пахнуть супом. Я не розумію, що за суп вони готують і чому ним пахне моя дитина?!

 

Я очень рад, что моя четырехлетняя дочь Саша-Амели живет в России. Мне очень важно, чтобы она научилась читать и писать по-русски, жила обычной жизнью. Она ходит в государственный детский сад, ей там очень нравится, но есть одна удивительная вещь: она приходит домой, я спрашиваю ее, что она ела на обед, она отвечает: «Суп». И ее волосы, куртка и даже ботинки пахнут супом. Я не понимаю, что за суп они готовят и почему им пахнет мой ребенок[2]?!

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg