Листопад
Листопа́д, заст. падоли́ст — одинадцятий місяць року в юліанському та григоріанському календарях. Один із чотирьох місяців, що налічують 30 днів.
Цитати
[ред.]Велична, похмура бідність листопаду кричуще зрима в своїй німій повноті, як порожні руки жебраків, простягнені до нас звідусюди. Усе вродило, усе нам віддано, усе нами отримано. Настає запаморочливо затяжна пауза віддиху в ніщо і в нікуди. Все попереднє життя пролітає перед заплющеними очима, як стрічка чорно-білого кінофільму з тільки тобі дарованим сюжетом буття, ніколи не відтворюваним удруге, тільки тобі належним гостинцем Різдва і смерті, дата якої записана невідчитуваними поки що рунами та ієрогліфами голих верховіть[1]. — З есею «Опале золото мовчання» |
|||||
— Костянтин Москалець |
Коли трохи ущухне цей твердий листопад, до нас прийдуть сніги. Вони заметуть і поле під Крутами, і зловісний рів біля хутора Веселого. Навіть височенні сосни з портретами наших мучеників у далекому Сандормоху стоятимуть, занесені снігом по груди. Катів, які стріляли нашим рідним і поетам у серце і в голову, більше нема на цій землі, мовчки промовлятиме сніг. Помоліться за упокій безневинно вбитих. Не ставайте катами самі, які б життєві обставини і сприятливі для зла нагоди не підштовхували вас до цього. Пам’ятайте, що перед Божими очима, які дивляться на вас із вічності, краще бути окраденим, ніж злодієм, і вбитим, аніж убивцею[2]. — З есею «Ласкавий листопад» |
|||||
— Костянтин Москалець |
Листопад – місяць, коли християнські конфесії забувають про давні чвари, урази й непорозуміння, єднаючись у молитвах за наших покійних. Ласкавий, за словами Зерова, листопад, убогий місяць, коли вже майже не лишилося ні квітів, ні листя, ані плодів, хвалиться єдиним своїм багатством, пам’яттю про минуле, пам’яттю і любов’ю до тих, хто відійшов навіки, але не зник із серця, не забувся. Чи це буде жарке море палахкотливих свічок на цвинтарях Галичини у день усіх померлих, а чи скромні лепти мам і вдів, які не забувають про батьківські суботи у православній традиції, листопад з однаковим співчуттям усіх обіймає за плечі, втішає, як може, плачучи в спільній скорботі і надії дощовими краплями, що зриваються з кінчиків тонесеньких гілочок[2]. — З есею «Ласкавий листопад» |
|||||
— Костянтин Москалець |
Листопад — місяць поминання наших померлих, місяць безгомінного сяйва жалобних свічок на цвинтарях, місяць, коли November нагадує своїм звучанням Nevermore. Висока осінь стоїть над нашими містами, над нашими землями і, незважаючи на всю її просторість, тут нема місця для багатослів’я і дріб’язковості, для облудної мани, що засліплює очі безліччю моніторів і дисплеїв. |
|||||
— Костянтин Москалець |
Листопад — побратим березня. Вони подібні, як брати-близнюки, рідні у своїй бідності. Може, тому, дивлячись на майже вивершену скульптуру ще одного прожитого року, згадуєш слова Рільке, присвячені майстерням Родена — або ж майстерням Бога під виглядом Роденових: «У нього кілька ательє: відоміші, де знаходять його відвідувачі й листи, а ще інші, відлюдні, про які ніхто не знає. Це келії, голі, бідні приміщення, запилені й похмурі. Але їхня бідність — ніби велика, похмура бідність Бога, коли в березні прокидаються дерева. Щось є в ній схоже на провесну: тиха передвістка, глибока поважність»[1]. — З есею «Опале золото мовчання» |
|||||
— Костянтин Москалець |
Листопад точить ніжні, витончені пахощі опалого листя, що щемко нагадують про безповоротну ваніль минулих днів і примхливу Miss Dior весен. Листопад довірливо показує спорожнілі пташині гнізда, демонструє порожні екрани сакраментальної тиші, такої незвичної після безтурботного літнього щебетання, воркотання, тьохкання[1]. — З есею «Опале золото мовчання» |
|||||
— Костянтин Москалець |
Повернувшись додому, ввімкніть свій смартфон і зателефонуйте одній-єдиній людині в осінньому світі — саме тій, яка не вважатиме вас божевільним, коли ви промовите злегка хрипким після тривалого мовчання голосом слово, теж одне-єдине: л и с т о п а д. Вона, та людина, зрозуміє вас одразу й повністю, і мовчки погодиться цілковито, аякже[1]. — З есею «Опале золото мовчання» |
|||||
— Костянтин Москалець |
У листопаді добре читаються трактати Майстра Екгарта і Томи Аквінського та легко блукається лісовими шляхами Гайдеґґера, які в пору літнього квітування сонячних спокус здавалися вкрай непрохідними й надміру темними для звично, на жаль, розпорошеного і віддаленого від себе людського розуму. Майстер Листопад, завдяки якому небо стає ближчим і ріднішим, просвічуючи ласкавою блакиттю приязного трансцендентного, а життя — у стократ важливішою і значущішою подією, ніж здавалося легковажному квітню[1]. — З есею «Опале золото мовчання» |
|||||
— Костянтин Москалець |
3 листопада 1937 в 1937 року комуністичні кати розстріляли мого улюбленого поета, перекладача, чи не найрозумнішого і найпроникливішого нашого критика та літературознавця, Миколу Зерова. А разом з ним – сотні інших, слід підкреслити, цілковито безневинних і беззахисних людей[2]. — З есею «Ласкавий листопад» |
|||||
— Костянтин Москалець |
12 листопада 1941 року на хуторі з промовистою назвою Веселий німецькі окупанти розстріляли мого діда Костянтина, на честь якого мене згодом і назвали батьки. Це сталося рівно 80 років тому, прошу помолитися за упокій його душі. Коли я підходжу до братської могили в Батурині, де згодом перепоховали тіло мого діда і вбитих разом з ним побратимів, то бачу на могильній стелі власне ім’я і прізвище. У певному сенсі смерть мого діда є й моєю смертю; зрештою, ця смерть усе життя була з нами як страхітлива незагойна травма мого батька, що дивом уник розстрілу[2]. — З есею «Ласкавий листопад» |
|||||
— Костянтин Москалець |
Примітки
[ред.]