Захар Беркут (фільм, 1971)

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Заха́р Бе́ркут» — український радянський кольоровий широкоформатний стереофонічний художній фільм 1971 року, знятий за мотивами однойменної повісті Івана Франка. Сценарист і автор текстів пісень до стрічки — Дмитро Павличко. Режисер-постановник —Леонід Осика.

Цитати про фільм[ред.]

  •  

У 1971 р. масовий глядач побачив тотальний експеримент від режисера камерних картин Леоніда Осики. Новий фільм – «Захар Беркут», знятий за однойменною повістю Івана Франка, продемонстрував кіносимфонізм в усій його величі: колір, широкий формат, бюджет, колосальна трупа – 2000 учасників масовки, батальйон кіннотників[1]... — Зі статті «Леонід Осика. Море – воно завжди сумне» (2018)

  — Олександр Рудяченко
  •  

Аби запустити в Україні кіноепос, довелося перепрофілювати фабрику з виготовлення лиж на виробництво... луків і стріл. Скажу більше, картина знімалась двічі. Перша версія, гарно знята в Киргизії, із блискучою роботою головних героїв, на вітчизняній плівці «Шостка» виявилася... повним браком[1]. — Зі статті «Леонід Осика. Море – воно завжди сумне» (2018)

  — Олександр Рудяченко
  •  

Разом із тим, одна зі сторінок боротьби українського народу проти татаро-монгольських загарбників, коли під очільництвом карпатського боярина громада стала на захист рідної землі та християнських цінностей, викликала широкий резонанс. Стрічку вшанували головним призом на кінофестивалі «Молодь – молодим» (1971) у Дніпропетровську та премією «За відтворення на екрані традицій народного героїчного епосу» на Всесоюзному кінофестивалі (1972) у Тбілісі[1]. — Зі статті «Леонід Осика. Море – воно завжди сумне» (2018)

  — Олександр Рудяченко
  •  

Гу­цульсь­кий та­нець – це сим­вол ви­т­ри­ва­лості, умілості, лег­кості в ру­хах і го­ло­вне – сво­бо­ди. І не тільки сво­бо­ди осо­бистісно­го са­мо­ви­ра­жен­ня, а й сво­бо­ди ду­ху, бут­тя лю­дей, які жи­вуть у важ­ко­до­­ступ­них го­рах і є вільни­ми. Та­ки­ми во­ни по­ка­зані в епічно­му фільмі Ле­оніда Оси­ки «За­хар Бер­кут» за Іва­ном Фран­ком. І хо­ча в Ми­ко­лай­чу­ка там не­ве­ли­ка роль, але во­на зна­чу­ща і зна­ко­ва. Зга­да­ти б епізод, ко­ли йо­го Лю­бо­мир ве­лить бо­я­ри­ну Ту­га­ру Во­вку зня­ти шап­ку на знак по­ша­ни до гро­ма­ди, яка зібра­ла­ся на віче. Ту­хольці – на­род вільний, вони не виз­нають над со­бою бо­ярсь­кої вла­ди, ба більше, во­ни пе­ре­ма­га­ють на­ба­га­то сильнішо­го во­ро­га – мон­гольсь­ку на­ва­лу, за­ма­нив­ши супротивника в уще­ли­ну і за­то­пив­ши во­дою. У цьо­му фільмі зно­ву пе­ре­ти­на­ють­ся долі ге­роїв двох Іванів – Га­в­ри­лю­ка і Ми­ко­лай­чу­ка, обид­ва їхні ге­рої – Мак­сим і Лю­бо­мир – ма­ють за­ги­ну­ти, принісши се­бе в жерт­ву. Ет­нос – ук­раїнці, яких уо­соб­лю­ва­ла ту­хольсь­ка гро­ма­да, – за­ли­шив­ся жи­ти вільно на своїй те­ри­торії, зни­щив­ши во­ро­га, але ціною ста­ло жит­тя двох братів Бер­кутів[2]. — Зі статті «Іван Миколайчук і актуалізація українських етнічних кодів, символів»

  Лариса Брюховецька

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg