Дацюк Галина Іванівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Галина Дацюк
Galyna Datsyuk.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Гали́на Іва́нівна Дацю́к (нар. 6 березня 1956, Кордишів, Шумський район, Тернопільська область, УРСР) — українська журналістка, громадська діячка, головна редакторка головної редакції інформаційно-пізнавальних передач ТО «Культура» Національної радіокомпанії України; доцент, кандидат філологічних наук; членкиня НСЖУ.

Цитати[ред.]

  •  

Дивовижні жінки, учасниці визвольних змагань, з якими зустрічалася, робила інтерв’ю, про яких писала, ставали виховним ідеалом. Переживши важкі роки в ГУЛАГах, вони залишилися світлими й доброзичливими, небайдужими до громадського життя, долі України, жодна не шкодує за тим, що допомагала в підпіллі, лікувала повстанців чи була зв’язковою. Мене вони надихають[1].

  •  

До першої книжки моя мама відмовилася мені розповідати про своє життя: «Нема про що». До другої мама записала свою історію в учнівському зошиті. Я мала змогу згодом її уточнити, дорозпитати. Це щастя[1].

  •  

Жіноча пам'ять чіпка до найменших деталей, виразних образів, метафорична. Завдяки гендерним стереотипам і «непомітним» жінкам суспільство засвоює історичний досвід у напівправді. Виключаючи з обігу життя жінку, ми ніби читаємо Україну «через сторінку». Тим часом у жіночій пам’яті архівовано мільйони одиниць усно-історичних документів[1].

  •  

Записувати історії жінок я почала, працюючи журналісткою в газеті «Независимость», часописі «Україна». Початок 90-х — це відкриття табуйованих тем про жінок в УПА, ув’язненні. Але газетні і журнальні жанри залишали поза шпальтами повісті жіночого життя. І я почала впорядковувати їх у окремі видання. Коли з’явилися легенькі диктофони, почала записувати на плівку[1].

  •  

Знаю, що нині домашні альбоми в багатьох родинах ожили, як і розмови, спомини, старі документи. Люди зрозуміли, що це насправді дуже міцні зв’язки, почуття, які тримають нас у розумінні й відчутті родини[1].

  •  

На тлі офіційної історії, яку пишуть, як правило, чоловіки, жінки «губляться» і стають невидимими. Жіночий досвід досі непроговорений і непочутий. А жіноча пам’ять — це унікальний архів половини людства, який стає документом історії і окремого життя[1].

  •  

Рід, родовід — це коріння, яке потрібно очистити, підживити й далі, не на порожньому ґрунті будувати культурну модель України. В ній міт роду має бути присутнім як один із найважливіших[1].

  •  

Розговорившись, так буває при розпитуванні, жінки раптом починають усвідомлювати значимість власного життя, піднімають самооцінку. Жінки здатні детально проговорити страшний досвід ГУЛАГу, голодомору, нинішньої українсько-російської війни ширше, ніж чоловіки. Йдеться не про краще чи гірше, а — про інакше. І цим досвідом аж ніяк не можна нехтувати[1].

  •  

Серед дослідниць феміністичної історії — Мар’яна Рубчак, Марта Богачевська-Хом’як (США), Оксана Кісь, чия книжка «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти» — чи не найглибше дослідження досвіду невільниць сталінських концтаборів. 2001-го за підтримки Інституту відкритого суспільства я координувала проєкт «Усна жіноча історія в Україні». Вдячна за керівництво професорці з Угорщини Андреа Петто, в неї прекрасні дослідження історії угорських жінок[1].

  •  

«Якби ми вчились так, як треба», то вже давно за концепцію розвитку середньої освіти взяли б книжки Софії Русової, яка вивчила досвід найкращих шкіл Європи і створила «Концепцію національного виховання» для української освіти[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg