Голда Меїр

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ґолда Меїр
Golda Meir 03265u.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Ґо́лда Ме́їр (івр. גּוֹלְדָּה מֵאִיר , сп. пр. Меєрсон, нар. Ґолда Мабович; 21 квітня (3 травня) 1898, Київ,  — 8 грудня 1978, Єрусалим, Ізраїль) — ізраїльська державна діячка. Одна з засновників держави Ізраїль, 4-й прем'єр-міністр Ізраїлю від 17 березня 1969 року до 1974 року.

Цитати[ред.]

  •  

Я пам’ятаю бідність, холод, голод і страх, ніколи нічого не було досхочу – ні їжі, ні теплого одягу, ні дров, а каша була для нас справжніми розкошами[1]... — зі спогадів про дитинство

  •  

Немає жодної різниці між убивством людини і прийняттям рішення, в результаті якого цю людину вб’ють інші. Це точнісінько те ж саме, якщо не гірше... Політичний лідер, який не вагаючись кидає власний народ у війну, не має права бути лідером[1].

  •  

Песимізм – це розкіш, яку євреї не можуть собі дозволити[1]... — Про єврейський песимізм

  •  

Мир на Близькому Сході настане тоді, коли араби любитимуть власних дітей більше, ніж вони ненавидять євреїв[1]. — Про перспективи завершення війни на Близькому Сході

З промови в Кнесеті, 26 травня 1970 року[ред.]

  •  

...Ми проінформували уряди про небезпеку нової фази радянського втручання. Ми пояснили, що створилася ситуація, яка повинна тривожити не тільки Ізраїль, а й усі держави вільного світу. Не можна забувати урок Чехословаччини. Якщо вільний світ, і особливо Сполучені Штати, його лідер, залишаться байдужі і не зроблять жодної спроби стримати Радянський Союз від настільки значного егоїстичного втручання в конфлікт, до якого він не має ніякого відношення, тоді в небезпеці такого втручання перебуває не тільки Ізраїль; жодна мала чи навіть середня держава не зможе жити в безпеці в своїх кордонах[2]. — З промови в Кнесеті, 26 травня 1970 року

  •  

...Через три роки після Шестиденної війни ми можемо стверджувати, що в міжнародній свідомості вкоренилися два фундаментальні принципи: право Ізраїлю залишатися в кордонах припинення вогню, не відступаючи ні на крок, аж до укладення мирного договору, що встановить безпечні і загальновизнані кордони держави, і його право захищати себе й одержувати все необхідне для оборони й безпеки[2]. — З промови в Кнесеті, 26 травня 1970 року

  •  

...Прагнення до миру — не тільки основа нашої політики, це наріжний камінь усього нашого життя і діяльності з відновлення державності на своїй землі. Повернувшись у свою країну, щоб облаштувати нові поселення і творити нове життя, ми будували всі свої дії на такому фундаментальному принципі: ми прийшли сюди не для того, щоб виганяти арабських жителів, в для того, щоб працювати разом з ними в мирі і процвітанні заради спільного добра[3]. — З промови в Кнесеті, 26 травня 1970 року

  •  

Заради досягнення миру я готова вирушити в будь-який час у будь-яке місце, зустрітися з будь-яким офіційним керівником будь-якої арабської держави, щоб вести переговори в дусі взаємної поваги і рівності, без попередніх умов і з ясним усвідомленням того, що спірні питання можна розв'язати, що на Близькому Сході досить місця, щоб задовольнити національні сподівання як усіх арабських держав, так і Ізраїлю, і що замість даремного кровопролиття і нескінченної війни можна інтенсифікувати прогрес, розвиток і співробітництво між усіма народами нашого регіону[3]. — З промови в Кнесеті, 26 травня 1970 року

З мемуарів «Моє життя» (1975)[ред.]

  •  

…З іншого боку, припускаю, є тільки дві відповіді на випробування національного масштабу. Можна здатися, скласти руки і сказати: «Це неможливо». А можна зціпити зуби й боротися на стількох фронтах, на скількох потрібно, стільки, скільки потрібно, – саме так вчинили ми, і саме це робимо сьогодні[4]. — Розділ «Ми будемо боротися проти Гітлера», ст. 135

  •  

Тоді ми зрозуміли те, про що багато хто підозрював уже давно: наші муки не болять жодному іноземному уряду так, як нам, і жоден іноземний уряд не цінує життя євреїв, як ми. Це не дуже складний урок, і ми вже навряд чи його колись забудемо, але приголомшує те, що решта світу (за дуже малими винятками), здається, вже викинула його з голови[4]. — Розділ «Боротьба проти британців», ст. 150

  •  

Жоден рух не протриває довго, якщо в нього кепський провід, а за мету він ставить винятково шантаж і кровопролиття, навіть якщо в нього при цьому багато грошей, і його підживлює політика умиротворення (а зараз світ знову вдається до тієї самої політики умиротворення, яка зроду не приносила нічого, крім катастроф)[4]. — Розділ «Боротьба проти британців», ст. 160

  •  

Друзі, у нас війна. У Палестині не знайдеться жодного єврея, який не поділяє віри в нашу перемогу. Такий дух нашої країни… Але самим звитяжним духом не здолати рушниць і кулеметів. Рушниці й кулемети без духу небагато варті, але дух без зброї можна зламати разом з тілом.
Наша проблема – час… Річ у тім, що можемо добути негайно. І коли я кажу «негайно», йдеться не про наступний місяць. Не про два місяці. Йдеться саме про «негайно»[4]… — З першого виступу перед американським єврейством 21 січня 1948 року//Розділ «Ми здобуваємо свою державу», ст. 196-197

  •  

Отже, тепер ми стали доконаним фактом. Залишалося єдине питання (хоч як дивно, актуальне до сьогодні): як нам вижити. Не «чи вдасться нам вижити», а саме «як». Уже вранці 15 травня почався збройний наступ єгиптян з півдня, сирійців і ліванців з півночі й північного сходу, йорданців та іракців зі сходу. Араби вихвалялися, що зітруть Ізраїль з лиця землі вже за десять днів, і, суто теоретично, того тижня ці заяви могли здатися небезпідставними...
...Але ми не могли дозволити собі таку розкіш, як песимізм тож рахували за іншою формулою: нас 650 тисяч, і ніхто за кордоном навіть не розуміє, яка в нас сильна мотивація залишитися живими. Отже, якщо ми не хочемо, щоб нас відтіснили в море, інших варіантів нема: у війні треба перемогти. Ось ми й перемогли. Але це було нелегко, нешвидко й недешево[4]. — Розділ «Ми здобуваємо свою державу», ст. 213-215

  •  

Не можу сказати, що ми стали близькими друзями, проте, побачивши його[5] у палаці та згадуючи самотнього вигнанця в Єрусалимі 1930-х, я відчула, наче хоч цього разу запанувала справедливість, і дуже засмутилася, коли навіть він – попри весь його досвід замирення – нас не підтримав. Це ще раз довело (хоча мені на той час і не треба було жодних доказів), що в цьому світі можна покладатися тільки на себе[4]. — Розділ «Африканці й інші друзі», ст. 314

  •  

Уже за кілька днів виявилося, що ставка тут – наше життя. Ми лишилися самі – у найбуквальнішому значенні цих страшних слів. Ми завжди вважали себе частиною західного світу, а той нас вислухав, почув, що ми перебуваємо у страшній небезпеці, і відмовився допомагати, хоча прості люди й дипломати однаково нам співчували. Ми почали готуватися до неминучої війни[4]. — Розділ «Ми покинуті напризволяще», ст. 329

  •  

Проте навіть у найгірші моменти тих перших днів, коли ми вже знали, які втрати несемо, я не втрачала віри в наших солдатів та офіцерів. У силу духу Армії оборони Ізраїлю та їхню здатність ставити чоло будь-якому виклику. Я не втрачала віри в нашу перемогу, адже знала, що рано чи пізно ми переможемо. Та в мене серце краялося від повідомлень про те, яку ціну ми за це заплатимо людськими життями. Ніколи не забуду дня, коли я почула найпесимістичніший прогноз.
…У ті дні стояло питання руба, чи варто казати народові, як усе насправді погано, – я була переконана, що варто почекати. Не розголошувати всієї правди ще кілька днів – це найменше, що ми можемо зробити для наших солдатів та їхніх родин[4]. — Розділ «Війна Судного дня», ст. 393

  •  

Мені хочеться лише одного: ніколи не втрачати відчуття вдячності за все, що було дано мені, відколи я вперше почула про сіонізм у маленькій кімнатці в Російській імперії й аж до сьогодні. Після п’ятдесяти років на цій землі, де п’ятеро моїх внуків виросло вільними євреями у своїй країні. Хай ніхто не сумнівається: наші діти й діти наших дітей ніколи не погодяться на менше[4]. — Розділ «Кінець шляху», ст. 422

Про Ґолду Меїр[ред.]

  •  

Життя її повчальне і навчальне хоча би з тієї точки зору, що воно зламало певні усталені тисячоліттями стереотипи про роль і місце жінки у суспільстві. Меїр стала політиком першої величини, з нею зустрічалися «сильні світу цього», до її думки прислухались. Все, чого вона досягнула – вона досягла завдяки власним переконанням, наполегливій праці – фактично, це можна розцінювати як свого роду бунт проти усталених релігійних вікових традицій[6].

  — Андрій Руккас

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Промови, що змінили світ. Упоряд. Хорошевський А. Ю.. — Харків: Фоліо, 2009. — 362 с.


Bookmark-new.svg