Генерал передчуває

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до: навігація, пошук

«Генерал передчуває» — фантастична повість українського письменника Олександра Тесленка.

Цитати[ред.]

  •  

Сьогодні я чітко визначився — буду військовим. Я переконаний, для того, щоб на планеті був мир, треба міцно тримати в руках зброю. Наш світ жорстокий і брудний, і для мене зовсім не є великим задоволенням відчувати себе частиною нашої броньованої, замаскованої, на гусеничному ходу державної потвори, начиненої бінарними та нейтронними зарядами. Але кожен народився для того, щоб жити, і боротися за життя, і перемагати. Я маю свою мету. І я йду. Не до смерті, хоча й знаю, що я не вічний і віх мій короткий. Я йду не в безсмертя. Чудес не буває. Я намагаюсь безстрашно і чесно просто йти по палаючій линві життя[1]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Непередбачене передбачення.
Захід сонця в густу траву.
Спогад перший. Останнє побачення.
Вічний докір. Невже я живу[2][3]? — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Наша совість народжена вдруге.
Хай з реторти, а все-таки є.
Передбачення болю і туги
Захід. Сонце. Твоє і моє[2][3]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Як нам набридло все. Чи просто ми
втомились?
Від мудрих слів і від ганебних дій.
І навіть цвіркуна сюрчання безневинне дратує нас[3]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Заплющуєм повіки ще лиш на ніч, та мов назавжди.
Нам вже все одно. Одне болить, дратує, спать не дасть —
цвіркун, лайдак нещасний, дрібна погань,
порушив наш священний спокій,
перекричавши мегатонну благодать[3]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Сьогодні мав нагоду спостерігати за нашим новим президентом. Ах, як вони всі люблять пунктуальність, як дорожать кожною хвилиною свого дорогоцінного часу, скільки артистизму і театральних вболівань за долю всього людства, скільки багатодумних зморщок на чолі, скільки співчуття у голосі й розуміння бід чужих народів, що навіть хочеться повірити — президенти здогадуються, що є таке поняття, як людська совість[4]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Летимо, летимо, поспішаємо.
Хто бджолою, а хто, як комар.
Хтось новим реактивним лайнером.
А хтось інший — листком в листопад[5]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Летимо. Хтось — за вітром. Хтось — проти.
Летимо до мети… До мети?
Посивілі завбачливо скроні
маяками на нашім путі[5]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Нашу любов вимірюють
рентгенами.
Весна. Бліндаж. І сльози на
щоках.
Наша любов — радіаційна
бестія.
Тюльпани. Стронцій. Листопад[5]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Нашій любові — і галактики
замало.
Поезія війни. Поезії — війна.
Наша любов — це спалах
наднового
радіоактивного, космічного вина[5]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Колись я був певен, що будь-яке безумство в державних масштабах не вічне. Проте зараз я з кожним днем дедалі більше переконуюся — ми всі заходимо у страхітливий тупик, з якого немає вороття. Все вирішують тільки гроші. Якщо нам добре платять, ми забуваємо про все — про елементарне раціо, про потреби народу, про ядерну смерть. Таке враження, що ми всі перетворилися на ходячі «ілюстрації результатів духовної рекастрації», як сказав один письменник. Ми — усміхнені манекени. І усміхаємось лише тоді, коли бачимо живі гроші[5]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Зарізали козу, їх завжди ріжуть,
одну раніше, другу згодом.
А як немає кіз, знайдеться бик чи півень.
Знайдеться хтось. І завжди знайдуть ніж[6]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Зарізали козу. Хлопча сльозу пустило.
Утерли сльози. Ну й дурне ж!
Ану, мерщій — гулять[6]! — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

І все в чужих руках зчужіло,
відбилося від рук гайнуло по руках.
І весь цей світ напружено закляк
в чужих руках ріднесенького сина[6]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Все наше життя перетворилося на дикий карнавал. Ми, спершу ніби для простої розваги, поодягали химерні і кумедні маски найрізноманітніших потвор. Ми живемо, ми веселимося, але під нашими масками вже немає наших облич. В нас уже немає власних облич[6]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Ми солдати, пане генерал.
Ми — сини свободи підневільні.
Ми збагнули — так а чи не так:
діють закони вільного падіння[7]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Старезний ситий Кіт
веде подвійну гру…
Старезна пані Гра
веде котів на повідку[7]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Голос старого хазяїна вчувається вдалині.
Зів’ялі руді конвалії — на мармуровій плиті.
Голос померлої совісті. Собаче виття вночі.
Хто розповість собаці, що коїться в світі оцім[7]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

— Серед наших креветок просто не може бути зрадників. Зрада — це людська властивість. А хіба можуть зрадити креветки? Хіба черви можуть зрадити шматок гнилого м’яса? — Генерал довго і якось хворобливо сміявся. — Останнім часом я переконався, що наша електроніка, наші машини мудріші від нас самих[7].

  •  

І от вже майже все…
Запитань вже немає.
Собака виє.
А душа летить[8]. — (Зі щоденника Констанція Девіса)

  •  

Хенк:
— Віддавна кажуть, що не цікаво жити, якщо знаєш усе наперед. Людське існування, мовляв, просто неможливо собі уявити в системі чіткої визначеності, бо воно тоді, мовляв, буде позбавлене щастя, без якого люди, як ніби відомо, не зможуть жити або ж перестануть бути людьми. Проте не варто беззастережно погоджуватися з такими твердженнями, моя люба. Розумні сучасні люди майже завжди і майже все знають наперед. Принаймні декому із людського племені не відмовиш у здатності віднаходити можливості майже все знати наперед. І від того вони чомусь аж ніяк не нещаснішають. Вони лише, часом кризо усміхаючись, спостерігають за «щастям» тих, хто свідомо нічого наперед знати не хоче. Щоб не злякати полохливого метелика[8]

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg