Астрід Ліндгрен
| Астрід Ліндґрен | |
.jpg)
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Астрід Анна Емілія Ліндгрен (Ліндґрен, швед. Astrid Anna Emilia Lindgren; 1907 — 2002) — шведська дитяча письменниця. Всесвітньовідома своїми творами «Карлсон, який живе на даху» та «Пеппі Довгапанчоха».
Цитати
[ред.]- Не можна сидіти і вигадувати якісь історії. Слід поринути у своє власне дитинство.[1]
- Усе велике, що коли-небудь постало в цьому світі, народжувалося спершу в людській уяві.[2]
- Прийдешній світ багато в чому залежить від сили уяви тих, хто зараз вчиться читати... [3]
Цитати з творів
[ред.]– Тобі дати шоколадку? – здивувався Малий. – Адже я виграв заклад! |
Якби люди знали, як приємно ходити по дахах, вони б давно перестали ходити вулицями[4]. — «Малий і Карлсон» |
Дорослим ніколи не буває по-справжньому весело. Та й чим вони зайняті? Нудною роботою або модними журналами, а говорять тільки про мозолі і подухові податки. |
Про Астрід Ліндґрен
[ред.]Є відома легенда про цю книжку: дочка Астрід багато хворіла; щоб розважити вередливу дитину, мати розповідала їй байки про руду хуліганку. Так про це згадувала сама дочка. В «Щоденниках» цього немає. Коли настало граничне виснаження війною, коли накопичилися особисті й родинні проблеми, коли Ліндґрен зламала ногу й була прикута кілька місяців до ліжка – саме тоді вона почала записувати байки про Пеппі. Історія про найсильнішу дівчинку на світі з’явилася в найважчий для авторки воєнний рік і була оприлюднена наприкінці 1945-го[5]. — Про книгу «Пеппі Довгапанчоха» //З есею «Астрід Ліндґрен» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Відкривається щілина між двома світами: між дитячим і дорослим світом, між світом міфічним і тим, де забули своїх богів, світом Першої печатки і світом після Раґнарока. О так, життєствердна пустотлива і глибока проза Ліндґрен – суцільна тобі постапокаліптична сага! Її малята весь час прослизають у ту тріщину між світами, і не тому, що вірять у дива й казки, а тому, що не потребують віри, диво – їхня доказова реальність[5]. — З есею «Астрід Ліндґрен»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» |
|||||
| — Ганна Улюра |
«Роня, дочка розбійника», «Брати Лев’яче Серце», і «Міо, мій Міо». Ці повісті у спадку Ліндґрен тримаються осторонь, вони, по суті, — епічне фентезі й уже жанром своїм говорять про альтернативні реальності як про доконаний факт. «Я вірю, що дітям треба розрада. Коли я була малою, ми вірили, що після смерті люди потрапляють на небо. Такої розради у сучасних дітей нема. Нема більше цієї казки». Вона вірить у розраду, пропонуючи вірити у потребу розради[6]. — З есею «Астрід Ліндґрен» |
|||||
| — Ганна Улюра |
Див. також
[ред.]Примітки
[ред.]- ↑ Храповицька Г. Ліндґрен, Астрід // Зарубіжні письменники: енциклопедичний довідник. У 2 т. Т.2: Л-Я / ред. Н. Михальська. — Тернопіль: "Навчальна книга-Богдан", 2006. — С. 56
- ↑ Храповицька Г. Ліндґрен, Астрід // Зарубіжні письменники: енциклопедичний довідник. У 2 т. Т.2: Л-Я / ред. Н. Михальська. — Тернопіль: "Навчальна книга-Богдан", 2006. — С. 56
- ↑ О.М. Ніколенко, Т.М. Конєва, О.В. Орлова "Світова література" Підручник для 6 класу. Київ "Грамота" 2014 Астрід Ліндґрен, стор. 221
- ↑ а б в “Але ж нітрохи не цікаво сваритися, якщо тобі ніхто не суперечить”
- ↑ а б Ніч на Венері, 2020, с. 247
- ↑ Ніч на Венері, 2020, с. 248
Джерела
[ред.]- Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ: ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5
