Перейти до вмісту

Пеппі Довгапанчоха

Матеріал з Вікіцитат
Пеппі Довгапанчоха. Монреальський комік-кон (2014)

«Пеппі Довгапанчоха» (швед. Pippi Långstrump) — дитяча пригодницька повість шведської письменниці Астрід Ліндґрен.

Цитати з книги

[ред.]
  •  

— Чого ти йдеш задки?
— Чого я йду задки? — перепитала Пеппі. — Хіба ми живемо не у вільній державі? Хіба не можна ходити так, як кому хочеться? [1]перша розмова Томмі, Аніки та Пеппі

  •  

Вони нагримали на Пеппі — мовляв, хай не блазнює — й повідомили, що добрі люди в містечку домоглися для неї місця в дитячому будинку.
— Я вже маю місце в дитячому будинку, — відповіла їм Пеппі. (…) Я дитина, а це мій будинок, отже, це і є дитячий будинок. А місця тут вистачає[2]розмова Пеппі з двома поліцаями

  •  

— Не думаєш? — перебила її Пеппі. — А я якраз брешу. Так брешу, що аж язик заболів, хіба не чуєш? Невже ти справді повірила, що дитина може жити без їжі від травня до жовтня? Ну ще нехай три-чотири місяці, але від травня до жовтня — це ж просто безглуздя! І ти добре знаєш, що я брешу. Навіщо ж ти дозволяєш, щоб тобі втовкмачували в голову хтозна-що? [3]розмова Пеппі з дівчинкою, що шукала свого тата

  •  

— Цікаво, чи літати важко, — за якийсь час озвалася Пеппі, задумливо дивлячись за край каменя. Круча стрімко спадала вниз, і до землі було далеко. — Думаю, що летіти вниз можна навчитися, — повела вона далі. — Вгору, звичайно, важче. Але ж можна почати з легшого. Мабуть, я зараз спробую[4]під час прогулянки у санітарний день

  •  

— Ага, цього разу ти не найнявся до старої вдови, — мовила Пеппі й погладила його по голові. — Ох, правда, це ж брехня, — додала вона. — Але якщо це правда, то не може бути брехнею. Бо, як добре подумати, то він, мабуть, таки служив у вдови в Сарабаї! До того ж, я знаю, що він уміє готувати чудові котлети[5]Пеппі до пана Нільсона під час прогулянки у санітарний день

  •  

— (…) Треба платити гроші за те, що дивишся? А я цілими днями тільки те й роблю, що скрізь дивлюся. На скільки ж грошей я вже надивилася![6]Коли Томмі сказав їй, що у цирку потрібно платити за те, щоб дивитися

  — Пеппі
  •  

— Я могла б його кинути додолу, — мовила Пеппі, — але мені його шкода, він дуже милий.
— Не хвалися, бо не кинеш, — заперечила Аніка. — Він же найдужчий чоловік у світі.
— Так, він найдужчий чоловік, — погодилася Пеппі, — але ти забула, що я найдужча дівчинка у світі![7]Пеппі у цирку, почувши про Дужого Адольфа

  •  

— Мама сказала, що духів і привидів немає, — з удаваною бадьорістю озвався Томмі.
— Я так і думала, — мовила Пеппі. — Бо всі вони зібралися в мене. І я ніяк їх не спекаюсь. Але вони не страшні. Тільки щипають за руки так, що аж синці лишаються. І ще виють. А то звичайно грають у скраклі своїми головами[8]Томмі й Аніка на дні народження у Пеппі

  •  

— Ніколи не дозволяйте дітям гратися вогнепальною зброєю, — сказала Пеппі та взяла в обидві руки по пістолеві. — Бо може статися лихо, — додала вона й натиснула на обидва гачки. — Гарно б'ють, — мовила, дивлячись на стелю, де видніли дві дірки від куль. Хтозна, може кулі влучили якомусь духові у п'яти. Але так йому й треба, нехай не лякає бідолашних дітей. Навіть якщо духів нема, все одно, я думаю, що вони не повинні наганяти на людей страху. Хочете, я вам подарую по пістолеві?[9]Томмі й Аніка на дні народження у Пеппі

Цитати про книгу

[ред.]
  •  

Є відома легенда про цю книжку: дочка Астрід багато хворіла; щоб розважити вередливу дитину, мати розповідала їй байки про руду хуліганку. Так про це згадувала сама дочка. В «Щоденниках» цього немає. Коли настало граничне виснаження війною, коли накопичилися особисті й родинні проблеми, коли Ліндґрен зламала ногу й була прикута кілька місяців до ліжка – саме тоді вона почала записувати байки про Пеппі. Історія про найсильнішу дівчинку на світі з’явилася в найважчий для авторки воєнний рік і була оприлюднена наприкінці 1945-го[10]. — Про книгу «Пеппі Довгапанчоха» //З есею «Астрід Ліндґрен»

  Ганна Улюра



Примітки

[ред.]

Джерела

[ред.]