А́нна Фра́нк (нім.Anneliese-Marie Frank; 1929–1945) — єврейська дівчинка-підліток, уродженка Німеччини, після приходу Гітлера до влади ховалася з родиною від нацистського терору в Нідерландах.
Як чудово, що ніхто не повинен чекати жодної миті, перш ніж почати покращувати світ.
Я знаю, чого я хочу, у мене є мета, своя думка, у мене є релігія та любов. Дозвольте мені бути самою собою і я буду задоволеною. Я знаю, що я жінка. Жінка з великою внутрішньою силою і великою мужністю.
Нам заборонено мати власну думку. Люди можуть вам сказати тримати свій рот на замку, але це не зупинить вас від того, аби мати власну думку. Навіть якщо люди все ще дуже молоді, вони не повинні бути позбавлені можливості говорити те, що вони думають.
Жінок потрібно поважати. Загалом, чоловіків поважають у всіх куточках світу, так чому б не поділитися цим із жінками. Солдати і герої війни мають велику честь і пам'ять, безсмертну славу. Мученики вшановуються. Але скільки людей дивляться на жінок так само, як на солдат.
Важко жити у ці часи: ідеали, мрії і заповітні надії піднімаються всередині кожного, лише для того, аби бути придушеними похмурою дійсністю. Це дивно, що я не відмовилася від всіх моїх ідеалів, вони здаються настільки абсурдними та непрактичними. Тим не менше, я чіпляюся за них, бо я все ще вірю, незважаючи на все, що люди насправді добрі у душі.
Що зроблено, того не повернути, але можна запобігти, щоб це не сталося знову
Кожна людина має всередині шматочок гарних новин. Гарні новини — це те, що ви не знаєте, якою чудовою людиною ви можете бути. Скільки ви можете кохати! Що ви можете зробити! І який маєте потенціал.
Я не думаю про всі страждання. Я думаю про красу, яка все ще залишається.
Хто щасливий, той робить щасливим всіх інших.
Чим довше приховуєш правду, тим важче її потім сказати.[1]
Смерть відкриває, розкриває і звільняє досвід. Смерть – позиція, з якої ми можемо говорити про пережите, і з якої ми (з очевидних причин) говорити не здатні. У всій світовій літературі є тільки одна авторка, якій делегували це право – говорити з позиції смерті. Це Анна Франк, авторка роману-щоденника «Сховище». […] Від жодної книжки ми не очікуємо, що її фіналом має стати кінець життя авторки, – окрім щоденників Анни Франк[2]. — З есею «Анна Франк»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»
Вона мала німецьке громадянство, допоки за законами Рейху не стала «особою без громадянства». Ще 1933-го, після перемоги нацистської партії на виборах, родина Франків почала планувати втечу: спочатку змінили велике місто на маленьке поодаль, потім скористалися бізнес-пропозицією для батька в Амстердамі й переїхали в Голландію. Франки буди серед 300 тисяч євреїв, які покинули нацистську Німеччину між 1933 та 1939-м[2]. — З есею «Анна Франк»
— Ганна Улюра
Анна, яка загинула, виконує в світовій культурі непересічну роль, яку ніхто інший на себе взяти неспроможний. Вона свідчить про досвіди за межею терпіння. Прімо Леві, свідок Голокосту, який вижив, перфектно змоделював цю її (інтер)позицію: «Одна Анна Франк хвилює нас більше, ніж незчисленні інші, які страждали так само, як вона, але чиї обличчя залишилися в тіні. Можливо, це на краще. Коли б ми могли прийняти в себе всі страждання всіх цих людей, ми б не змогли жити»[3]. — З есею «Анна Франк»
— Ганна Улюра
Свідчення – буквально передача власного досвіду «у користування» і «на користь» іншій людині. Аннина проза – свідчення. «Учора крізь шпарину я побачила небувале диво – двох євреїв, я пережила химерне відчуття, ніби зрадила цих людей і нишком підглядаю за їхнім нещастям»[4]. Це фрагмент зі «Сховища». Тут, зокрема, й критикується шалена сила книжки Франк: ми відчуваємо саме те, про що пише Анна, у повній неспроможності навіть приблизно пережити її досвід – переживаємо химерне відчуття, ніби підглядаємо нишком за тими, кого зрадили[3]. — З есею «Анна Франк»
— Ганна Улюра
Найцитованіший уривок «Сховища» - вигук: «Я хочу жити далі навіть після моєї смерті!» Вона перед тим міркує, що не хотіла б собі типової долі матері й сестри, що має талант, який воліє розвинути й передати на користь людям. Вона хотіла жити в книжках[3]. — З есею «Анна Франк»
— Ганна Улюра
«Сховище» справляє таке потужне психологічне враження, бо всі його пограничні емоції і конфлікти – опис абсолютно нормального розвитку дівчини-підлітка в ситуації, яка в межах норми до осмислення не надається[5]. — З есею «Анна Франк»
— Ганна Улюра
У свідченнях Голокосту мало коли акцентується швидкість і через те максимальний психологічний тиск події. Фото, на яких зафіксували групи людей між вивантаженням із вагонів і моментом селекції. Виглядають так, наче люди навічно застигли в очікуванні. Немає криків, немає руху. Немає уявлення, що селекція тривала максимум двадцять хвилин, після яких більша частина зображених помре. Роман Анни Франк передає подібне до тих фото відчуття часу, і навіть не тому, що його дія триває більше за двадцять хвилин[5]. — З есею «Анна Франк»
— Ганна Улюра
Анна була нівроку пащекуха, ні миті мовчання, від цього впадали у відчай її учителі; її дратує мовчазний Петер, сама вона – джерело фрустрації для переляканих дорослих. Балакучість Франк вважала чеснотою – єдиним спадком від матері. Дорослі ж просто боялися. Шуміти – смертельно небезпечно. Говорити – значить виказати себе. Говорити за інших по будь-який бік смерті – ризиковано і нестерпно. Ми вповноважили зробити це за себе 14-річну дівчинку[5]. — З есею «Анна Франк»
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
