Ана Марія Матуте

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ана Марія Матуте
Ana María Matute.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Áна Марія Матуте (ісп. Ana María Matute; 26 липня 1925, Барселона — 25 червня 2014, там же) — іспанська письменниця «покоління п'ятдесятих років».

Цитати про Ану Марію Матуте[ред.]

  •  

Чи то у величезних романах, чи в коротеньких оповіданнях – усюди ми побачимо світ очима дитини чи «особливого» підлітка. Вони зазирають у світ дорослих і не бачать там втіхи, тільки злий і хибно-вітальний песимізм. Такий собі поетичний герметизм: дитячий рай і дорослий світ існують поряд, але при найменшій спробі взаємодіяти дорослі нищать рай[1]. — З есею «Анна Марія Матуте»//«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві»

  Ганна Улюра
  •  

У Матуте є прозова збірка, яка зветься «Нерозумні діти», нерозумні – в сенсі «з вадами», бо кожен її герой має якийсь вроджений чи набутий ментальний недолік, нерозумні – в сенсі «ті, які й не прагнуть» розуміти світ, де дитя може бути «ушкодженим» і «неправильним». Усі її твори – це здивований погляд дитини, яка бачить руйнацію й не може, а частіше не хоче збагнути, що відбувається[1]. — З есею «Анна Марія Матуте»

  — Ганна Улюра
  •  

Прозу Матуте часто називають «напівпрозорою», в тому сенсі, що її інфантильний і дорослий світи не віддзеркалюють, а поглинають один одного, наче делегують один одному любов-спасіння – тільки любити не вміють, не навчені, от у чому біда. Письменницьке іспанське покоління, до якого належала Матуте, називають «генерацією 1950-х», рідше – «дітьми війни», вона сама своє покоління назвала «зранені діти», ця назва закріпилася[1]. — З есею «Анна Марія Матуте»

  — Ганна Улюра
  •  

Громадянська війна – головна тема каталонки Матуте, вона інакше як «украдене дитинство» її не розуміє й не пише. «Маленький театр», її перший роман, написаний у сімнадцять, «Авелі», її перший відомий роман, «Мертві сини» – усе це реалістичні твори про дітей на війні. «Маленький театр» закінчувався самогубством, тому чекав на друк одинадцять років, поки цензура не дозволила публікувати такі темні твори. Її роман «Перші спогади» було жорстко цензуровано, бо, бач, знову текст видався не оптимістичним (Вони справді хотіли веселеньких книжок про дитячі воєнні спогади?[1]) — З есею «Анна Марія Матуте»

  — Ганна Улюра
  •  

В більшості її текстів про війну й де б тільки не промайнула згадка про Франко буде звучати думка: справжні революції відбуваються всередині людської душі, тільки так, позаяк такі внутрішні революції не мають шансу перейти в диктатуру, як буває в неприватних історіях. Історія говорить до людини тільки таким голосом – голосом диктатора[1]. — З есею «Анна Марія Матуте»

  — Ганна Улюра
  •  

Авторці, яка все життя писала про ту війну, було вже добре за вісімдесят, коли в одному з інтерв’ю вона сказала: «Час забувати. Це буде здорова реакція. Нащо підтримувати те полум’я, якщо ми всі тут – іспанці». Ясно? Тільки в тієї репліки є продовження: «Мені вісімдесят п’ять, і я досі сню, як падають бомби». Вона це звала снами про щасливе дитинство. Бо далі в житті все було ще складніше[1]. — З есею «Анна Марія Матуте»

  — Ганна Улюра
  •  

В тому ж інтерв’ю пояснила: «Добрі досвіди не допомагають писати. Питання в тому, щоб знати, як із тим жити». І знову продовження репліки: «Я не знаю»[1]. — З есею «Анна Марія Матуте»

  — Ганна Улюра
  •  

Їй було 85 років, коли вона отримала найпрестижнішу нагороду іспаномовної літератури – премію Сервантеса. Справді раділа, але під час офіційних церемоній захоплено розказувала не так про літературу, як про «інше хобі»: Анна Марія була непоганим столяром і самотужки виготовляла меблі. «Мої стільці кращі за мої романи». А романи в неї дуже добрі, знаєте[2]. — З есею «Анна Марія Матуте»

  — Ганна Улюра
  •  

Її проза очевидно соціальна (але аполітична) і глибоко лірична, тоді це був недолік, зараз – чеснота, у неї в іспанській прозі є ціла плеяда послідовників. Але найтонша її робота – це письмо пам’яті. Вона справді пише книжки, що показують, як формується, зберігається і втрачається спогад. І в цих книжках завжди у фокусі діти[2]. — З есею «Анна Марія Матуте»

  — Ганна Улюра
  •  

Ще одна цитата з інтерв’ю: «У мене слабне пам’ять зараз. Якщо втрачаєш спогад, втрачаєш своє життя, наче не жив ніколи. І мені часом складно не жити»[2]. — З есею «Анна Марія Матуте»

  — Ганна Улюра
  •  

Останній її роман, завершений за два місяці до смерті в 2015-му, - фентезі «Рай незалюднений», дія якого відбувається в світі «Пітера Пена». Маленька делікатна бабця дивиться з фото; маленька тендітна дитина дивиться зі сторінок[2]. — З есею «Анна Марія Матуте»

  — Ганна Улюра

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]


Bookmark-new.svg