Адам Загаєвський

Адам Загаєвський

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Адам Загаєвський (пол. Adam Zagajewski; 21 червня 1945, Львів — 21 березня 2021, Краків) — польський поет, прозаїк, есеїст «покоління 1968 року» («нової хвилі»).

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

В

Влада марила тим, що Адам Міхнік, Яцек Куронь або й Броніслав Ґеремек виїдуть кудись до Європи чи США. Мова про ядро, лідерів опозиції. Також вона мріяла, щоб Валенса подався собі кудись на еміграцію. Проте всі ті, про кого йдеться, вирішили залишитися в Польщі, бо розуміли: якщо вони виїдуть, відразу ж утратять будь-яку політичну вагу. Справа їхнього життя могла бути реалізована тільки за умови, що зостаються на батьківщині, адже вони були надією для цілого польського су­спільства. Їм вистачило елементарної клепки не виїжджати за кордон.

Ґ

Ґедройць як людина не був відкритим для всіх і кожного, а радше сконцентрованим на своїй роботі. Майже ніколи не вдавався до вільних розмов, такого собі просторікування. Ці речі він терпіти не міг. А коли спілкувався зі мною, то ставив дуже конкретні запитання: що там у Кракові, чи з’явився новий андеграундний журнал тощо. Балакучим він не був. Та й не дуже багато нагод випадало в мене з ним поспілкуватися.

Д

Довкола історії точаться кілька різновидів дебатів. Одні — це ті, що точаться істориками, а решта — ті, що продукуються політиками, які використовують історичні факти й колізії задля власної мети.

З

За тих часів через цензуру проходила кожна книжка, яка потрапляла до польського видавництва. Інколи траплялося так, що навіть письменники, наближені до влади, цензорувалися настільки, що з їхніх творів вилучали цілі сторінки. От саме в цьому всі ми, хто займався письменством, були рівні: усіх нас так чи інакше торкалася владна цензура. 1975 року я підписав Лист 59-ти, і по тому втратив можливість публікуватися в польських державних видавництвах, проте й далі видавався в католицькому приватному. Влада заплющувала на це очі, мовляв, роби що хочеш. Нормальне життя й публікації в державних видавництвах — це не те саме. Як і те, арештують тебе чи ні. Ніколи не належав до першої когорти політичних дисидентів, хоча симпатизував опозиції та підписав усі її меморандуми. Для мене на першому місці було письменництво.

З Єжи моє спілкування не надто склалося. Ні, ми не сварилися, проте видавалося, що той живе на якихось зовсім інших планетах, ніж мої. Чапський був значно більше митцем і проявляв незрівнянно активніший інтерес до молодих письменників, ніж той-таки Ґедройць. Проте останній усе ж таки надрукував одну з моїх поетичних збірок у 1983 році, але й по всьому.

І

Історична правда ПіС не обходить. Усе це мені вкрай не подобається, тож я від таких речей далекий. Я за порозуміння, за те, щоб вирішити суперечливі питання шляхом роботи комісії істориків. Як це в нас було з Німеччиною: не швидко, проте крок за кроком ми дійшли згоди в усіх ключових моментах. І що достеменно — це не робота поетів.

К

Коли ж говорити про Ґедройця як промоутера літератури, який здійснив велетенську роботу, то варто сказати про те, що він допомагав представникам польської літературної еміграції виживати економічно, у прямому сенсі слова виживати. Без Ґедройця, вельми можливо, Ґомбрович загинув би десь в Аргентині. До моєї генерації він був байдужіший, бо ми були для нього такі собі дітлахи й не представляли його модус літератури.

«Культура» та ті книжки, які він друкував, мали під собою доволі солідне підґрунтя, зокрема й фінансове, у нього були читачі та досить солідна репутація. Моє ж покоління, заснувавши своє видання, відкривало нову сторінку в мистецтві. Я перестав друкуватися в «Культурі» після того, як з’явилися «Літературні зошити», моя власна трибуна для висловлювання. Не скажу, що до того надто часто писав у «Культуру», хіба так, кілька разів.

Л

Література робить свій внесок до гідності життя, проте не має суспільної дії, не може скасувати жахливих речей.

Мета поезії як такої не ідеологічна, не в політичній площині. Вірші читають ті, кому потрібні сенси й рефлексії. Гадаю, в цьому поезія чимось подібна до живопису, бо має передусім естетичну мету, а також певну новизну.

М

Між Україною та Польщею було значно більше порозуміння до того, як партія ПіС, яка шукає сварки, прийшла до влади. Що ж, у цієї політичної сили така вже особливість, що вона керує через конфлікти. А для цього Україна є дуже непоганим претекстом.

Мій переїзд у Париж мав особистісні причини, нічого спільного з політикою чи таким, що нею зумовлене. Водночас «Літературні зошити», співзасновником яких я був, співпрацювали з представниками польської опозиції 1980-х.

Н

Навіть за Ярузельського умови в моїй країні не були аж такими жахливими. Хай там як, але опозиційні письменники могли собі тихо працювати вдома, друкувати написане, щоправда, не в офіційних видавництвах. Можна було заробляти на неголодне життя й не боятися переслідування поліції. Ніколи не претендував на те, щоб бути політичним емігрантом. Однак багато хто так вважає, бо я відверто підтримував сторону опозиції, яка критикувала комуністичну владу.

Не вірю, що для літератури й політики існує якесь спільне, об’єдна­­не поле, яке відображається в моралі. Вірю в літературу й поезію, проте сумніваюся, що поети здатні змінювати цей світ. Не можемо навіть мріяти про знищення зла через написання віршів, хай і найпрекрасніших. Зло й краса — це два протилежні полюси нашої реальності. Маємо позбавитися щонайменшої ілюзії, що література руйнує зло.

П

Після 1981 року роль Ґедройця стала дещо тьмянішою. Він асоціював себе зі своїм поколінням. У його уявленні великими письменниками, яким варто допомагати та яких варто промотувати, був Вітольд Ґомбрович, Чеслав Мілош, Ґустав Герлінґ-Ґрудзинський, Єжи Вітлін. Усі вони належали до старшого покоління, інакшого, ніж моє. Це покоління моїх батьків, якщо бути точним.

Поети дуже скромні люди, без гучних амбіцій стосовно того, ніби саме вони змінюють суспільство. Поет пише, його читають, а те, скільки цих читачів, не так уже й важливо. Я подорожую світом і то тут, то там знаходжу своїх шанувальників. Усвідомлення цього дає мені додаткові сили, натхнення, та й по всьому.

Путін — жахливий тип, проте, наскільки мені відомо, він не втручається у сферу літератури, на відміну, приміром, від Сталіна. Росія має свободу естетики, а не повсюдний соцреалізм, який у багатьох комуністичних країнах був обов’язковим. Ця доктрина більше не існує, ну хіба що десь у Північній Кореї. Теоретично в РФ може бути вільна поезія, яка не суттєво впливає на суспільне життя. Так само й у США: там існує багато поезії, однак вона не позначається на соціумі. Живопис теж на нього не впливає, і це мало кого турбує.

С

Сумніваюся, що Путін читав твори Жака Дерріди. І так само Ердоган та низка польських журналістів, які нині працюють на державному телебаченні. У тому, що вони роблять, немає нічого складного. Брехати просто. Пост­правда, правда 2.0 — забагато апломбу в усіх цих назвах для такого явища, для звичайнісінької собі брехні. Ну хіба що гарно прописаної, над чим працює не одна людина, а ціла група. Усі ці тролі, боти й так далі.

Я

Я був у Парижі, Ґедройць — у Мезон-Лафіті, що під французькою столицею, до якої він потрапляв наїздами: чи то на якийсь обід, чи з нагоди іншої події. Ми не ворогували, проте й про близьку дружбу говорити було б перебільшенням.

Якщо говорити про сучасні епічні полотна в прозі, про історичні романи, то тут варто згадати Гіларі Ментел, чия письменницька діяльність дуже вдала. Прочитав її роман про Велику французьку революцію. У творі немає нічого конкретного про тодішню політику, проте доволі багато про тогочасне французьке суспільство та його сусідів, англійців. Правда в тому, що кожна нація почувається не надто комфортно й безпечно у власній історії. Тому написання романів про минуле може послужити меті — зміні її образу в тому чи іншому напрямі.